Примарна надія

ПЛАНЕТА ТАЛАР

ХАРОНСЬКА ІМПЕРІЯ

Це сталося десять років тому, коли Іофернік був ще молодим і недосвідченим — всього лише одним із бійців ударної групи Дому Серхонта, спрямованої на Талар для підтримки військ Харонської Імперії у завоюванні планети. Їхнім завданням був штурм одного з духовних центрів планети — загадкового Замку Загублених Душ.

Про саму планету Іофернік знав небагато. Талар розташовувався далеко за межами його рідних систем. Але про замок він чув багато. Дивні, майже міфічні розповіді — одні казали про жриць, що пророкують майбутнє, інші — про цілительок, що зцілюють єдиним дотиком. Треті пошепки розповідали про обряд, що називався Танцем Дощу — випробування, яке могла пройти лише справжня обрана: та, кого жодна крапля не торкнеться під час танцю під зливою.

— Маячня, — думав тоді Іофернік.

Але все ж, однієї ночі, стоячи під справжнім дощем, він спробував станцювати. Занадто вже багато було розмов.

Промокнув до нитки, вилаявся... і вирішив більше не слухати казки.

Минуло сім місяців. Він отримав завдання. Мета — Замок Загублених Душ.

Коли Іофернік уперше побачив його, він завмер. Навіть через роки цей момент залишився в його пам’яті — чистим, мов перший лід.

Замок стояв високо в горах. Дорога до нього вела через вузьку ущелину між двома велетенськими скельними шпилями, що йшли в небо і губилися в хмарах. Там, у цьому проході, була зведена стіна — гладка, строга, кольору золотого піску, з білосніжними вставками з відполірованих до блиску монолітів. Контраст сліпив, але не відштовхував — навпаки, притягував погляд, манив.

У захисній стіні були важкі ворота з темного дерева. При денному світлі вони часом здавалися криваво-червоними. А над ними — як маяк для загублених душ — сяяло золотисте сонце, символ цього місця. Майстерно вирізане, інкрустоване, воно немов дивилося на кожного, хто наближався, не засуджуючи, але попереджаючи.

За стіною, ніби вирісши із самої скелі, височів Замок.

Він був білим — не мертвим, холодним білим, а живим, що майже сяяв на тлі неба, яке темніло. Жовті арки, балкони, колони та балясини, немов вирізані з бурштину, підкреслювали його монументальність. Вежі — стрункі, семигранні, із загостреними дахами, колись вкритими черепицею черепицею, що тепер потемніла до винного, місцями — до майже коричневого відтінку — нагадували стародавні мечі, встромлені в небо.

Навколо — безкрайня дика природа: гірські схили, порослі віковічними деревами, тумани, що слалися ущелинами, і синя, тремтлива далечінь. Вузькі стежки, мозаїчні містки, майданчики для відпочинку, масивні валуни, ніби розкидані рукою велетня — усе говорило про втрачену цивілізацію, яка жила в тонкій, майже священній гармонії з навколишнім світом.

Це було не просто красиве місце.

Це було найпрекрасніше місце, яке Іофернік коли-небудь бачив.

Але вони прийшли не милуватися.

Коли до воріт залишалося триста метрів, командири ударної групи дому Серхонта дали наказ:

Штурмувати.

Вони не питали, хто готовий. Вони наказували.

Команди сипалися мов град:

— Уперед.

— Узяти стіну.

— Ламати укріплення.

Передові загони пішли під гул барабанів, з бойовими криками, під рев артилерії та тріск важких гвинтівок.

Іофернік ішов разом з ними — попри страх, попри глухе передчуття, попри відчуття, що всередині цього місця ховається щось інше. Не ворог. Щось більше.

Він не дійшов до стіни.

Вибух відкинув його вбік. Камінь пробив броню, увійшов у плече. Усе заглушило пульсуючим болем. Хтось підхопив його за комір, хтось інший прикрив. Вони все одно йшли. Тому що командири кричали. Вказували. Наказували.

