Примарна надія

ПЛАНЕТА ЛЕДА

МІСТО БІЛОРІЧЕНСЬК

Сидячи за столом у слідчому ізоляторі Білоріченська, Матвій Леопольдович Лон злегка сперся на лівий бік і переніс вагу тіла на руку. У такому положенні біль у правому боці відчувався терпиміше. Ребра, схоже, не були зламані, але полегшення це не приносило.

Тішило лише одне — ворог заплатив дорожче: шість убитих штурмовиків і не менше семи Демонів. Це були ті, чиї понівечені тіла він сам бачив на території водонапірної станції. А могли ж і втекти... — промайнуло в голові. Могли. Але, мабуть, відпущений долею фарт закінчився на втечі Єлизавети. І на тому спасибі, подумав він.

За операцією з евакуації втікачів на яхті «Шустрик» він стежив за старими моніторами комплексу Далекої розвідки. Станція давно була списана, але фахівці корпорації Лон підтримували її в робочому стані — як виявилося, не дарма. Переконавшись, що «Шустрик» вирвався з капкана і на поверхні, і в космосі, він дав команду повертатися до військової бази.

Пересуватися лісом було безпечніше — дерева зберігали свої таємниці й оберігали тих, хто знав, як просити про їхній захист. Але перетнути річку Сутру непомітно не вдалося. Загарбники підняли по тривозі солдатів, і коли колона джипів виїхала на міст, їх помітили. Знання місцевості та легкі позашляховики дозволили групі Матвія відірватися від переслідування, але на повороті до насосної станції удача покинула їх.

З неба спустилися два бойових модулі. З ними прийшло підкріплення, яке швидко перекрило шляхи відходу. Штурмовики, солдати, Демони — усі зайняли вигідні позиції й спробували захопити порушників із мінімальними втратами. Бій виявився коротким, але кривавим. Позашляховики підбили з перших же пострілів. Розбившись на дрібні групи, втікачі спробували сховатися в будівлі станції.

Перша хвиля солдатів Харонської імперії була знищена майже повністю — нападники не встигали ні відповісти, ні навіть зрозуміти, звідки ведеться вогонь. Друга діяла злагодженіше: спочатку витіснила Матвія та Кріса, потім — основну групу під командуванням Андрія.

Єдиним шансом на порятунок виявився підземний тунель. Туди й рвонули Матвій із Крісом. По дорозі вони знешкодили ще трьох: одного штурмовика і двох Демонів. Вибравшись на подвір’я станції, біля майданчика для посадки модуля, вони зіткнулися з охоронцем. Той зреагував миттєво — вистрілив першим, цілячись у Матвія. Кріс, проявивши дива спритності, закрив собою боса і прийняв кулю в груди. Цієї миті вистачило Матвію, щоб влучним пострілом нейтралізувати супротивника.

Він встиг підхопити Кріса — той уже падав, а з рани поштовхами била кров. Кинути свого охоронця Матвій не міг. Дотягнув його до стіни, де лежали будматеріали, втиснув у рану кровоспинний тампон і прикрив зверху дошкою. У цей момент і прилетіла граната. Вижити можна було лише одним способом: схопивши старі двері, Матвій виставив їх між собою і вибухом. Удар виявився жахливим. Як вдалося вижити — він не пам’ятав. Час ніби перескочив уперед: біль у боці, каламутне світло, і над ним схилився Демон середнього зросту... крок, другий... темрява.

Отямився він уже тут — у слідчому ізоляторі Білоріченська. Іронія долі: будівництво цього корпусу колись фінансував він сам. «Треба було потайний хід передбачити», — майнула божевільна думка, але усмішки вона не викликала.

