Втрачене світло

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Я бачу, як час минає.

Проповідник відвідає мене на світанку.

Мені доведеться заплатити за все.

Я не проти, але я втрачаю своє життя.

Гурт «Bloodrock»

Старший інспектор в'язниць Леонід Резник йшов спеціально відкритим для нього коридором. Його супроводжував затихаючий свист вертолітних турбін. Він злегка заздрив своєму пілоту, який мав прохолоджуватися найближчі пару годин у готельному номері з кондиціонером. Резник мимоволі питав себе, чи не зробив він помилки з вибором професії років п'ятнадцять тому? Втім, з його гіпертонією, виразкою та нефритом він ще непогано влаштувався. Наступний огляд медичної комісії міг стати для нього останнім на державній службі.

Блокадні випромінювачі було вимкнено на сорок секунд. Резник знав, що станеться з ним, якщо він з якоїсь причини затримається на контрольній смузі. Або опиниться за межами коридору. Наприклад, оступиться і підверне ногу (а після двогодинного перебування в тісній кабіні вертольота ноги доволі сильно затекли). Станеться дуже нехороша і непоправна штука. Те, що на відміну від, наприклад, кататонічної шизофренії немає загальноприйнятої назви.

За службовим обов'язком старшому інспектору доводилося бачити тих, чия свідомість зазнала дезінтеграції. Він не мав ілюзій стосовно власної цінності – отримавши доступ до статистичних даних, він не нехтував інформацією про так звані «заплановані втрати». Тому кожний крок він робив із надзвичайною обережністю. Неприємний холодок у шлунку заважав йому насолодитися краєвидом.

Навколо не було стін, укріплень, загороджень, вишок, броньованих воріт. Взагалі нічого такого, що лицемірною політичною мовою називається пережитками варварства. Був тільки голий схил пагорба із зеленіючої травкою та духмяними квіточками. Простір та свіжість. Внизу, у величезній природній чаші, лежала Озонова Діра. Затягнутий ранковим серпанком рудник виглядав майже привабливо. Насправді це було вельми похмуре місце. Інспектор в'язниць мав можливість порівнювати та судити про подібні речі. А зараз на нього чекала делікатна, психологічно важка та шкідлива для здоров'я робота.

Резник отримав підвищення нещодавно і ще не встиг скуштувати оманливо обнадійливого коктейлю з привілеїв. Він не зберіг ні ідеалів, ні наївності, розгубивши їх десь по дорозі. Ймовірно, тому послали саме його, а не кого-небудь молодшого і дурнішого. Особисто йому отримане завдання не подобалося ще з десятка причин. Він волів би перелопатити купу паперів і файлів у себе в кабінеті. Він украй рідко зустрічався лицем до лиця з людьми, про яких невсипуще «піклувався». І слава богу! Його клієнти були не з тих, з ким приємно провести вечір за пляшкою вина. Особливо сьогоднішній клієнт...

Резник вчасно дістався кінця коридору і полегшено перевів дух.

За внутрішнім кордоном Блокади стояв позашляховик, поряд курили двоє охоронців. У хлопців були погані зуби, в'яла шкіра та не надто густі шевелюри. Приблизно те, що старший інспектор і очікував побачити. Охоронці не відрізнялися привітністю, і він цілком розумів їх. Рудник – далеко не курорт. Переведення в інший регіон виглядало надзвичайно примарною службовою перспективою, і не доводилося розраховувати на це серйозно.

-- До директора, -- наказав Резник, сідаючи поруч із водієм. З досвіду він припускав, що найближчі півгодини будуть даремно витраченим часом, але заздалегідь змирився з безглуздими формальностями. Чиновники такого рангу, як директор, зазвичай дуже педантичні та ревно ставляться до найменших порушень субординації. Тож затримка неминуча, незважаючи на підтверджений наказ про максимальне сприяння, що надійшов каналами урядового зв'язку за добу до прибуття старшого інспектора.

Припущення виявилося вірним. Для директора візит рідкісного гостя був безкоштовною розвагою на тлі сірої нудної буденності, і він побажав прийняти Резника у своєму кабінеті. Приміщення було обставлене вкрай скудно: стіл без жодного папірця, лампа з металевим абажуром, від якого виходив відчутний жар, комп'ютер, що заміняв шафу зі справами та картотекою, іржаві наручники на голій пофарбованій стіні. Резник довго не міг вирішити, чи є браслети справжніми або це витвір мистецтва, шедевр натуралізму, розташування якого на стіні ретельно вивірено з метою досягнення максимального естетичного ефекту.

Потім він роздивився вузьку табличку, що стояла на краю стола. На табличці було написано: «І не розкаялися вони у вбивствах своїх, ні в чародійствах своїх, ні в розпусті своїй, ні в крадіжках своїх*». Резник прочитав це, коли нахилився над столом, щоб узяти запропоновану директором сигару. Він вирішив, що господар кабінету – зануда, яких мало. Йому не слід було б курити, але він не встояв перед спокусою. Востаннє він тримав у роті сигару років десять тому.

