Втрачене світло

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ

Одне тільки скажу я на захист телеглядачів,

мільйонів і мільйонів шанувальників

Єдиного Ока: поки вони поглинені Оком,

вони нікому не завдають шкоди.

Джек Керуак

Поки вони долали два квартали в тіні каштанів (це зайняло яких-небудь десять хвилин), Малюк трохи «відпустив» старого. Злегка послабив повідець. Дав трохи більше ілюзорної свободи. Дозволив згадати – правда, тільки невеличку частину того, що збереглося у пам'яті медіума.

Найчастіше максимально повну картину минулих подій вдавалося відновити за допомогою нейтрального, нібито «об'єктивного» посередника. Іноді найцінніша інформація містилася саме у відчуттях істоти, підданої скануванню. Неминуче виникала хиткість трактувань, а спогади набували солодкуватого аромату тліну. Було – і кануло у безодню. Але тільки не для клона. Для нього минуле існувало в законсервованому вигляді та будь-якої миті могло бути викликане до життя. І ще – воно могло вбивати. А консервних банок, які він наловчився розкривати, не бракувало – тисячі та тисячі черепів, що зберігали податливий вміст...

Поки старий розм'якав, повернувшись у свою молодість, клон контролював тих, хто міг помітити дивовижну «сімейку» на прогулянці. Головним об'єктом сторонньої уваги була, звичайно, Жанна – красунечка з голими ногами, одягнена у потворне брудне пальто, та ще й з кульовими отворами, -- але й старий виглядав екстраординарно: ходячий труп в епоху культу тваринної ситості та погоні за матеріальним благополуччям. Треба віддати належне Ангелу: на відміну від попередніх, вельми жорстоких тираній, переважна більшість корів у його стійлах була надійно захищена від забаганок природи, нагодована та забезпечена мозковою жуйкою до кінця життя... Міцар без особливої напруги послаблював непотрібну увагу до рівня фону.

Старий переймався на рідкість складними почуттями: ностальгією, страхом перед ворожим зовнішнім середовищем, гіркотою з приводу втрати – він навіть не міг зрозуміти, чого саме. І набридливим бажанням руйнувати або лікувати; все залежало від того, наскільки далеко зайшла хвороба.

Поступово йому вдалося ототожнити залізобетонний лабіринт зі схемою міста – місця, в якому він народився і яке покинув понад тридцять років тому. Дещо тут змінилося до невпізнання, але головне перебувало у незмінності. Ідолу прогресу так само справно приносилися людські жертви. Сліди невикорінного варварства були всюди – Мозкокрут лише підживлював прояви дикості, потурав первобутним інстинктам, підкидав у топку цивілізації блискуче вугілля нових спокус...

«Звідки в мені ця отрута, ця невиліковна зараза? – думав старий. – Чому я не можу відчути елементарну річ – задоволеність? Чому весь світ видається мені ветхим фургоном, який прикрашений мільйоном блискучих брязкалець і стрімко мчить під укіс? І чому тисне під серцем і хочеться, щоб вибухнула катастрофа?.. Може, я просто паршива, неповноцінна вівця, клієнт психлікарні або постачальник сировини для генетичних бомб? Але навіть це – гріх гордині; адже я знаю, що мені ніколи не подолати свою нікчемність...»

Він продовжував рухатися так само, як рухався в дикій зоні під контролем Малюка, -- на свіжий погляд, надмірно прямолінійно та з безжальною розміреністю, ніби всередині голови звучав метроном, відстукуючи секунди і кроки. Але його супроводжував тільки стомлюючий шум уривчастих думок.

Звідки взялася дівка, її ж убили? Чи це інша? У такому разі, хто вона? А як звали ту? Він не пам'ятав. І не пам'ятав, за що та померла. Але не сумнівався, що не ремствуючи помре за те саме – якщо Малюк накаже.

* * *

У свою чергу Жанна була абсолютно упевнена: нові супутники – не зовсім звичайні клієнти. Те, що їх двоє, її анітрохи не бентежило. Малюк здавався їй карликом-збоченцем, який заслуговує на майже материнську жалість, а ось стариган був типовим морфіністом зі стажем. Повний імпотент. З таким клопоту не буде.

Вона туманно пам'ятала події минулого ранку (якась неприємність, якась безглузда затримка трапилася на зворотному шляху з «Дубів Сіону»), у всьому іншому життя було безхмарним. Зникнення порошку взагалі не значилося в надзвичайно обмеженому списку її проблем. Відсутність в найінтимнішому містечку пакетика, який приємно збуджував дівчину як фізично, так і психологічно, цілком компенсувалася непотьмареною радістю існування. Можливо, тому, що останні короткі дні містили в собі ілюзорні роки героїнового заціпеніння.

