Примарна надія

ПЛАНЕТАРНА СИСТЕМА СКАРЦА

ПЛАНЕТА ЛЕДА

— Ні! Ні! Цього не може бути!

Йофернік у безсилій люті гамселив кулаками по підлокітниках пілотського крісла імперської «Гарпії», спостерігаючи, як випущені ракети одна за одною віддаляються від гоночної яхти, в яку мали влучити.

— Як йому це вдалося? Залп був з дистанції гарантованого ураження, — пролунало в ефірі питання командира ланки підтримки.

Йоферніку не було що відповісти. Він знав лише одне — цей зухвалий виродок на кораблі, що тікав, має бути знищений. І він цього досягне. Але спершу — наздогнати.

Після залпу «Гарпія» та п'ять кораблів класу «Кіготь» скинули швидкість, дотримуючись суворих інструкцій, вбитих у голови ще в академії. Тепер же згаяне потрібно було терміново надолужувати.

— Прискорюємося. Граничний розгін до виходу на дистанцію гарантованого ураження і залп усім, що є. Він не повинен утекти, — з холодною рішучістю віддав наказ Йофернік.

— Прийнято, — відповів командир групи підтримки, і ланка імперських кораблів класу «Кіготь» разом із «Гарпією» Йоферніка знову рвонула в погоню.

***

А все починалося так добре...

Першу населену планету своїх давніх ворогів вони знайшли швидше, ніж очікували. Захоплення пройшло майже без опору. Інформація про те, що планета не мала орбітальної оборони і поблизу не було кораблів, здатних дати відсіч, розлетілася флотом Харонської Імперії блискавично.

Йофернік тоді не повірив. Він брав участь у восьми кампаніях із захоплення чужих світів — і щоразу планети зустрічали їх вогнем з орбіти: станції, платформи, фортеці, бойові кораблі... Навіть у відсталій системі з червоним сонцем у секторі R-7, біля планети з назвою, яку він так і не запам'ятав, їх зустріли дві захисні платформи та три фрегати. Тоді їм довелося штурмувати орбіту три дні та ще місяць зачищати поверхню від осередків опору.

А тут — нічого. Порожнеча.

Деякі солдати перешіптувалися, що це може бути пастка. Але Дракс, командир каральної ескадри, впевнено сказав: ні. І мав рацію.

П'ять кораблів Дому Серхонта — «Караючий», «Стерв'ятник», «Падальник», «Осквернювач» та «Вісник Порожнечі» — захопили планету Леда за три дні. Практично без бою. На поверхні подекуди ще тривали сутички, але про справжній опір не йшлося. Повітряний простір повністю контролювався Імперією.

«Гарпії» та «Кігті», що борознили небо Леди, почувалися повноправними господарями.

***

Утікач з’явився на четверту добу після початку окупації. Перша інформація, отримана Йоферніком з відділу повітряного контролю, вказувала на те, що це — внутрішньоатмосферний пасажирський модуль невідомої конструкції.

Коли ланка «Гарпій» — п'ять бойових машин — наблизилася на достатню дистанцію, щоб розгледіти ціль візуально, командир ланки «Чорний Спрут» Йофернік був схильний погодитися з аналітиками. На перший погляд — нічого особливого. Божевільні на пасажирському модулі? Проста ціль для досвідчених воїнів Імперії.

Так думав Йофернік — на самому початку.

Перші сумніви закралися в його душу, коли через п'ятнадцять хвилин переслідування стало зрозуміло: зблизитися з цим кораблем не вдається. Він вислизав. Уперто, впевнено, безпомилково. Жоден з цивільних модулів, оглянутих Йоферніком на захоплених майданчиках, не був здатний розвивати таку швидкість. Цей — тримав дистанцію, не підпускаючи до себе ні на крок.

Друге зведення з аналітичного відділу лише підтвердило його висновок: аномально висока швидкість. Йофернік вирішив додати перцю до погоні — перетворити її на щось більше, ніж просто переслідування.

— Група, увага! — гаркнув він у переговорний пристрій. — Відкриваємо вогонь. Пошкодження — мінімальні. Начальство хоче з'ясувати, хто тікає. Всім ясно?

— Прийнято! — відгукнулися бійці.

