Примарна надія

ПЛАНЕТАРНА СИСТЕМА СКАРЦА

Космічний корабель "Левіафан-2"

Коли супутник шостої планети повільно змістився вбік, на оглядовому екрані «Ненажери» відкрився силует величезного корабля. Тепер було зрозуміло, куди прямує невидимка.

— Господи всемогутній, що це?! — вихопилося в Олександра Лисиченка.

Капітан Касаткін підвівся зі свого місця. Інженер Максудов і перший помічник Тиран підійшли ближче до екрана, щоб краще розгледіти корабель, що виднівся попереду.

До цього моменту команда вважала, що керує одним із найбільших суден, створених людьми. Але тепер ця впевненість похитнулася: корабель, що ховався за супутником, був у кілька разів більший. На думку Касаткіна, поруч із цим гігантом «Ненажера» виглядав мов баскетбольний м'яч поруч із кар'єрним самоскидом «БелАЗ».

Серхіо Родрігес, не відводячи погляду від капітана, водночас утримував курс за невидимкою й вдивлявся у величезний чужий корабель. Той усе наближався, і на оглядовому екрані дедалі чіткіше проступали бойові шрами: оплавлені ділянки обшивки — сліди влучань енергетичної зброї, пробоїни та зруйновані секції — відмітини ракетних ударів.

Касаткін губився в здогадах: як корабель із такими ушкодженнями взагалі здатен переміщатися в космосі? Але сумнівів у тому, що він літає, не залишалося — такий гігант навряд чи міг би залишитися непоміченим у межах системи.

Невидимка минув величезний відсік, у якому, судячи з усього, колись стартували та сідали такі самі велетні. Камери далекого огляду показували хаос усередині — сліди вибухів і руйнувань. Зараз відсік явно не годився для прийому кораблів.

— Добряче їм дісталося, — промовив Назар Максудов, дивлячись на панораму.

— Цікаво, з ким вони билися? — додав Тиран.

— І коли? — вставив Лисиченко.

— Маю передчуття, що скоро дізнаємося... — тихо сказав Касаткін. — Але не впевнений, що нам сподобаються відповіді.

Корабель-невидимка сповільнився і зупинився в районі центрального відсіку гіганта. Серхіо Родрігес зробив те ж саме. Серце капітана гуркотіло в грудях, і йому здавалося, що цей стукіт луною розноситься по всьому містку, відраховуючи секунди до наступного етапу їхньої долі.

— Дивіться! — подав голос Тиран.

Усі погляди звернулися на екран. Величезна броньована плита на борту гіганта повільно зсунулася, відкриваючи прохід до ангара. Там легко міг розміститися «Ненажера», і, здавалося, ще залишилося б місце.

Корабель-невидимка ковзнув усередину.

Касаткін кинув погляд на першого помічника і спокійно віддав команду:

— Уперед, Серхіо.

«Ненажера» повільно увійшов до ангара гіганта. Маневр був точним, як хірургічний розріз. Просторе приміщення без зусиль вмістило вантажний корабель. Поруч уже стояв той самий невидимка, що вів їх увесь цей час.

— І що далі? — риторично запитав Олександр Лисиченко, не відриваючись від екрана.

На моніторі показався другий корабель-невидимка, той, що раніше тримався позаду. Він зробив кілька швидких маневрів і впевнено опустився поруч із першим.

Через камери далекого огляду команда спостерігала, як масивна плита повільно зачинила ангар. Яскраве світло поступово згасло, занурюючи простір у рівний напівморок.

Попри приглушене освітлення, обидва кораблі-невидимки залишалися добре помітними — і на оглядовому екрані, і через зовнішні камери.

Минуло хвилин двадцять. В ангарі стояла зловісна тиша. Ніхто не виходив. Жодних ознак руху — лише гул двигунів «Ненажери» та рівне світло екранів.

І раптом...

— Люки, — прошепотів Серхіо Родрігес, вказуючи на екран.

— Бачу, — коротко відповів Касаткін.

Синхронно, ніби по команді, на обох кораблях-невидимках відчинилися верхні люки пілотських кабін. Зсередини вилізли дві постаті — пілоти.