І тільки великі поліцейські пістолети трохи заважали їй, обтяжували талію – доти, доки клон Міцар не подав своєму новому охоронцеві перший урок стрілянини.

* * *

Малюк постояв у тіні живої огорожі, роздивляючись особняк. Затишне гніздечко – на найвибагливіший смак, – але йому воно здавалося пасткою. Втім, пастка була повсюди, навіть усередині власної голови. І щілина поки що залишалася відкритою для втечі («Куди тобі тікати? Де ти можеш сховатися, шмаркачу?! Твій ворог – час, відведений для місії, а не простір з його багатовимірністю...»).

Уколи страху сигналізували про наявність охоронної системи з психотронним контролем. Міні-Блокада. Примітивна та надійна, як залізобетонна стіна. Однак Міцар віддавав перевагу дечому більш витонченому... Потім система зреагувала на Жанну і тимчасово відключила пси-генератор.

Опинившись у холі, Малюк запустив у дію підставного «сторожа». При появі нового глюка у старигана стався черговий напад паніки. Дівка в цей час уже заснула прямо в кріслі, і її тільки зачепив совиним крильцем швидкоплинний кошмар.

Клон прогулявся по будинку, вивчаючи інтер'єри з неприхованою зневагою. Хол: величезна софа кольору зів'ялої пристрасті; поличка з нечитаною паперовою Біблією; нісенітні торшери у вигляді гномів (бракувало тільки Білосніжки); дубовий паркет; жирна лінива такса – майже частина обстановки; непоганий бар. Кабінет: натуральний килим; тривимірне відео; сейф, вбудований у стіну; стійка, набита жіночими кінороманами; набір сенсорів для віртуального сексу; стіл-бюро; десятки абищиць, нікчемних, як людський побут. Спальні: пастельні відтінки; балдахін; плазмові панелі; дзеркала; системи об'ємного звуку; програмований стробоскоп для занурень у транс; повний набір альковного барахла; каміни, забиті справжніми дровами (це наводило на думку, що необхідно ізолювати слуг); парочка картин у стилі «бідермаєр»... Мішанина, яка не надто вдало маскувала порожнечу. Що ж, Малюк знав, чим її заповнити.

Він повернувся до холу, увімкнув телевізор і ознайомився з усіма каналами по черзі. Зважаючи на те, що їх було вісімдесят з гаком, це зайняло кілька годин. Міцар не переривався навіть для того, щоб поїсти. Він дивився все поспіль: рекламу, спортивні репортажі, новини, ідіотські вікторини, анонси кінофільмів. Дещо йому сподобалося – наприклад, допотопні мультфільми та кабельний канал, який передавав порно незалежно від часу доби.

Уривок повідомлення, переданого Мегрецем за кілька хвилин до «переселення», сплив сам собою. Це маячливе повідомлення мало безпосереднє відношення до того, що відбувалося на екрані. І нагадувало невиразно знайомий мотиваційний комплекс, впроваджений у групову свідомість клонів, немов прискорено сформований архетип нової раси.

Акт кровозмішення... Заборонений секс із матір'ю... Залізна топка замість утроби... Фантазії на тему повернення в смертоносне лоно... Люди, які обмінялися тілами... Міцар втратив нитку, що блиснула в темряві.

Медіуму належало спати після довгого виснажливого шляху, але дідок теж вирячився на екран, і на його обличчі блукала розчулена слинява посмішка, ніби він спостерігав за вовтузінням тритижневих цуценят. Міцар дійшов висновку, що принаймні стосовно медіума він не помилився. Він зробив правильний вибір та вдало провів психотерапію. Втім, внесок братів із «Револьвера і Рози» теж не слід було скидати з рахунків. А старий був набагато міцніший, ніж могло здатися на поверхневий погляд. Якщо він перенесе все, що йому приготовлено, і не звихнеться остаточно, то Малюк віддячить йому. І це буде воістину синівська вдячність.

* * *

Минав час. Старий уже спав. Малюк завмер у нерухомості. Він не міг дозволити собі заснути і не бачив сенсу в безцільній метушні. Вимушена бездіяльність повільно вбивала його.

Він чекав, коли людина на ім'я Хасан вийде на зв'язок.

