Примарна надія

ПЛАНЕТАРНА СИСТЕМА СКАРЦА

Космічний корабель "Левіафан-2"

Олег, одягнений у костюм нових знайомих, уже цілу годину крокував порожніми коридорами величезного корабля за Ібісом. Куди саме вів його провідник, залишалося загадкою. За жестами і рухами Кари, коли вона передавала скафандр Саті капітану Касаткіну, екіпаж «Ненажери» зрозумів: хтось із них повинен одягти костюм і супроводжувати одного з пілотів. Капітан же міг спостерігати за тим, що відбувається, через шолом Кари.

Касаткін обрав Олега.

Тепер Тиран крокував високим, ледь освітленим коридором, раз у раз озираючись — то на дивовижні пристрої, призначення яких залишалося для нього загадкою, то на Ібіса. Той явно вибивався із сил: пілот корабля-невидимки часто спирався об стіни, робив паузи, щоб перевести подих. Його кроки сповільнювалися, але він уперто рухався вперед, і Олег без зайвих питань слідував за ним.

Шлях завершився біля дверей, що вели до просторого, яскраво освітленого залу.

Приміщення нагадувало гібрид лабораторії і храму. Світло виходило від стін — рівне, без видимих джерел. На одній із них тягнулися панелі, вкриті мерехтливими, майже живими письменами: вони перетікали, скручувалися в спіралі, складалися в незрозумілі символи. Протилежна стіна була зайнята пристроями: дивними, інопланетними, немов не зібраними, а вирощеними. Одні нагадували музичні інструменти, інші — біологічні органи. У центрі височіло крісло — гладке, обтічне, ніби влите в підлогу. Усе навколо здавалося стерильним, чужим, але водночас пронизаним неясною величчю, ніби тут відбувалося щось важливе.

Ібіс зачинив двері, підійшов до панелі біля третьої стіни і ввів комбінацію команд. У кутку екрана заблимали дві червоні цятки — потім згасли. Пілот зняв шолом, поклав його на пульт і, обернувшись, допоміг Олегу зняти його.

Ібіс поставив обидва шоломи поруч, повернувши їх так, щоб капітан Касаткін, який спостерігав за тим, що відбувається, через шолом Кари, міг добре розгледіти зал і крісло в центрі.

Жестом він запросив Олега сісти. Двома пальцями вказав спочатку на свої очі, потім — на стіну.

— Бачиш? Він хоче щось показати, — сказав Тиран, знаючи, що Касаткін не тільки бачить, а й чує все, що відбувається в залі.

Пілот підійшов до панелі й ввів нову послідовність команд. Стіна засвітилася і перетворилася на екран. На ньому виникло відображення тієї ж кімнати: ті ж стіни з приладами, те ж крісло, те ж світіння.

Різниця була лише в деталях: біля пульта стояв не Ібіс, а хтось інший із його виду, а в кріслі — не Тиран, а істота із зеленою шкірою, віддалено схожа на людину. Дві руки, дві ноги, одна голова з копною густого чорного волосся, більше схожого на гриву. На лобі — два тонкі відростки з кулястими потовщеннями на кінцях; вони вільно ворушилися в такт кожному щебетливому свистінню. Руки закінчувалися чотирма кігтистими пальцями, кігті то висувалися, то втягувалися назад. В істоти був і хвіст — Олег встиг помітити його краєм ока, поки камера зміщувалася.

Представник виду Ібіса надів зеленошкірому на голову дивний прилад, що нагадував ігрові окуляри, та активував пристрій. На екрані закружляли символи, що швидко змінювалися, — ритмічні, структуровані, немов прискорений відлік. Картинка мчала вперед, ніби прокручуючи цілий процес.

Нарешті, символи зникли. Зеленошкірому зняли пристрій, розстебнули кріплення крісла. Він моргнув, опритомнів — і відповів на запитання оператора. Але не щебетливими звуками, а зрозумілою мовою, тією самою, яку знали Кара, Саті та Ібіс.

Тиран зрозумів, що робить прилад. І чого тепер чекають від нього самого.

Поруч стояв Ібіс, тримаючи в руках ті самі «окуляри».

— Олексію Івановичу, якщо я правильно розумію, цей пристрій дозволить нам говорити з ними, — сказав Тиран, звертаючись до капітана. — Але процедура займе час... вам доведеться почекати.

Кивнувши Ібісу, Олег вмостився в кріслі зручніше. Пілот застебнув на його руках кріплення і надів прилад, схожий на ігрові окуляри, — той самий, що раніше показали Олегові на екрані. Потім підійшов до пульта і запустив програму.

Три години сорок хвилин Касаткін спостерігав, як його помічник нерухомо сидить у кріслі. За цей час Ібіс встиг навіть перепочити. Він повернувся в поле зору капітана саме в той момент, коли тіло Олега затремтіло. Голова Тирана безвольно хитнулася, і з носа потекла кров. Пілот узяв тканину й обережно стер сліди, потім перевірив дані на пульті. Схоже, показники його влаштували, тому що він нічого не коригував. Спершись на панель, Ібіс завмер ще на пів години, а потім відключив систему. Зняв прилад, звільнив руки.