Стіну взяли.

Але ціною десятків життів.

Захисники відступили всередину. Нападники почали укріплюватися біля підніжжя.

І саме тоді дозорний помітив її — стежку. Вузьку, що в'ється вгору по схилу. Майже невидиму серед каміння та заростей. Вона йшла вздовж прямовисної скелі, вгору, в хмари.

— Можливо, там засідка, — пробурмотів командир. — Ми не можемо йти наосліп. Потрібна розвідка.

Іофернік — поранений, але живий — отримав короткий, важкий кивок:

— Йди. Візьми з собою ще двох.

Троє бійців — виснажених, закривавлених — повільно пішли стежкою, спираючись на каміння і один на одного. Повітря ставало чистішим, прохолоднішим. Шум битви стихав з кожним кроком. За кілька хвилин підйому, коли здавалося, що стежка веде в саму порожнечу, перед ними відкрилося щось несподіване і дивовижне.

На самому краю скелі, оточений пологими хмарами, стояв будинок. Двоповерховий, ніби вирізаний зі світла і повітря. Квіти всіх відтінків покривали скелю, обрамляли доріжку, випналися по стінах, звисали з балконів. Вони були всюди — червоні, лілові, сині, білі, медові. Здавалося, вітер тут не ніс запаху смерті — лише аромат квітучого світу, що не знав болю.

Вхід до будинку був під аркою. Над нею — стародавній символ: Знак Сонця, що сяяв, як живий, а навколо нього — сім зірок: чотири синіх, дві червоних і одна біло-зелена, наче зіткана з подиху гір і світла.

— Це... Будинок у Хмарах, — видихнув один із бійців. — Серце замку...

Він похитав головою:

— Тут не може бути солдатів. Це священне місце. Нам сюди не можна.

Іофернік стояв у заціпенінні. Світ битви, крики, полум’я — все залишилося десь внизу. Тут було... інакше. Красиво. Чисто. І незбагненно.

Двоє солдатів, що йшли разом з ним, зупинилися біля арки.

— Ми не підемо далі, — сказав один, похитавши головою. — Це священне місце. Будинок у Хмарах. Воїнам туди не можна.

— Але наказ є наказ, — заперечив Іофернік, хоча розумів їх.

— Неважливо. Тут живуть жриці Тхума. Смерть на полі бою — краще, ніж прокляття, яке вони можуть накласти.

Він залишився сам.

Перев’язавши на ходу рану, Іофернік ступив під арку. Над головою сяяв Знак Сонця, оточений сімома зірками: чотири сині, дві червоні і одна біло-зелена. Світло, здавалося, завмерло — щойно він переступив поріг.

Перший поверх будинку виявився... досконалим. Просторим, наповненим світлом і ароматами гірських квітів. Кожна річ — немов створена не руками, а натхненням. Дивани та крісла — м’які, оббиті легкою тканиною, що переливалася на світлі. Стіни прикрашали тонкі рельєфи та картини, на яких були зображені сцени з життя природи: вітри, що граються, птахи, що ширяють, струмки, що льються. Між вікнами стояли високі вази з живими, невідомими Іоферніку квітами — неяскравими, але тремтливими, як подих сну.

Кришталеві підвіски під стелею ніжно дзвеніли від подиху вітру, ніби сам будинок відгукувався на присутність чужинця — не з погрозою, а з цікавістю. Підлога була викладена теплим каменем, і, попри висоту, тут було напрочуд тепло.

Іофернік не знайшов жодної людини. Але відчуття, що він тут не один, не покидало. Він піднявся гвинтовими сходами на другий поверх. Зробив кілька кроків — і раптом почув дивний, легкий звук. Ритм. Музику. Він пішов на звук — і вийшов на балкон, з якого відкривався вид на інший бік гірської скелі.

Його подих збився.