Три роки тому в цій самій кімнаті йому тиснули руки начальник ізолятора, міністр юстиції та мер міста. Тоді він був почесним гостем. Тепер — бранець. За вікном усе так само виднілося передмістя Білоріченська, ті ж стіни, той самий стіл і стільці на колишніх місцях. Тільки замість представників влади в кімнаті стояли двоє штурмовиків з автоматами напоготові. Тоді він міг вийти звідси, коли захоче. Тепер же його життя залежало від примхи тих, кого він усією душею ненавидів.

Майбутнє малювалося в похмурих тонах — і в тій самій колірній гамі до кімнати увійшов новий відвідувач.

Двері зі скрипом відчинилися, і з’явився Демон. Точніше — з’явилася: візитеркою виявилася дівчина. Висока, смаглява. Якби вона була співвітчизницею, Матвій Леопольдович відзначив би привабливий овал обличчя і витончену худорлявість, що тонко підкреслювала її красу. Чорне волосся спадало на плечі. Форма Демона ідеально сиділа, не заважаючи рухам і підкреслюючи стрункість фігури. Таким воїном можна було замилуватися — якби він не був ворогом.

Матвій Леопольдович спіймав себе на думці, що з цікавістю спостерігає за тим, як Демон безсоромно роздивляється його. Ця ситуація незрозуміло як пробудила спогади з далекого минулого.

Будучи дитиною, Матвій гостював у свого дядька. В один із літніх днів малюк сів із ним на порозі літньої кухні. Про що тоді йшлося, Матвій уже не пам’ятав, а ось момент, коли до них підбігла дядькова кішка з мишеням у зубах, залишився в пам’яті назавжди. Попелясто-сіра киця з довгою шерстю мала ім'я Тася.

Спіймавши порушника, Тася принесла показати свою здобич господареві. Сіла перед дядьком і Матвієм, поклала мишеня на підлогу і придавила його лапкою. Мордочка її піднялася вгору в очікуванні похвали, але не так сталося, як гадалося. Мишеня, відчувши свободу, спробувало втекти. Вирвавшись з-під лапки, малюк метнувся до гаража. Тася не розгубилася: зробивши пару стрибків, вона знову спіймала втікача і поклала його на колишнє місце. Знову — лапка. Знову — погляд угору.

Серце мишеняти калатало як шалене. Вмирати не хотілося.

Воно зробило ще одну спробу вислизнути. Ривок — і ось вона, довгоочікувана свобода. Навчене гірким досвідом, мишеня рвонуло в протилежний бік від гаража, сподіваючись, що тепер удача буде більш прихильною. Тася, схоже, тільки цього й чекала: з гучним «няв» вона кинулася за здобиччю. Утретє мишеня вже не ворушилося.

Кішка все ж отримала свою похвалу. Після чого стала обережно підштовхувати мишеня лапкою — у надії, що те ще раз утече. Але звірок залишався на місці. Ще одна спроба — і знову нічого. Тоді Матвій почув слова дядька, звернені до кішки:

— Що, красуне, придушила мишеня, а тепер хочеш, щоб воно бігало?

Тася, схоже, все зрозуміла. Забрала свою здобич і побігла геть.

Матвій Леопольдович упіймав себе на думці, що Демон, який стоїть перед ним, розглядає його точнісінько так само, як та кішка розглядала свою здобич. І йому це дуже не сподобалося.

— Хто ти такий? — пролунало запитання Демона. — І чому люди, що були з тобою, так відчайдушно намагалися врятувати тебе?

— Як так? — уточнив ув’язнений.

Лекса вирішила не пояснювати — а показати. Дістала з кишені планшет, натиснула кілька кнопок і розвернула екран до Матвія Леопольдовича.

— Ось так.

На екрані йшов запис бою з дев’яти ракурсів. Важливі фрагменти автоматично виводилися в центр, збільшені та чіткі. У правому нижньому кутку він побачив, як його нерухоме тіло Демон тягне за руку до бойового модуля і, немов мішок, кидає на підлогу, навіть не перевіривши, чи він живий. Після цього став біля люка, зайнявши позицію прикриття.