* * *

А старому наснився зоомагазин, який знаходився на першому поверсі старого будинку у місті його дитинства. Уві сні старому знову виповнилося вісім років. У кишені в нього лежали гроші, подаровані батьками. Він ішов у магазин, щоб купити собі живу істоту. Друга. Він ще не вирішив, хто це буде – папуга, цуценя або щур. Він хотів любити і захищати когось, хто був ще слабший за нього самого. Але відчував якийсь протверезний відтінок у своєму передсмаку – з тривожним холодком він думав про те, що чуже життя цілком залежатиме від його забаганок.

По дорозі він облизував морозиво. Серед інгредієнтів був суничний джем, а в повітрі плив п'янкий аромат липи. О дитинство! Де твоя радість, твоє світло, твоя свобода? Де вічність кожного дня?..

Зупинившись перед вітриною, він проковтнув надто великий шматок морозива, і з тієї секунди в грудях розлився справжній холод, що скував їх крижаним панцирем.

Спогади – ті ж опудала. Ідентична форма, збляклі кольори, відсутність дихання. Фальш, підміна, дешева чи дорога, але імітація життя... Уві сні хлопчик почав плакати і майже фізично відчув, як грубіє і старіє його серце.

Нерухомі експонати у вітрині зоомагазину виявилися опудалами. На клітці, в якій сидів ворон з блискучим чорним оперенням, висіла табличка «Йозеф». Такий самий напис прикрашав манеж із опудалом щеня сенбернара. І навіть риби, підвішені в акваріумі на ледве видимих волосінях, були наділені нісенітним ідентифікатором.

Коли хлопчик наблизився настільки, що його тінь упала всередину магазину, всі опудала раптом ожили. Ворон Йозеф розправив крила, обтрусив з них пил і промовив кілька слів латиною. Рибки виявилися бійцівськими, і незабаром вода в акваріумі помутніла і набула коричневого відтінку. Щеня відчайдушно дзявкало, намагаючись привернути увагу хлопчика, який плакав по той бік скла.

На коротку мить старий повернувся у дитинство. Він повірив, що всі експонати – живі.

І прокинувся.

* * *

Його звали брат Йозеф. «Брат» -- це був евфемізм, не більше. У нього не залишилося живих родичів – так само, як і «братів» з Ордену Червоного Хреста і Півмісяця, до якого він колись належав душею та тілом. Він давно поховав своїх правнуків. Він вважався незмінним хранителем Терміналу, але насправді термін його служби закінчувався.

Він мав обличчя, вкрите невиліковним висипом, і механічні кінцівки. На голому черепі красувалися сліди кількох трепанацій. Багатократно опромінений мозок перетворився на подобу карколомно складної головоломки. Ніхто не зміг би визначити, де і яким чином рудиментарна жива тканина входить у взаємодію з штучними нейронними полями, -- навіть якщо б скористався для цієї мети унікальним та малодоступним обладнанням. Шкіра Йозефа втратила еластичність і нагадувала на дотик старі паперові гроші. Шлунок атрофувався; кровотворні органи було пересаджено чотириразово.

Він живився у специфічний спосіб. Універсальний Бог годував його чистою енергією. Дозволеними іменами Бога були Дух Безодні та Орбітальний Контроль. Було ще заборонене, невимовне ім'я. Брат Йозеф знав його. Це був код, який запускав реакцію знищення Всесвіту. Брат Йозеф вірив, що існування руйнівного коду – беззаперечна істина. Адже те, чого не можна знищити, не було створено та не має жодної цінності.

Такою була плата за близькість до святині. Термінал був невід'ємною частиною божественного замислу. У певному сенсі – частиною матеріалізованого божественного тіла. Органом тотального самогубства – як палець, що лежить на спусковому гачку пістолета розміром із земну кулю. Йозеф ніколи не замислювався, що ж у такому разі було кулею, яка в останній день проб'є скроневу кістку. Він розмірковував над іншим.

Чим ближче була – ні, не старість, а відставка, втрата функціональності, загроза руйнування, -- тим частіше він згадував про Ентропію. Ентропія, відповідно до доктрини Йозефа, -- це одне з головних імен Сатани. Тоді, мабуть, Термінал – одна з назв Грааля?

У минулому його забавляли подібні аналогії. Давно. Дуже давно. Ще до того, як він втратив почуття гумору і перетворився на пам'ятник собі самому. На кшталт цієї нісенітної церкви з голографічним вівтарем та електронного ідола, якому свідомо чи несвідомо поклонялися обрані люди, котрі існували під захистом Блокади.