-- З конфіскованого, -- пояснив директор, неправильно витлумачивши довгу паузу. – Ви не уявляєте, скільки барахла надходить сюди контрабандою. На щастя, канали під нашим контролем...

-- Ну, це далеко не барахло, -- зауважив Резник, перекочуючи сигару між пальцями. Задоволення було майже чуттєвим.

-- Відокремлюємо зерна від полови. – Директор оптимістично посміхався, рапортуючи про свої успіхи. Ефект цієї посмішки трохи послаблювали коричневі пеньки, що залишилися від зубів. Резник розглядав їх і думав: «Він переграє. З чого б це?»

У директора було кругле рожеве обличчя, занадто добродушне для його посади, і вражаюче черевце. Здавалося, він весь складений із різних за розміром більярдних куль. По його щоках котилися краплі поту. Він був схожий на порося, призначене керувати м'ясокомбінатом, а кращого керівника важко собі уявити. Відокремлювати зерна від полови справді було надзвичайно важливо. Резник припустив, що в Озоновій Дірі з цим навряд чи виникають труднощі.

-- Я хотів би якомога швидше зробити те, за чим прилетів, -- сказав інспектор, щоб уникнути ґрунтовної та абстрактної бесіди на тему провини та спокути. – Блоки «Б» та «Д», вибірковий контроль. Мені знадобляться дані про смертність за минулий рік.

-- Нема проблем! – весело погодився товстунець після невеликої паузи, і Резник зрозумів, чому директор протримався на своїй посаді так довго. А ще він зрозумів, що зараз із директором не все гаразд.

Жодних зовнішніх ознак маніпулювання не було. Але за роки повзання коридорами влади Резник відшліфував інтуїцію до алмазного блиску. Інтуїція була його єдиною зброєю і захистом. На даний момент він навіть не знав, за що зачепилася ота сама інтуїція. Можливо, директор виявився надто доброзичливим? Або підозру викликала надмірна щедрість? Про що, чорт забирай, сигналізувала запропонована сигара?

Інспектор вирішив, що шукатиме відповіді на всі запитання потім, однак «потім» для нього так і не настало.

...Протягом наступних двадцяти п'яти хвилин не відбувалося нічого, що заслуговувало на увагу. Резник понад силу проковтнув несмачний обід у товаристві товстуна та чотирьох начальників блоків, що призвело до чергового тихого протесту з боку його виразки. Бесіда протікала мляво; у присутності столичного чинуші місцеві трималися замкнуто та насторожено.

* * *

Хасан, він же номер шістсот шістдесят шостий, прокинувся з незвичайним передчуттям. Сірий емоційний фон був порушений – нібито червона цятка несподівано виникла на чорно-білій фотографії. Через секунду він згадав: сьогодні – його останній день.

Проте він чудово виспався. Непогано для того, хто приготувався померти. Сни були нейтральними. Мозкокрут дав йому спокій – мабуть, Хасан уже вважався відпрацьованим матеріалом. З ним усе було ясно – а хіба він не прагнув підсвідомо до цієї ясності?

Опинившись тут, він не міг вирішити, чи пощастило йому з номером або ні. Все залежало від того, хто із двох гросмейстерів прийняв над ним керівництво. А якщо шукати ближче, закрадалася підозра, що це просто дурнуватий жарт тюремного реєстратора, котрий начитався мелодраматичних історій, які Хасан відносив до стародавніх аналогів теперішньої бульварної літератури. Дуже скоро подібні дрібниці перестали мати будь-яке значення.

Передчуття так і не перетворилося на очікування. У його становищі надія була рівносильна самокатуванню з переходом у суїцидальний синдром. Хасан отримав нісенітно величезний термін. Два довічні вироки за вбивство, тероризм, державну зраду, організацію антиурядової змови та ще доважки по десятку статей за менш вражаючі грішки. Амністія та пом'якшення умов ув'язнення були придумані не для таких, як він. Інколи він губився у здогадках, чому його не придушили потайки ще до суду. Та й тут він міг померти будь-якої миті. Приводів та способів було вдосталь. Якщо без ілюзій, його «хороша поведінка» теж не мала значення, але був практичний сенс поводитися хороше. Майже завжди Хасан поводився хороше – виявилося, що так набагато зручніше та корисніше для здоров'я.

Але зі здоров'ям неминуче виникли проблеми. Номер шістсот шістдесят шостий зрозумів, що не протягне й десятої частини терміну, на який налаштувався спочатку. Коли симптоми стали безперечними і очевидними, він сам поставив собі діагноз – лейкемія.