На них були льотні костюми з блискучими золотавими наплічниками, що переливалися, як луска, під світлом ангара. Темні штани йшли в масивні черевики, а голови приховували чорно-золоті шоломи з опущеними забралами.

Вони підійшли один до одного, обмінялися короткими поглядами й одночасно повернулися до «Ненажери».

Секунда — інша. Тиша.

І раптом обоє зняли шоломи.

Пілотами виявилися хлопець і дівчина — досить молоді, зі схожим попелясто-сріблястим волоссям. Вони спокійно стояли поруч з одним із кораблів, тримаючи шоломи в лівій руці.

— Схоже, вони чекають на нас, — зауважив Тиран.

Касаткін кивнув і, обернувшись, запитав:

— Що там з атмосферою в ангарі? Дихати можна?

Олександр Лисиченко перевірив дані й доповів:

— Атмосфера придатна. Небезпечних домішок не виявлено.

— Тоді йдемо знайомитися, — сказав капітан. — Тиран і Родрігес, залишаєтеся на містку і спостерігаєте за розвитком подій. Максудов, Ніка — зі мною.

Касаткін не поспішаючи рушив до пілотів. Назар і Ніка йшли слідом. З першого погляду вони здавалися людьми, але, наблизившись, Олексій Іванович засумнівався. По-перше, очі — зіниці в обох були чорно-жовті. По-друге, форма вух: загострені, спрямовані вгору.

Він намагався згадати, де бачив подібне, але пам’ять мовчала. У цей момент у навушниках пролунав жартівливий голос Томаса, який тимчасово замінював Максудова на містку:

— Ельфійські вушка в нашої подружки.

І Касаткін зрозумів, на кого схожа ця пара — на ельфів. Але розвинути думку він не встиг: дівчина-пілот підняла праву руку, вказала на вантажний відсік «Ненажери» і вимовила кілька слів невідомою мовою.

— Назаре, Ніко, є припущення, що це за мова? — запитав Олексій Іванович.

— Ні, — відповіла Ніка.

— Не знаю. Нічого подібного я раніше не чув, — додав Назар.

— Тиране?

У навушниках капітана пролунав голос першого помічника:

— Я теж не впізнаю мову, але, схоже, вони хочуть забрати свого пілота.

— Це і так зрозуміло, — пробурчав Касаткін і наказав відчинити вантажний люк.

На обличчі дівчини було помітно сліди сильної втоми. Її напарник тримався трохи краще, але капітан був упевнений: почувається він не краще.

Звук люка, що відчинявся, рознісся ангаром, і дівчина знову повторила свою фразу. Касаткін спробував заговорити кількома мовами, але швидко переконався: пілоти їх не розуміють.

Прийнявши це як факт, він вказав рукою на свій корабель і відійшов убік. Дівчина правильно зрозуміла жест. Зробивши кілька кроків до «Ненажери», звернулася до напарника. Той коротко відповів, сів біля борту і, притулившись до опори, витягнув ноги.

Вона пішла за екіпажем у вантажний відсік. За допомогою тросів дісталася до корпусу третього невидимки і, зробивши кілька простих маніпуляцій, відчинила люк кабіни.

Ознак життя пілот не подавав. Чи був він мертвий, чи непритомний — інженер не знав. Дівчина та Назар обв'язали тіло тросами.

— Схоже, можна витягати, капітане, — сказав Максудов і, щоб переконатися в згоді, злегка шарпнув канати й показав пальцем угору.

Дівчина кивнула.

— Усе готово. Тягніть.

Троси натяглися, і пілот третього корабля повільно злетів угору. Назар бачив, як капітан легко, ніби пушинку, підхопив тіло й поклав його на майданчик.

Ніка нахилилася і спробувала зняти шолом і костюм. Ні в неї, ні в Касаткіна нічого не вийшло. Дівчина це помітила, спробувала підказати, але сил явно забракло.

Назар встиг підхопити її, коли вона почала осідати. Вона важко дихала, але, зробивши зусилля, вхопилася за його руку й підвелася. Потім вказала пальцем угору, показуючи, куди їй потрібно.