Коли в очах Олега з'явився хоч якийсь осмислений погляд, Ібіс заговорив своєю мовою. На превелике полегшення Касаткіна, Олег відповів — легко, вільно, тим же наріччям. Потоки питань вирвалися з нього, і пілот терпляче відповідав. Тиран кивав, дивувався, перебивав, знову запитував і ніяк не міг зупинитися.

І лише потім згадав про капітана. Мабуть, вибачившись перед Ібісом, він надів на голову шолом:

— Олексію Івановичу, ти тут?

— Звісно тут. А де ж іще?

— Скільки це зайняло?

— Більше ніж чотири години... — відгукнувся Касаткін і одразу додав, стримуючи нетерпіння:

— То вони... ельфи?

Олег тихо розсміявся:

— Ні. Вони називають себе лемурійцями. А корабель, на якому ми зараз, називається «Левіафан-2». Вони в біді. Їм потрібна допомога. І, найімовірніше, нам знадобиться їхня підтримка теж. Тож тобі, Олексію Івановичу, доведеться опанувати їхню мову, щоб поговорити з капітаном. Але спочатку — їх треба нагодувати. Передай Карі шолом і їжі на десятьох. Вона розбереться. А я скоро повернуся і все поясню детальніше.

— Гаразд, — погодився Касаткін. Але перш ніж зняти шолом, поставив іще одне запитання:

— Слово?

— Яке слово?

— Те, що дівчата вимовили, коли Сміливець був поруч. «Ронта». Що воно означає?

Олег замислився на мить і відповів:

— Найближче до нашої мови — «маленький друг».

— Гаразд, — кивнув Касаткін. — Кінець зв'язку.

***

Минуло дев'ять годин після посадки «Ненажери» в ангарі гіганта, коли капітан уперше ступив на місток «Левіафана-2». Його словниковий запас помітно розширився: та сама процедура, що пройшов Тиран, допомогла і йому. Олексій Іванович буквально горів бажанням нарешті почути відповіді на питання, що роїлися в його голові, як рій бджіл. Але Ібіс, що супроводжував капітана «Ненажери», відмовлявся що-небудь пояснювати. Лише коротко обмовився, що право роз'яснювати те, що відбувається, належить виключно командиру «Левіафана». Саме до нього і поспішав зараз Касаткін.

Місток «Левіафана-2» справляв враження водночас масштабного і згасаючого центру управління. Просторе дугоподібне приміщення з десятком робочих станцій — з яких працювали тільки дві. Решта були порожніми, немов чекали на екіпаж, який уже не прийде.

Двоє лемурійців за пультами виглядали виснаженими. Щоки запалі, шкіра сіро-оливкова, з жовтуватим відтінком, ніби пересохла. Здавалося, вони трималися виключно на дисципліні та впертості. «Краще у домовину кладуть», — згадалася Касаткіну приказка бабусі Тані.

У центрі, біля командного поста, стояв лемурієць у золотистій формі. Дуже старий. Його обличчя нагадувало потріскане дерево, очі — тьмяні, глибоко посаджені, з легким серпанком, як у хворого. Попелясто-сріблясте волосся обрамляло загострені вуха. На вигляд він скидався скоріше на воскреслого мерця, ніж на бойового капітана інопланетного корабля.

Поруч перебувала Кара. Усе така ж стримана й уважна, але тепер у її постаті відчувалася особлива напруженість. Вона стояла так, немов одночасно була помічницею, охоронницею і онукою, чия турбота виходила за рамки обов'язку.

Коли Касаткін увійшов, капітан повернув голову і подивився на нього. І одразу стало зрозуміло: попри зношене тіло, розум старого залишався живим і чіпким. Це був не просто погляд — він вивчав, прораховував, зіставляв.

Касаткін мимоволі випростався.

Попереду його чекала важлива розмова.

— Я — командувач «Левіафана-2», — вимовив старець глухо, але чітко. — Моє ім'я Хел'Корат. Вітаю вас на борту, капітане Касаткін. Ми вдячні за надану допомогу. Упевнений, у вас є запитання, і я постараюся на них відповісти. Але перш дозвольте уточнити: кораблі, що переслідували вас... вони ваші союзники? Друзі? Чи вороги?

Олексій Іванович привітно кивнув і посміхнувся:

— А я, зізнатися, думав, це ви мені розповісте, — сказав він. — Ваші пілоти блискуче розправилися з цією групою модулів. Ми навіть не зрозуміли, як. У реєстрах Зоряного Флоту, доступних нам, таких кораблів немає. Ні цих малих переслідувачів, ні великих апаратів на орбіті Леди. Ми не знаємо, хто вони і звідки. Може, ви, капітане Хел'Корат, проллєте світло?

Старець злегка нахилив голову і стримано кивнув:

— Добре. Слухайте...