Гріх було скаржитися; багато в'язнів, навіть молодших і сильніших, кінчалися протягом короткого часу після прибуття. Які-небудь два-три роки в Озоновій Дірі можна вважати відстрочкою страти, яка формально була давно скасована. Звідси не втікав ніхто і ніколи – не ті фізичні кондиції, не кажучи вже про локальну Блокаду. Стосовно цього не існувало навіть тюремних міфів, які зазвичай складають одні дурні, щоб інші могли втішатися і вдаватися до безплідних фантазій.

Шістсот шістдесят шостий не був дурнем. Він заздалегідь знав, де і як накладе на себе руки, поки на цю просту дію ще вистачить сил. Вибране ним місце знаходилося в покинутому вибої, розташованому на чотирисотметровій глибині. Лежати там – значить забезпечити своїм останкам справжній вічний спокій. Хасану чомусь було не байдуже, і він подбав про останній притулок. Ніхто не потривожить його кістки в тому місці... якщо, звісно, труп не буде знайдено та спалено у затишному тюремному крематорії.

У будь-якому разі довга, хоч і недобра, пам'ять та посмертна слава йому гарантовані. Товстозаді лицеміри з уряду вже поповнювали дірявий бюджет за його рахунок. Він знав, що двійник «супертерориста», «вбивці століття» давно стирчить у столичному музеї воскових фігур, приносячи невеликий, але стабільний дохід. Цікаво, у що його одягли ці недоумки? Він любив чорне та біле. Ніяких півтонів... Отже, він з усім покінчить сьогодні. Завтра він уже буде надто слабким.

До підйому залишалася приблизно пара хвилин. Номер шістсот шістдесят шостий здійснив туалет у цілковитій темряві. Його рухи були уповільненими, але доведеними до автоматизму. За тисячу з лишком діб він вивчив кожен квадратний сантиметр камери. Усі чотири її стіни були вкриті написами та малюнками. Хасан зневажав такі форми самоствердження і розваги. Він сидів у одиночці, і це здавалося йому привілеєм, який важко переоцінити. Постійна присутність якого-небудь балакучого ідіота могла зробити ув'язнення нестерпним. Навіть власної безглуздої рефлексії іноді достатньо, щоб збожеволіти. Хасану цілком вистачало неминучих контактів із «колегами» під час переклички та роботи на руднику. Колись він умів чинити вплив – особливо на недосвідчених молодих послідовників, -- але все це в минулому. Ті, хто запроторив його за ґрати, були людьми інертними, обережними та добросовісними.

Прогуділа сирена підйому – задовго до Судного дня. Спалах потужного світильника міг бритвою полоснути по очах, але Хасан вчасно заплющив очі. Зіниця телекамери спостерігала із верхнього кута, як ув'язнений шкутильгає до дверей. Він вклав руки у спеціальні пази. Йому не довелося чекати довго.

Незабаром він почув, як клацнули браслети на зап'ястях, -- тепер уже зайвий запобіжний захід. Ляснули автоматичні замки; номер шістсот шістдесят шостий зробив два кроки вперед і опинився на заґратованому балконі. Звідси було частково видно глибокий прямокутний колодязь, у стінах якого на декількох ярусах розташовувалися камери. Хасану вони нагадували каюти на гігантському кораблі знедолених. І все це згубне місце залишалося нерухомим у просторі, але безупинно падало у бездонну яму часу.

Номер шістсот шістдесят шостий належав до категорії особливо небезпечних. Це означало спеціальний режим утримання, спеціальний маршрут переміщення, спеціальні види робіт. У таких умовах мимоволі станеш фаталістом. Хасан не припускав, що доля ще раз зіграє з ним в азартну гру. Він був битою картою і не шукав виправдання цьому факту. Свого часу його камеру по черзі відвідали православний священик та мулла (рабина прислати не ризикнули). Вони здалися йому комівояжерами, які намагалися продати торішній сніг. Він терпляче вислухав кожного, але у відповідь не промовив жодного слова. Вони нічого не могли йому запропонувати. І не наносили повторних візитів.

Сьогодні спеціальний режим було порушено – вперше за три роки. У харчовому блоці Хасана нагодували краще, ніж зазвичай. Номер шістсот шістдесят шостий завжди їв на самоті. Якщо мати бажання, це можна було вважати ще одним привілеєм (чи не забагато для непримиренного ворога держави?), а вузьку клітку з металевим столом – окремим кабінетом у дієтичній забігайлівці. Після годівлі його не відправили на роботу, а повернули до камери.

Хасан не ставив безглуздих запитань. Він намагався отримати задоволення від кожної секунди життя із тих, що йому залишилися. Він перебирав усі насолоди, які тільки міг уявити, і не знаходив того, заради чого варто було б жити. Таким чином, у нього з'явився шанс зачепитися за сьогодення. Відведений час танув катастрофічно швидко.

Через півгодини нарешті з'явився той, хто міг запропонувати гідний товар.

---------------------

* Одкровення 9:21.