Примарна надія

ПЛАНЕТАРНА СИСТЕМА ЕЛІЗІУМ

ПЛАНЕТА СЕЛЕНА

Єлизавета Лон анітрохи не перебільшувала, коли в автомобілі заявила, що за дві години зможе зібрати у себе вдома всіх ключових персон, здатних ухвалювати відповідальні рішення на планеті Селена.

Минула лише година і тридцять вісім хвилин після її повернення — і, на думку Джона Картера, у будинку вже зібралися майже всі, кого він не раз бачив на голографі, перебуваючи на Селені. Люди, яких він аж ніяк не очікував побачити на власні очі: представники силових відомств та зоряного флоту, керівники великих корпорацій, члени виконавчої влади, мери трьох міст. Усі ті, хто й справді керував цією планетою, зараз сиділи в одному приміщенні.

Кабінет, де відбувалася зустріч, виявився просторим, але позбавленим химерності. Стіни були оздоблені світлою деревиною, що відкидала м’яке золотисте сяйво у світлі настінних ламп. Високі книжкові шафи, ущент заповнені старовинними фоліантами та монографіями, чергувалися з нішами, у яких висіли картини: сцени з історії Селени, портрети предків Лон і космічні пейзажі. У кутку тихо потріскував камін із живим вогнем — рідкісна деталь у сучасному світі, але тут вона мала напрочуд доречний вигляд. Важкий овальний стіл із темного дерева зі скляною стільницею займав центральне місце. Зручні крісла, різного ступеня обжитості, були розставлені навколо.

Ліза посадила Джона поруч із собою, трохи ближче до центру столу. Аманда, яка увійшла до кабінету разом із сестрою та Картером, сіла на низький диван неподалік. Звідси вона могла спостерігати за перебігом подій, залишаючись осторонь дискусії.

Картер уважно розглядав присутніх. На деяких чоловічих обличчях проглядала втома. Кілька жінок прийшли на зустріч без макіяжу — найімовірніше, їх підняли посеред ночі. Двоє з тих, хто сидів за столом, відкрито випромінювали недовіру та сумнів щодо звістки про захоплення Леди, хоча вголос поки ніхто не заперечував.

Засідання не починалося. Джон здогадався, що на когось ще чекали. Він не став гадати, хто саме має з’явитися, і дозволив думкам повернутися до моменту, коли опинився наодинці з Амандою у вітальні з каміном, старими картинами та зручними кріслами.

Аманда виявилася уважною співрозмовницею, гарною оповідачкою та напрочуд теплою господинею. Їхня розмова тривала понад годину і переривалася лише двічі.

Уперше — коли до кімнати увійшов невисокий, вгодований чоловік років сорока, у ретельно підігнаному костюмі. Добродушна усмішка та розумні очі за скельцями окулярів одразу вселяли довіру.

— Патрік Ліберман, — відрекомендувався він, простягаючи руку. — Керівник центрального представництва банку «Європа» на планеті Селена.

— Вітаю, Амандо. Радий бачити вас цієї чудової ночі, — додав він, злегка вклонившись.

— Вітаю, Патріку, — відповіла вона з легкою усмішкою, відступаючи на крок, щоб дати гостю простір.

— Містере Картере, — продовжив Ліберман, уже звертаючись до Джона, — радий повідомити вам, що на ваше ім’я в нашому банку відкрито рахунок із двома мільйонами галактів. Умови доступу до нього були заздалегідь узгоджені вами з Матвієм Леопольдовичем. Ключовою умовою було доправлення його старшої доньки на Селену. Я підтверджую, що Єлизавету Лон доставлено вами живою та неушкодженою. Гроші ваші. Прийміть мої вітання.

Він простягнув Джону щільний конверт із логотипом банку.

— Тут уся інформація щодо рахунку та персональна картка. Якщо у вас виникнуть запитання — звертайтеся без вагань. Ось моя візитівка. Телефонуйте в будь-який час.

— Дякую. Запитань поки немає, — трохи спантеличено вичавив із себе Картер.

