Примарна надія

ПЛАНЕТАРНА СИСТЕМА СКАРЦА

Спочатку з'явився тягар.

Він накрив Лізу, немов на її тіло, що згорнулося калачиком, по черзі залізли сотні пухнастих кошенят. Вони крутилися, вмощувалися зручніше… і раптом кожне з них починало рости. Мить — і всі вже важили по добрих чотири кілограми, перетворюючись на вгодованих поросят. Ще одна мить — і знову в клубочки. Хвиля за хвилею. Ставало важко дихати, ламало суглоби, до горла підступала нудота.

Потім прийшов звук.

Спершу глухий, невиразний — як шелест дощу за склом. Але з кожним вдихом бурмотіння ставало гучнішим, чіткішим, насиченішим. Лайка, що виривалася з пересохлого чоловічого горла, рвала тишу.

— Та щоб тебе…

— Зараза…

— "Ненажера", відповідай!..

— Скунс тобі в дупу і шипокрил у кабіну…

— А дідька вам!..

З певною впевненістю можна було сказати одне: голос належав чоловікові. І чоловік цей був явно не в гуморі.

А потім прийшло світло.

Яскраве. Різке. Болюче. Сліпуче.

Щоб його побачити, рудоволосій дівчині, пристебнутій до спального місця, довелося розплющити повіки. Вона одразу ж заплющила очі— світло різало їх, ніби лезом.

Повторна спроба — з поворотом голови праворуч — виявилася успішнішою. Перед нею постала скромна каюта: мінімум меблів, металеві вставки на стінах з химерним візерунком та яскрава картина з кошеням, що ось-ось готове стрибнути на плюшевого хартуза.

Крізь сонну пелену мозок чіплявся за образи, звуки, відчуття. П'ять ударів серця — і лише тоді прийшло усвідомлення.

Це місце їй добре знайоме. Занадто добре.

Це її гоночна яхта.

— "Шустрик"… — прошептали губи дівчини.

Ніби вирок.

Ніби попередження самій собі.

Лють прийшла першою.

Не усвідомлення ситуації, не страх — саме лють. Вона спалахнула миттєво, як викид плазми, і хлинула в кров таким потоком адреналіну, що дія снодійного розсипалася, як пил під вітром. Тіло сіпнулося, намагаючись піднятися, але туго затягнуті ремені втримали. Дівчина загарчала крізь зуби, потягнулася до замків. Один — клац, другий — ще один. Ремені відстебнуті.

Дівчина сіла, глибоко дихаючи. Кілька вдихів — щоб стабілізувати серцебиття. Погляд — на руки, потім на одяг. Комбінезон стандартний, полегшений, бежевого кольору. За поясом — нічого. Взуття м'яке. Захисту немає. Але рух не сковує — це головне.

Огляд каюти пройшов швидко й методично.

Різкий поворот голови — погляд до дверей. Ті відчинені й зафіксовані в цьому положенні. З рубки долинає чоловічий голос: приглушений, роздратований. Обличчя не видно, але із постави зрозуміло — людина сидить за пультом, спиною до неї.

План оформився миттєво.

Ліза встає, однією рукою спираючись на стіну. Пара глибоких вдихів — і вона повністю оговталася. П'ять кроків — і таця, помічена раніше, вже в руці. Вага відчутна, хват зручний. Без шуму, швидко, точно — уперед. Кожен крок вивірений. Відстань до пілота скорочується.

Він сидить за пультом, зосереджений. Чорноволосий, років тридцять вісім, міцної статури. На скронях — проблиски сивини. Темна сорочка з розстебнутим коміром, рукави закочені. Погляд напружений, щелепа стиснута.

Ліза виходить із тіні.

Він відчуває рух за спиною, повертає голову —

— Оце так! Ось це так! Сі...

Фраза уривається. Таця в її руці рухається швидко і точно. За секунду метал врізається йому в лоб — без промаху.

Голова пілота різко відкинулася назад. За нею — тулуб. За тулубом — руки. За руками — штурвал. А за штурвалом — весь корабель.

Яхту смикнуло. Дівчина обома руками вчепилася в спинку крісла, щоб втриматися на ногах.

Голова пілота вдарилася об верхню частину крісла і повалилася набік. Тіло слухняно пішло слідом. За тілом — руки, за руками — штурвал. А за штурвалом, як і раніше, — корабель.

Коли його голова дісталася підлокітника, тіло вирішило взяти управління на себе. Воно потягнуло голову і руки у вихідне положення, але не розрахувало інерцію — і завалилося вперед. Грудна клітка налягла на штурвал, потім все тіло знову відкинуло назад, втискаючи чоловіка в крісло.

Гоночну яхту кидало з боку в бік так, немов вона потрапила в центр шторму. Божевілля тривало лише кілька секунд, але здавалося — вічність. Потім все раптово стихло. Голова, тіло та руки пілота нарешті дійшли компромісу і знову стали єдиним цілим.

Корабель заспокоївся. Дівчина повільно розтиснула пальці та прибрала руки зі спинки крісла. Вона дивилася на результат своєї роботи без особливих емоцій, з холодним зосередженням. На лобі чоловіка вже почав наливатися зловісний синець. Швидкість, з якою він ріс, свідчила про те, що вийде знатний. Худорляве обличчя пілота, на якому все ще лежала втома, повільно наливалося багрянцем.

А потім він розплющив очі.