Все минуще – життя, смерть, енергія, простір, час, доля. Тільки Ентропія вічна. Коли він був дервішем-револьверником, то вважав, що Ентропія – це новий Бог, розчинений у беззаперечних законах і незворотному русі світу до свого кінця. Він помилявся. Немає раба, вірнішого, ніж новонавернений. Він став рабом Темного Ангела і дещо зрозумів за довгий термін відданого служіння. Але не наблизився до остаточного осягнення суті.

«Абраксас» був старий, немислимо старий. Саме тому світ занепадав. Ангелу бракувало енергії, щоб підтримувати запущений механізм у справному стані. Світ був іржавим потягом, що мчався під ухил до зруйнованого мосту. Ті люди, які їхали у передніх вагонах, уже загинули. Ті, які забралися в задні, ще зберігали колишній курс. Деякі щасливчики вважали, що відвоювали собі місце в окремій, комфортабельній та автономній мотодрезині. Ця омана належала до найбільш ідіотських.

Ентропія незмінна та протидіє виникненню так званих «чудес». Вона – єдиний закон без винятків; остання перешкода, яка досягається за допомогою свідомості, бо подальше проникнення вглиб вимагає саморуйнування. Рух у зворотному напрямку створює ілюзію вічної боротьби, але, як будь-яка ілюзія, він є абсолютно марним. Нескінченний потік зносить вутлі човнички розуму вниз за течією, завжди вниз – і завжди трохи швидше, ніж здатні мандрувати мислячі істоти. Напрям цього приреченого руху ніколи не змінюється. Від абсолютного порядку точки колапсу – через хаос пульсацій – до нового порядку. Безнадійність. Безмірність. Теплова смерть. Таким був сценарій. І не Йозефу оскаржувати це чи заперечувати.

Довгий час він був частиною колективного розуму Асоціації, яка була по суті тіньовим урядом Коаліції. Його мозок був включений у мережу, що практично виключало можливість підкупу чи змови. Заради цього Йозефу довелося пожертвувати всім індивідуальним. Коли він не просто «пізнав», а буквально став двійником кожного з понад п'яти сотень «братів», він зрозумів глибину власної потворності.

Правду кажучи, для цього вистачило б і одного «дзеркала», а він натрапив на безліч моторошних відображень. Йозеф немовби опинився в кімнатах жаху і сміху, оточений десятками кривих дзеркал, і кожне непереборно затягувало в нетрі індивідуального лабіринту, що в релігійній інтерпретації означало занадто близьке знайомство з чужими грішними душами. Шизофренія, піднесена до енного степеня, – жити з таким діагнозом було вище людських сил, однак на той час він уже не був цілком людиною.

Втім, залишки людського були присутні в ньому як рудименти, і він у будь-який момент міг піддати їх пильному вивченню або модифікації. У міру потреби він діставав ці рудиментарні елементи і користувався ними, дресируючи своїх двоногих підопічних. Він здійснював вибірковий підхід, вдаючись до милосердя або жорстокості, до сили або слабкості, до прокльонів або обіцянок спасіння.

Йозеф давно втратив голосові зв'язки та трахею (як і багато що інше), зате в його розпорядженні був синтезатор з невичерпною пам'яттю та мільйонами голосів, який міг звучати, ніби натовп покійників, піднятих з могил у день Страшного суду. Йозеф віддавав перевагу міксам з фрагментів різного тембрового забарвлення тривалістю не більше десятої частки секунди. Таку звукову нарізку було практично неможливо ідентифікувати на слух, а крім того, всі автори оригінальних семплів формально вважалися мертвими або зниклими безвісти. Насправді Йозеф поглинув їх, немов біблійний Левіафан, і зробився якісно інакшим, ніж взаємопроникна сукупність живих клітин та сенсорів.

У міру ускладнення мережі Йозеф ставав незалежним від зовнішніх пристроїв. Поступово він набував характерних рис надприродної істоти; саме ім'я «Йозеф» втратило особистий сенс і перетворилося на позначення деякої структури, віддалено схожої з роєм, а місцем локалізації цієї структури був цілий район міста, трансформований в лабіринт, багатозв'язний з точки зору топології, всередині якого бідоласі-блукачу не допомогла б ніяка нитка Аріадни.