Усе відбувалося надто швидко й надто гладко.

— У такому разі не заважатиму. Ще раз вітаю, — сказав Патрік і вийшов, залишивши Джона у легкому бентеженні.

Ніяковість, що виникла після його відходу, швидко розвіялася — багато в чому завдяки Аманді, яка вправно повернула розмову в попереднє, більш особисте та спокійне русло.

Другою їхню розмову перервала Єлизавета Лон. Вона змінила комбінезон на елегантну сукню і зупинилася біля каміна поруч із сестрою. Джон, що вмостився у кріслі, з цікавістю спостерігав за доньками Матвія Леопольдовича.

Обидві дівчини немов зійшли з обкладинки глянцевого журналу двадцять першого століття: стрункі, граціозні, у бездоганно дібраних вбраннях, що підкреслювали витонченість їхніх фігур. Риси обличчя явно свідчили про спорідненість. У Лізи — худорляве обличчя з виразним підборіддям, що надавало їй вольового, рішучого вигляду. На щоках ховалися ямочки, особливо помітні, коли вона сердилася. Руде густе кучеряве волосся спадало їй на плечі.

У Аманди обличчя було м’якшим, волосся — світле, пряме, трохи не сягало плечей. Їхні сіро-зелені очі різнилися відтінками: у Лізи переважав сірий колір, і погляд здавався сталевим, зберігаючи твердість і самовладання; в Аманди ж переважав зелений, і погляд був живим, із грайливими іскрами, що танцювали в очах. На думку Джона, в очах Аманди чортики влаштовували дикий танок. Можливо, це був лише відблиск полум’я каміна, але Джон був упевнений: у цих очах жила весела, безтурботна душа.

Зростом вони були однакові — близько 178 сантиметрів. На Аманді була коротка чорно-срібляста сукня, що ефектно підкреслювала її фігуру та відкривала стрункі ноги. Ліза обрала білу сукню до колін, прикрашену вишуканими візерунками зі срібних ниток, у тон браслетам на зап’ястях і тонкому ланцюжку на шиї.

Ліза уважно подивилася на Джона і, насупившись, зауважила:

— Здається, я таки добряче вдарила тебе по голові. Чого так витріщаєшся й усміхаєшся?

Джон розгубився. Він і справді надто захопився спогляданням сестер і, вочевидь, мав зараз трохи безглуздий вигляд. На щастя, на допомогу прийшла Аманда.

— Та облиш, Лізо, — усміхнулася вона. — Він просто милується нами. Порівнює. Правда ж, Джоне?

Якби це питання поставила Ліза, він, найімовірніше, просто відмахнувся б. Але брехати Аманді не хотілося. Картер злегка кивнув.

Цього виявилося достатньо. Аманда радісно заплескала в долоні й навіть підстрибнула, а потім, ставши серйозною, додала, дивлячись на сестру:

— І знаєш, мені здається, я йому більше подобаюся.

— Ну й нехай, — відмахнулася Ліза. — А піде він усе одно зі мною. Нас уже чекають.

Джон без заперечень піднявся з крісла і попрямував до виходу. Але, не дійшовши до дверей, почув позаду:

— А я?

Голос Аманди пролунав несподівано жалібно.

— Що ти? — здивувалася Ліза, зупинившись.

— Я теж хочу послухати.

Ліза обернулася, явно здивована: подібні зібрання зазвичай не входили до кола інтересів молодшої сестри. Знизавши плечима, сказала:

— Ну, ходімо.

Аманда одразу ж засяяла в усмішці і, немов вихор, пронеслася по кімнаті, випадково збивши кілька брошур із журнального столика. Підбігши до Картера, вона вправно взяла його під руку.

— Ходімо! — весело сказала вона.

Джон Картер увійшов до просторого кабінету в супроводі Лізи й Аманди. Усередині вже зібралося тринадцять осіб. За дверима лунали важкі, впевнені кроки — наближався чотирнадцятий учасник наради.