На інших камерах було видно, як групу Андрія беруть у кільце. Здавалося, ще мить — і все скінчено. По тих кадрах, що бачив Матвій, у захисників не залишалося жодного шансу.

Але вони вижили.

Розв’язка виявилася несподіваною. Спочатку йому здалося, що він бачить примару — настільки страшним був вигляд Кріса, що ледве тримався на ногах. І все ж він прорвав кільце, заволодівши зброєю загарбників. Радість від того, що охоронець живий, накрила Матвія хвилею. Команда Андрія скористалася моментом і вирвалася.

Ситуація перевернулася. Недавні втікачі самі пішли в наступ.

На п’яти з дев’яти екранів солдати Імперії вже відступали. З боку це виглядало як панічна втеча — до бойових модулів, у надії сховатися.

Не допомогло. Солдати Харонської Імперії гинули один за одним.

— Дванадцять убитих Демонів. Тринадцять солдатів, — ніби прочитавши його думки, вимовила Лекса. — Я вже не кажу про поранених. Таких втрат не було навіть під час захоплення великих міст.

Матвій на секунду відвів погляд від екрана і подивився на неї. Ні злоби, ні люті — лише спокійна констатація факту.

Він кивнув.

Запис тривав. Другий поверх будівлі навпроти насосної станції осяяли спалахи: бив кулемет — точно й злагоджено. Позиції біля бойового модуля було зачищено повністю. Здавалося, ще мить — і група Андрія увірветься в модуль, де без свідомості лежав Матвій.

П’ятеро Демонів із підкріплення навряд чи змогли б утриматися проти розлючених союзників.

Але в бій втрутився корабель класу «Тінь», що прибув з повітря. Дві ракети пронеслися перед камерами й поцілили точно в точку, звідки вівся кулеметний вогонь. Вибух був жахливим. Фрагменти будівлі розліталися в сторони. Шансів на виживання у тих, хто ризикнув собою заради незнайомців, не було.

Групі Андрія пощастило трохи більше. Ракета, випущена по них, влетіла у вікно насосної станції і рвонула всередині. Саме це і врятувало людей зовні.

Демони не проґавили момент: зайняли модуль, підняли його в повітря та покинули місце бою.

На цьому моменті Лекса вимкнула планшет і прибрала його.

— Я чекаю відповіді на запитання, — нагадала вона.

Матвій Леопольдович зрозумів, що відмовчатися не вийде. Та й за новини про Кріса варто було відплатити чесною відповіддю. Глибоко зітхнувши, він вимовив:

— Ви прийшли в наш дім і вирішили зробити його своїм. Ви справді розраховували, що ми просто дивитимемося, як ви захоплюєте наші міста і всю планету?

Говорити було важко, але Матвій вирішив не дарувати Демонові задоволення побачити, як йому боляче. Зібравшись із силами, він продовжив:

— Кожен із нас боротиметься з вами всіма доступними засобами. Ви будете помирати один за одним, як на тому записі.

— Ти говориш як людина, наділена владою, але ти явно не належиш до місцевого керівництва, — зауважила Лекса, спостерігаючи за ним уважно.

— Влада буває різною, Демон. Хтось управляє країною, хтось містом, хтось — лише баром на розі. Моя влада — це гроші. І я використав їх, щоб завдати максимальної шкоди вам і вашій проклятій імперії.

— З такими, як ти, легко домовитися, — спокійно сказала Лекса, не звертаючи уваги на лють у його голосі. — З приходом Харонської імперії такі, як ти, знадобляться для управління новими землями. Співпрацюєш — живеш. Ні — вмираєш. Іншого варіанта немає.

— Ти погано нас знаєш, Демон. Ми — не ваші раби. Можливо, ми й програли бій, але не війну. І якщо мені судилося померти — нехай так і буде. Ми вороги. Запам'ятай це.