У внутрішньому дворику внизу стояли шестеро музикантів. Вони були оточені невисокими деревцями зі сріблястим листям, що схилилися, ніби вслухалися. За двором, у небі, громадилися три гірські піки — і над ними згущувалася буря. Важка, темна грозова хмара повільно насувалася на Будинок у Хмарах.

Він уже збирався відвернутися… коли помітив її.

Рудоволосу дівчину. Невисоку, з худорлявим обличчям, на правій щоці — дві родимки. Їй навряд чи було вісімнадцять. Вона стояла із заплющеними очима, обличчям до бурі. Легка сукня тремтіла від перших поривів вітру.

Іофернік завмер.

Він зрозумів.

Це він. Танець Дощу.

Музика ожила. Дивовижний ритм — повільний, відчужений — почав звучати в унісон з наближенням грози. Дівчина стояла, ніби в трансі, вслухаючись. І раптом — крок назад. Один-єдиний. Дзвіночок біля її щиколотки дзеленькнув: тінь!

Іофернік побачив, як крапля дощу, зірвавшись із неба, пронеслася крізь повітря — і впала точно туди, де мить тому стояла вона.

Вона навіть не подивилася вниз. Лише розплющила очі — і почала рухатися. Два кроки назад і вбік. Руки — убіч. Помах. Вихор. Поворот. Сукня розвівалася в ритмі вітру, волосся грало з ним, але жодна крапля не торкалася її. Вона ковзала між ними як дух. Граційна, швидка, легка — ніби відчувала кожну краплю і заздалегідь знала її шлях.

Іоферніку здалося: сама хмара пом’якшувала подих, заворожена цим танцем. Краплі падали повільно, майже шанобливо, а дівчина грала з ними, підставляючи долоні, розводячи руки, вислизаючи — як птах, що обманює бурю.

Дзінь… дзінь… дзінь!

Музика прискорювалася. Танець ставав стрімкішим. Вона кружляла, вислизала від дощу — і сміялася. Не боролася зі стихією — грала з нею.

Останній оберт. Останній рух. Ще десяток крапель, від яких вона ухилилася з тією самою точною, невагомою грацією. І раптом — стрибок. Вона заскочила під навіс до музикантів, змахнула руками — і двічі плеснула в долоні.

Тиша.

Музика обірвалася.

Дощ посилився.

Танець було завершено.

Іофернік стояв, не в силах поворухнутися. Він щойно побачив неможливе. Він побачив диво.

— Ось тепер... час поговорити з господарями, — пробурмотів він і швидким кроком попрямував до двору.

Музиканти зникли, ніби їх і не було. Біля кам’яних дверей, звідки лише хвилину тому з’явився солдат Харонської імперії, самотньо стояла та сама рудоволоса танцівниця.

Дівчина мовчки дивилася на Іоферніка сіро-зеленими очима. Дивилася спокійно. Без страху.

Наче щодня зустрічала озброєних загарбників.

Наче точно знала, чого від них чекати.

Такий перебіг подій Іоферніка не влаштовував. Налякана жертва легше розкриває потрібну інформацію. Він різко підійшов, схопив дівчину за горло і притиснув до стіни будинку. У її очах промайнув біль — але не страх. Там жила насмішка. Вона не боялася його. Зовсім.

Запальність переважила розум. Він нахилився ближче, майже торкаючись її обличчя. Залишилися лічені сантиметри, як раптом за його спиною пролунав упевнений жіночий голос:

— Облиш дівчинку, Іоферніку. Ти її не налякаєш.

Він здригнувся. По спині пройшов холод. Його ім'я в групі не знав ніхто. Тільки позивний. А ця повна, важка жриця з подвійним підборіддям і широкими, як у коваля, руками вимовила його ім’я так, ніби знала його з дитинства. Без тіні сумніву.

Жриця ступила вперед.

— Ти прийшов у святе місце зі зброєю в руках.

— Ти став свідком таїнства, не маючи на це права.