Небо осяяли спалахи лазерних залпів. Постріл за пострілом. Метою було не знищення, а тиск. Це спрацювало. До цього втікач лише злегка петляв — тепер він почав кидатися вбік, як загнаний звір. Різко змінював висоту, ковзав біля самої кромки дерев, закладав віражі такої точності й зухвалості, що в Йоферніка мимоволі перехопило подих від захоплення.

Це був пілот.

Тепер завдання перестало здаватися простим.

«Що за диявол сидить за штурвалом цієї консервної бляшанки?» — промайнуло в голові Йоферніка. — «Такі віражі навіть "Гарпія" не завжди витримає, а він ніби народився в кабіні. Не може бути, щоб це був просто втікач... Ні, тут щось не так. Хтось досвідчений. Дуже досвідчений. Напевно, військовий... або ас. Інакше не поясниш».

Він відчував, як з кожною хвилиною азарт дедалі сильніше змішувався з роздратуванням. Це вже було не просто переслідування. Це ставало поєдинком. Йофернік хотів перемогти. Не заради нагород. Заради самого факту — щоб цей вискочень знав, з ким зв'язався.

Перша справжня неприємність сталася на тридцять другій хвилині погоні. Втікач, щойно набравши висоту над гірськими вершинами, раптово круто розвернувся і пірнув униз. Йофернік — слідом. Ланка трималася за ним, не відстаючи.

Усі п'ятеро бачили, як корабель стрімко наближався до землі — і в останню мить, використовуючи маневрові двигуни, пішов у горизонтальний політ, майже торкаючись каміння. Потім — різкий маневр, і він влетів у гірський тунель, проломившись у нього з філігранною точністю. Проріз був ледь ширший за сам корабель.

Йофернік увійшов слідом. З величезним зусиллям, на межі можливостей — але увійшов.

За ним — другий пілот. Вдалося.

Третій — не впорався.

Врізавшись у склепіння тунелю, він зник у полум'ї.

— Спрут-чотири вибув, командире, — доповів один із бійців, облітаючи гору зверху.

Це повідомлення Йофернік отримав одразу після вильоту з тунелю на протилежному боці хребта. Першим бажанням було прикінчити втікача. Розпорошити на атоми, розчавити як таргана, наплювавши на накази. Але наказ командування був однозначним: завдати мінімальних пошкоджень, посадити та з'ясувати, хто намагається втекти.

Йофернік вирішив нагадати про це своїм підлеглим. Щоб хтось із них не зробив з утікачем те, що сам командир ланки «Чорний Спрут» уже встиг подумки з ним зробити лише хвилину тому.

— Прийнято. Наказ той самий: завдаємо мінімальних пошкоджень. Усім ясно?

— Прийнято.

— Ясно, командире, — відгукнулися цього разу лише три голоси.

Корабель утікача він помітив майже одразу — той відходив від тунелю в бік моря, тримаючись близько до землі. Якби Йофернік не наважився пірнути за ним, той, імовірно, зміг би сховатися. А тепер... полювання тривало.

Підтвердження його здогадам надійшло за хвилину. Відстань між двома кораблями, що пройшли крізь тунель, і тими, що облітали гору зверху, була величезною. Тепер ті, що відстали, докладали максимуму зусиль, щоб її скоротити. І це їм вдавалося.

Материк закінчився. Утікач та його переслідувачі летіли тепер над морем.

— Тут ніде сховатися, — пролунав голос одного з пілотів. — Тепер він наш.

Обидва кораблі, що відстали, працюючи на межі та явно перевищуючи допустимі швидкості для польотів усередині атмосфери, нарешті наздогнали першу пару. Уся ланка знову зімкнулася в єдиний клин.

Третє зведення з аналітичного відділу повітряного контролю вказувало: курс утікача спрямований на другий за величиною материк планети Леда. Це спантеличило Йоферніка. Він знав той материк — майже весь він був укритий лісами. Там не було поселень, злітних майданчиків чи баз. Розвідгрупи нічого не знайшли. Та й сам Йофернік бував там — порожньо.

Пілот не дурень. Отже, аналітики щось пропустили. Або він сам.