Те, що сталося далі, Матвій не очікував. Лекса несподівано посміхнулася і повернулася до штурмовиків, що стояли біля дверей. У її руках немов із повітря з’явилися два металевих стрижні із загостреними кінцями. Матвій не встиг помітити жодного руху, ні натяку на те, що вона їх діставала. Проте зброя вже була в її руках.

Вона атакувала.

Обидві руки зметнулися вгору, і стрижні без зусиль увійшли під шоломи солдатів, пробивши їм горло. Один штурмовик упав одразу, другого Лекса акуратно потягла до столу.

— Дивись уважно, — сказала вона, ставлячи автомат на стіл. — Тиснеш сюди — витягуєш магазин. Вставляєш новий, досилаєш патрон — готово. Це — режим вогню: одиночні або черга. Запобіжника немає. У магазині — 370 патронів. Зрозумів?

Матвій кивнув.

— Добре. Тепер допоможи зняти з нього форму. Він твого розміру.

— Ох, не дарма мені при вигляді цієї дівки згадалися мишеня і кішка Тася, — подумав Матвій, стягуючи з убитого форму. Біль у боці давав про себе знати, змушуючи його стримувати стогін. Але він впорався. Надівши шолом, він узяв автомат і прицілився в дівчину.

— І що мені заважає пристрелити тебе прямо зараз, Демоне?

— Дурниця, — відповіла вона спокійно. — Постріл — і сюди збіжаться всі: солдати, штурмовики, Демони. Ти не вийдеш звідси. У тебе є два варіанти: спробувати вбити мене й загинути, або довіритися мені і вижити. Біль у боці тобі не помічник. Вибір за тобою, але по суті він один — довіра.

Матвій повільно опустив автомат. Лекса продовжила:

— Якщо ми закінчили з емоціями, час рухатися. Іди за мною. Крок у крок. Я зупинилася — ти теж. Нікому не відповідай. Зрозумів?

Вони покинули кімнату. Лекса замкнула двері, а потім із силою зламала ключ у замку.

— Це дасть нам трохи фори, — кинула вона, рухаючись до виходу з корпусу «С». На роздоріжжі вона завмерла.

— Направо, — підказав Матвій.

Не обертаючись, вона пішла. Він ішов слідом, тримаючись за спусковий гачок. Але все пройшло гладко. Ні на території СІЗО, ні біля виходу проблем не виникло. За межами стіни Лекса попрямувала до бронеавтомобіля.

— Сідай, — сказала вона, відчиняючи двері водія.

Матвій улаштувався за кермом.

— Права педаль — газ. Ліва — гальмо. Червона кнопка на кермі вмикає задній хід. Зрозумів?

— Так.

Лекса активувала планшет і вказала на карту.

— Ми зараз тут. Ці позначки — пости імперії. Опір — тут і тут. Найкраще йти на південь. Там — звичайні солдати. Менше ризику. Якщо зупинять — скажи «Зарта» і закрий вікно. У тебе форма штурмовика — цього достатньо. Машину потім спали, в ній маяк. А це візьми з собою.

Вона передала невеликий пристрій, з’єднаний з планшетом.

— Що це? — запитав Матвій.

— Сканер. Веди ним по передпліччю — і планшет покаже, хто перед тобою. Чипи вживлюють усім, хто потрапляє до нас. Це мітка. Їх можна відстежити. Перед тим як везти когось до себе — скануй і видаляй чип.

— Усе?

— Усе. Мені час. І тобі теж.

Вона відчинила двері.

— Стривай. Чому ти мені допомагаєш?

Вона знизала плечима:

— Занадто багато влади може опинитися в руках божевільного. Мені здалося, ти можеш його зупинити. А тепер їдь. І пам'ятай — якщо попадешся, я тебе сама вб'ю.

Зачинивши двері, вона пішла. Матвій ще мить дивився їй услід, потім завів двигун і, міцніше стиснувши кермо, натиснув на газ.

Машина рвонула вперед, відвозячи його геть із Білоріченська — геть із полону і в невідомість.