— Ти підняв руку на обраницю Тхума і посягнув на її честь.

— Ти дурень, Іоферніку, якщо думаєш, що образи і кров, пролиті тут, залишаться без наслідків.

Її голос звучав, як удар каменю об камінь.

— Кожній послушниці, що пройшла Ритуал, Творець Сущого дарує знання майбутнього. І тобі, воїне, варто дізнатися, що відкрито їй.

Іофернік вагався. Але відмовитися не зміг. Він повільно розтиснув пальці. Дівчина випросталася, поправила сукню і подивилася йому прямо в очі.

— Іофернік... — її голос був хрипкий, майже шепіт, але в ньому звучало щось древнє, невідворотне.

— Наступного разу, коли ти станеш свідком Танцю Дощу, виконаного серед зірок, — знай: тобі залишиться жити менше ніж пів року. Ти проведеш ці дні в страху, а помреш — на самоті, в холоді, у відчаї. Ти кликатимеш на допомогу — і ніхто не почує. Благатимеш про порятунок — і ніхто не відгукнеться. І тільки...

Холод пронизав нутро. Спалах люті накрив Іоферніка з головою. Він схопив дівчину за волосся і заштовхнув у будинок. Бив прикладом, ногами, кулаками — засліплений, збожеволілий.

Він не пам’ятав, як жриця спробувала зупинити його. Не пам’ятав, як звернув їй шию — легко, майже машинально. Повернувся до тіла рудоволосої — і продовжив бити. Доки її подих не згас.

Так і застав його командир розвідгрупи. Справжній — не з рядового складу. Прийшов по сліду «гарматного м’яса», до якого зараховували й Іоферніка. Щось у цьому безмовному, будинку на вершині скелі зачепило командира — може, краса, може, жах. Але після повернення саме він клопотав про переведення Іоферніка в елітний підрозділ Дракса.

Це було підвищення. Іофернік розумів його ціну.

За десять років служби він дослужився до командира ланки штурмовиків — найвищий щабель, який міг зайняти простий солдат. Далі — тільки для обраних. Для Демонів. Але Іофернік знав: він не потягне. І не намагався стрибнути вище голови.

Про Будинок у Хмарах він згадував лише одного разу. Випадково, в архіві Інформатеки натрапивши на стародавній символ: Сонце і сім зірок — чотири сині, дві червоні і одна біло-зелена. Це була емблема клану Сота, що правив Імперією до Великого Руйнування. Архів стверджував: символ не стосувався ані Талару, ані Замку Загублених Душ. Чому ж він бачив його всюди в Будинку в Хмарах — Іофернік так і не зрозумів.

Про пророцтво рудоволосої послушниці він не згадував. До того дня, коли в системі Скарца чужинець, що тікав із захопленої планети, зробив неможливе. Так само, як колись зробила вона.

***

— Прискорюємося, — скомандував Іофернік у переговорний пристрій. — Граничний розгін. До виходу на гарантовану дистанцію. І залп усім, що є. Він не повинен втекти.

— Прийнято, — озвався командир ланки підтримки.

Іофернік знав: палива ледве вистачить, щоб повернутися на флагман. На посадку — вже ні. Але відступати він не збирався. Бажання добити втікача переважило все. На граничному прискоренні він рвався вперед.

Вдруге він досяг дистанції гарантованого ураження. Отримав підтвердження захоплення цілі — від усіх кораблів.

І скомандував:

— Вогонь.

Вісімнадцять ракет зірвалися з напрямних. Попрямували вперед — туди, де на межі неможливого вислизав ворожий корабель.

А Втікач, ніби тільки цього й чекав. Гоночний корабель завив, рвонув уперед з такою швидкістю, що кожен третій «Пік» віддаляв його від переслідувачів на один піксель. А від ракет він тікав ще швидше.

Іофернік дивився на екран і розумів: він знову став свідком Танцю Дощу.

Тільки тепер — виконаного серед зірок.