— Ми підіймаємося, — доповів інженер.

Касаткін, несучи тіло третього пілота, рушив до медкабінету. Назар, підтримуючи дівчину за руку, пішов за ним разом із Нікою. Капітан акуратно поклав свою ношу на операційний стіл.

Дівчина-пілот, поклавши руки на шолом, легко зняла його. Олексій Іванович і Ніка перезирнулися, вражені тією легкістю, з якою їй це вдалося.

На операційному столі лежав третій пілот із корабля-невидимки. Це теж виявилася дівчина — з таким самим попелясто-сріблястим волоссям, невеликими загостреними вухами й схожими рисами обличчя зі слідами втоми. Гостя розстебнула скафандр на непритомному тілі, приклала руку до шиї і прислухалася до повільних ударів пульсу.

— Ніко, може, ти оглянеш? — запитав Касаткін.

— Добре. Але я не впевнена, що в нас одна анатомія, — відповіла докторка.

Їхнього діалогу дівчина не зрозуміла. Але наміри Ніки були очевидні, і вона жестом вказала на тіло, дозволяючи огляд.

У той момент, коли докторка збиралася почати обстеження, до медкабінету зайшов ще один член екіпажу й заявив про свою присутність гучним «няв!». Реакція пілота на появу кота здивувала всіх. Різко обернувшись, гостя втупилася широко розплющеними очима на Сміливця, що сидів біля дверей, — і всміхнулася. Радість від зустрічі була такою сильною, що сліди втоми зникли з її обличчя.

— Ронта! — вимовила вона й опустилася на одне коліно, поклавши руки на іншу ногу і злегка схиливши голову в поклоні.

Назар, Ніка та Олексій Іванович мимоволі пороззявляли роти. Збоку це виглядало як шанування царственої особи. Сміливець же порівняннями себе не обтяжував: побачивши дівчину, що присіла, він зробив те, чого ніхто не очікував. Підбігши, кіт застрибнув передніми лапами на її ногу, вигнув спину й потягнувся мордочкою до її обличчя. Хвіст метався з боку в бік, як при радісній зустрічі старого друга. Касаткін не міг пригадати випадку, щоб Сміливець так поводився з незнайомцями.

Для гості поведінка кота не стала несподіванкою. Погладивши муркітливого Сміливця, вона взяла його на руки і знову повторила:

— Ронта!

Потім показала коту на дівчину без свідомості. Піднесла до мордочки руку, де мізинець і безіменний палець були притиснуті до долоні, а інші злегка зігнуті. Різким рухом розігнула пальці, немов пазурі, і через кілька секунд знову вказала на пацієнтку. Кіт нявкнув, ніби підтверджуючи «зрозумів», і вона обережно опустила його на груди дівчині, що лежала. Розсунула тканину комбінезона.

Касаткін з цікавістю спостерігав, але не розумів, чого вона чекає від кота. А ось Сміливець усе зрозумів. Він пройшовся по тілу дівчини і влігся у неї на шиї. Замуркотів. Раз по раз впускав кігтики в шкіру.

Ніка вже потягнулася було зігнати кота, але гостя зупинила її — спочатку жестом, потім словами.

— Мені здається, кіт розуміє її краще, ніж ми, — не втримався Назар.

— Дуже схоже, — погодився Касаткін і, повернувшись до докторки, запитав: — Що він робить?

— Не знаю, — зізналася Ніка. — Але він пробував те саме зі мною. Я його зганяла, думала — грається. Я ще не всі його звички вивчила.

Хвилин чотири нічого не відбувалося. Сміливець муркотів і знову впускав кігтики у тіло непритомної.

На п'ятій хвилині дівчина смикнулася, немов усередині щось увімкнулося. Повільно розплющила очі.

Спершу — широко, злякано, ніби випірнувши з кошмару. Зіниці здригнулися, погляд метнувся по стелі, обличчях, світлу ламп. Тіло сіпнулося, немов вона намагалася схопитися, але м'язи не слухалися.