Якщо знехтувати зовнішніми відмінностями в культових традиціях, то і Йозефу і Мозкокруту поклонялися, як язичницьким богам або стихіям давнини. Їхній вплив був настільки складним, багатогранним і всеосяжним, що будь-яка, навіть незначна подія набувала містичного забарвлення. Їм нічого не вартувало «почути» молитви, звернені до них. Справді, чому б ні, якщо запаси енергії дозволяють? Це навіть ставало частиною гігантської двоїстої гри або, вірніше, постановки, яка поступово підмінила собою і витіснила природне навколишнє середовище.

Переважна більшість нових послідовників «приходила» до Йозефа добровільно. Декого йому довелося змусити приєднатися, коли він визнав їх корисними. Він не вважав це насильством, пригніченням особистості або тим паче викраденням душі. Радше щедрим подарунком у вигляді злиття з суперрозумом та його тілесним еквівалентом.

Для пояснення власного прагнення до експансії та домінування в нього була й інша, матеріалістична модель: групова свідомість являла собою щось на зразок готелю із сотнями номерів. Такий собі внутрішній «Самотній вершник», населений псевдопривидами – сталими сукупностями імпульсів і вібрацій. Це була створена Йозефом ізольована «колонія». А може, зоопарк або полігон. Таким чином, ще один ляльковод проводив експерименти, хоча вони значно поступалися за масштабом глобальним дослідженням Мозкокрута. При цьому кожен «колоніст» мав доступ до всієї інформації та володів можливостями, властивими рою в цілому.

Універсальна Церква Йозефа. Ці три слова означали не догматичну систему символів, не пишні ритуали і не ієрархію жерців, а дещо інше. Втім, як випливало з назви, Церква Йозефа за потреби могла включати в себе все, що завгодно, маскуючись під конфесію, і тоді відмінності ставали невловимими.

Церква займала величезний шматок простору, оточений зоною відчуження. Були вагомі підстави вважати, що всередині її розмитих кордонів порушуються не тільки етичні, а й фізичні закони. В результаті центральна частина міста практично знелюдніла – якщо, звичайно, не брати до уваги вторинних істот, які населяли цей розсадник міражів. У володінні Церкви опинилися три квартали, стадіон, колишній університет, занедбаний чоловічий монастир, астрономічна обсерваторія, частина міського парку та прилеглий до нього ботанічний сад.

Можливо, вибір місця для резиденції Йозефа був випадковим, але офіційна влада виходила з гіршого для себе варіанта – вона намагалася вчасно виявити загрозливі закономірності. На вивчення екстраординарного явища було витрачено чималі кошти. На плані міста пляма, яка позначала територію під безпосереднім контролем Церкви, мала неправильні обриси. Хтось із високооплачуваних яйцеголових здогадався використати цю пляму як ляпку для тесту Роршаха, і у дев'яноста дев'яти відсотків учасників експерименту вона викликала негативні асоціації та пригнічуючу емоційну реакцію. Але проблема була набагато серйознішою: зона непояснимих трансформацій простягалася вверх як мінімум до стратосфери і на чортзнаскільки сотень метрів під поверхню землі. Мешканці п'яти підземних затоплених поверхів університету могли б засвідчити, що вони зазнали преображення під впливом Йозефа. Могли б – якби вміли говорити.

Після утворення Коаліції Універсальна Церква була оголошена недоторканною. Деякі відчайдушні одинаки намагалися дослідити її на свій страх та ризик. Дехто безслідно зник, дехто з'їхав з глузду. Начебто вцілілі без видимих причин накладали на себе руки – іноді через тривалий термін. Автоматичні зонди, виготовлені у приватних лабораторіях, поверталися зі спустошеною пам'яттю, якщо взагалі поверталися. З плином часу охочих розгадати таємницю надістоти, яка зробила кілька кубічних кілометрів своєю фантасмагоричною «плоттю», ставало дедалі менше.

Він не мав слабких місць – за визначенням. Невразливість досягла межі, за якою можливе тільки саморуйнування. І навіть маленький нікчемний хробак Хасан розумів це. Але він не розумів головного, а саме, підґрунтя змови, яку Йозеф готував проти свого космічного конкурента. Хто міг виявити причину, здавалося б, хаотичних подій в союзі Універсальної Церкви і віддаленого монастиря, який постачав різнокаліберні фігури для розіграної ними партії? Хасан був тільки пішаком, кур'єром, не посвяченим у таємницю кінцевої мети. Він очікував зустріти опір там, де всі перешкоди усунуті, і, ні про що не підозрюючи, рухався назустріч тому, що вважав своїм визволенням.