Усе прояснилося через тринадцять хвилин, коли втікач перетнув кордон материка, пролетів над лісами близько трьох кілометрів і, різко задерши ніс, почав набирати швидкість для виходу на орбіту.

Тривожне передчуття залоскотало в потилиці. Йофернік інстинктивно почав розгойдувати корабель з боку в бік, не зводячи очей ні з утікача, що йшов угору, ні з поверхні планети.

Це його і врятувало.

Він першим побачив, як з-під листя в небо зметнулися шість ракет, точно націлених на його ланку. Встиг відреагувати. Встиг ухилитися. Ракета пронеслася за метр від його корабля.

А ось інші...

Три вогняні кулі майже одночасно спалахнули там, де мить тому перебували його товариші. Уламки «Гарпій» впали в ліс, розпорюючи крони, і вибухнули серед дерев.

— Уб'ю… — загарчав Йофернік, дивлячись услід кораблю, що втікав, і направив свою «Гарпію» за ним — до самого краю атмосфери.

Аналітики помилилися. В утікача був не внутрішньоатмосферний пасажирський модуль, а повноцінний корабель дивної конструкції — швидкий і маневрений. Такі їм тут ще не траплялися. Навіщо пілоту знадобилася ця гонитва планетою, стало зрозуміло Йоферніку, коли він вийшов на орбіту.

Маневр дозволив утікачу вирватися в космос осторонь скупчення бойових кораблів Харонської Імперії, зайнятих розвантаженням обладнання та техніки. Він віддалявся у відкритому космосі, тримаючи курс на вихід з планетарної системи Скарца.

Дозволити йому піти Йофернік не міг.

Він уже зв'язався з флагманським кораблем «Караючий», доповів про подію, запросив допомогу і дозвіл на знищення втікача. Дозвіл дали негайно. А допомога від флагмана вже була на підході — п'ять кораблів групи підтримки класу «Кіготь» з максимальним прискоренням летіли в його бік.

Об'єднаними зусиллями вони обов'язково знищать цього вискочня.

«Нікуди він не втече. Він заплатить за знищення моєї ланки», — думав Йофернік, усе ближче підбираючись до втікача.

Тепер усім було видно: у відкритому космосі кораблі класу «Кіготь» і «Гарпія» перевершують його за швидкістю. А отже — рано чи пізно вони його наздоженуть.

І це сталося.

Бортові комп'ютери імперських кораблів позначили ціль на радарі червоним — корабель утікача перебував на дистанції гарантованого ураження.

— Вогонь, — скомандував Йофернік після отримання підтвердження захоплення цілі від усіх кораблів групи переслідування.

Шість ракет відокремилися від п'яти «Кігтів» та однієї «Гарпії», попрямувавши вперед — до втікача.

— Уповільнюємося, — знову віддав наказ Йофернік. — Справу зроблено.

Харонські пілоти підкорилися, щоб уникнути зіткнення з уламками корабля супротивника, приреченого на знищення залпом з дистанції гарантованого ураження.

Йофернік із захопленням спостерігав, як на радарі ракетні позначки наближаються до цілі. Він навіть погладжував край екрана долонею, ніби благаючи ракети летіти швидше.

І ось — мить до удару: піксель утікача зливається з пікселями шести ракет.

Йофернік підняв голову, щоб на власні очі побачити вогняну кулю — символ торжества, вінець полювання. Але замість спалаху він побачив, як корабель утікача ривком пішов угору, потім завалився на лівий бік, ковзнув управо, пірнув униз і знову повернувся на попередній курс.

Вибуху не було.

Він не лише не почув уявного гуркоту, а й побачив, як на радарі пікселі ракет, що раніше збігалися з точкою утікача, перемістилися вперед на одну поділку — тепер вони віддалялися від цілі.

Йофернік розкрив рот від подиву.

Адже це була стрільба з дистанції гарантованого ураження. З неї неможливо схибити.

Неможливо.

Понад сорок разів Йофернік виходив на таку дистанцію. Сорок пусків. Сорок знищених цілей.

У всіх випадках — без винятку — цілі було знищено.

У всіх... окрім цього.

І тут він згадав.

Він уже бачив щось подібне.

Давно.

Дуже давно.

І цей спогад — як темний вир — повільно, невідворотно потягнув його в минуле.