Вона різко втягнула повітря, ніби боялася, що його заберуть. Погляд зупинився на коті — і завмер.

Сміливця вона впізнала миттєво. Паніка в очах відступила, плечі розслабилися, дихання стало рівнішим.

— Ронта... — видихнула вона з полегшенням і недовірою водночас.

Рука дівчини піднялася тремтячи, невпевнено — і лише торкнувшись м'якої шерсті на щоці кота, вона остаточно заспокоїлася. У куточках губ з'явилася слабка, майже дитяча усмішка.

Сміливець у відповідь лизнув її щоку.

Поруч із його мордочкою з'явилося інше обличчя, обрамлене попелясто-сріблястим волоссям. Мить упізнавання змусила дівчину посміхнутися ширше.

— Кара... — прошепотіла вона.

І обидві заговорили незрозумілою мовою. Сміливець зістрибнув з її шиї і вмостився поруч, висловлюючи повне задоволення — справу було зроблено.

Балаканина стихла так само раптово, як почалася. Обидві дівчини повернулися до Касаткіна і синхронно повторили жест — долоні до грудей. Перша вимовила:

— Кара.

Друга так само приклала руки і сказала:

— Саті.

Припустивши, що це їхні імена, капітан «Ненажери» повторив жест і представився:

— Олексій.

Назар і Ніка зробили те ж саме, назвавши свої імена.

Кара допомогла Саті піднятися і знову погладила Сміливця. Потім її погляд привернув стіл, де сиротливо лежав недоїдений бутерброд Ніки. Ковток, який вона зробила, був майже чутний. З труднощами відірвавши погляд від їжі, Кара вказала пальцем на бутерброд, а потім обома руками — на себе.

Здогадка про причину їхнього змарнілого вигляду майнула в голові в Ніки. Вирішивши перевірити, докторка підняла контейнер і простягнула його дівчині.

Кара взяла його з такою обережністю, немов боялася, що він зникне. Але варто було контейнеру опинитися в її руках, як кришка миттєво відлетіла. Вона дісталася до їжі й одразу ж розламала бутерброд на три рівні частини: одну простягнула Саті, другу залишила собі, а третю — судячи з усього — для пілота, що залишився в ангарі. Принаймні, так вирішила Ніка.

Саті проковтнула свій шматок майже не жуючи, ніби боялася, що його заберуть. Кара ж заплющила очі й повільно розжовувала хліб, смакуючи кожну крихту, немов це був делікатес.

— Вони голодні, Олексію Івановичу, — тихо сказала Ніка. — Усі троє. Їхнє знесилення — просто виснаження.

— Назаре, — коротко кинув капітан.

— Уже зрозумів, — відгукнувся Максудов і вийшов за їжею.

Ніка простягнула дівчатам флягу. Саті обережно відкрутила кришку, понюхала воду, зробила кілька швидких ковтків і передала її Карі. Та повторила жест, потім акуратно поставила флягу поруч.

— Що ж із ними сталося?.. — майже пошепки запитала Ніка.

Касаткін лише похитав головою. Відповіді він не мав.

На порозі з'явився Назар з тацею. Він передав одну порцію Карі, другу вклав у знесилені руки Саті й запитально подивився на капітана:

— Третю — віднести?

— Зачекай, — зупинив його Олексій Іванович.

Він жестом привернув увагу Кари: показав на їжу, а потім — у бік ангара. Та все зрозуміла. Змахнувши крихти з пальців, підняла шолом, надягла його й завмерла на мить. Ніхто нічого не почув, але за її кивком стало ясно — зв'язок встановлено. Кара зняла шолом і простягнула Назару третю порцію разом із флягою.

— Віднеси. І воду також, — наказав капітан.

— Добре, — коротко відповів інженер і вийшов.

Тим часом дівчата швидко розправилися зі своїми пайками. Спорожнілі контейнери вони відсунули вбік і одразу ж заговорили своєю мовою — швидко, жваво, майже перебиваючи одна одну. За кілька хвилин Саті кивнула, ніби погоджуючись із пропозицією подруги, і несподівано для всіх почала стягувати з себе льотний комбінезон просто при Касаткіні.