Примарна надія

ПЛАНЕТАРНА СИСТЕМА АКЕРОН

ПЛАНЕТА САЕЛІЯ

Центр управління являв собою напівтемне приміщення з високою стелею, занурене в абсолютну темряву — енергопостачання станції давно відключено. Єдине джерело світла — тьмяне, нерівне світіння біолюмінесцентного грибка, що розрісся в кутах і тріщинах стін. Його блідий, зеленуватий відсвіт слабо окреслював контури зруйнованого інтер'єру.

Стіни вкриті старим металевим шаром — місцями іржавим, посіченим слідами кіптяви. Атмосфера просякнута вологим, затхлим повітрям і відчуттям часу, що зупинився тут багато років тому.

Вхідні двері в приміщення Центру управління увігнуті всередину, ніби пробиті чимось масивним і нестримним. Метал зім’ятий, петлі вирвані. Усередині — хаос: перекинуті термінали, вирвані з панелей дроти, розбиті монітори та припорошені пилом, понівечені прилади. Більша частина обладнання безнадійно пошкоджена. На стінах і підлозі — довгі нерівні подряпини, ніби залишені пазурами. Весь простір дихає запустінням, залишаючи відчуття, що станцію покинули поспіхом… або й зовсім не з власної волі.

Повітря тремтить від глухих кроків, і в приміщення повільно й обережно входять троє. Ліхтарики на шоломах пробігають по стінах, зміяться по запиленій підлозі, вихоплюють із темряви зруйновані консолі, скручені панелі, залишки меблів, що давно перетворилися на порох. Світло прорізає морок, і перед очима відкривається сцена, яка говорить сама за себе — тут була бійня. Битва не на життя, а на смерть. Сліди боротьби в кожному куточку: обірвані кабелі й клапті невідомого походження, засохлі та злиплі з пилом.

Ібіс нахиляється над одним з уцілілих пультів — дивно, але панель майже не пошкоджена, немов дивом оминула хаос. Він проводить рукою по шару пилу, обережно торкається елементів управління. Один клік. Інший…

Тиран спостерігає мовчки. Він уже зрозумів: без джерела живлення активації не буде. Усі ланцюги мертві, схема давно вигоріла. І все ж він не зупиняє Ібіса — адже якось же працює аварійний маяк. Хто знає, може, станеться ще одне диво. Але дива не сталося. Пульт залишається мертвим, як і все приміщення.

Кара тим часом освітлює дальній кут — на стіні вгадуються майже стерті символи. Чи то застереження, чи то запис. На підлозі — вм'ятини, ніби від пазурів або важких механізмів. Ні тіл, ні уламків тіл — усе, що могло бути рештками, або зотліло, або зникло.

Стає ясно: тут сталося щось страшне. Бій точився не за контроль — за виживання. І, схоже, програли всі.

Тишу порушує короткий сигнал у передавачі. Голос Манакі — приглушений, але впевнений — звучить у шоломі Тирана:

— Центре, це інженерна секція. Ми всередині. Усе спокійно. Оглядаємося.

Тиран, усе ще ковзаючи ліхтарем по слідах старої бійні, уточнює:

— Що там у вас?

Відповідає Лисиченко, з характерною часткою іронії в голосі:

— Обладнання в порядку. Панелі цілі, інтерфейси не пошкоджені… Усе ніби чекає, коли його увімкнуть. Навіть пил — на диво рівномірний.

— То в чому проблема? — запитує Тиран.

Невелика пауза, ніби Лисиченко збирається з думками, а потім спокійно відповідає:

— Мабуть, у сокирі.

— Повтори? — морщить лоба Тиран.

— У сокирі, — повторює Лисиченко з натиском. — Застрягла. У стіні. Клинок увійшов прямо в розподільний вузол. Перерубані кабелі живлення. Мабуть, хтось залишив останнє слово в буквальному сенсі.

— Де це? — доноситься до Тирана голос Манакі.

— Ліворуч від основного терміналу, біля третьої панелі.

Тиран мовчить. У шоломі — тихий видих і слова Манакі:

— Зараз підійду.

А мить по тому:

— Спробую полагодити.

Тиран вимикає передавач і кидає короткий погляд на Ібіса та Кару. Ті вже стоять біля дверей у другу кімнату центру управління — ту саму, що, на відміну від першої, виглядає майже незайманою.

— Ходімо, — коротко каже Тиран.

Друга кімната сильно відрізняється від першої. Тут тиша інша — не гнітюча, а вичікувальна. Приміщення менше за розміром, але краще збереглося. Поверхні — хай і вкриті шаром пилу — не посічені подряпинами. Термінали на своїх місцях, кабелі акуратно прибрані в канали.

Напівтемрява розсіюється світлом ліхтарів, і стає видно: на відміну від розгромленого основного залу, тут усе немов завмерло в останню мить — як музейний експонат, що пережив руйнування сусідніх залів.

Тиран робить крок уперед, не поспішаючи. За ним — Ібіс і Кара. У легких і гнучких лемурійських скафандрах вони рухаються майже нечутно; лише хрускіт пилу під ногами порушує спокій приміщення. Ібіс щось шепоче Карі своєю мовою, вказуючи на панель зв'язку біля дальньої стіни.

У цей момент у шоломах лунає голос Манакі — зі звичайною спокійною впевненістю, але з ноткою передчуття:

— А ми зараз ось так спробуємо…

Коротка пауза. Кілька клацань.

— І… запрацювало.

Наступної миті спалахує світло — м'яке, рівне, з характерним холодним відтінком лемурійського освітлення. Стельові смуги загоряються одна за одною, ніби станція пробуджується від багатовікового сну.

Слабкий вібраційний гул у підлозі підтверджує: система живлення подає ознаки життя. Термінал оживає, проявляючи символіку, не видиму тут, можливо, цілу епоху.

Тиран та інші завмирають. Уся увага — на екрани, на деталі, які тільки зараз стають по-справжньому помітні. Ніби хтось зірвав пелену часу.

Кімната осяюється тим же м'яким, рівним світлом. Усе навколо проявляється чітко — стіни з полірованого темного металу, кути, досі приховані в темряві, і меблі: вбудовані шафи, біля дальньої стіни — закриті модулі зберігання.

У лівому кутку — невеликий макет станції, виконаний із вражаючою точністю. Він складається з трьох рівнів, розташованих сходами, один нижче за інший. Основа втоплена в щось, що нагадує породу. Макет явно використовувався для планування або аналізу. Його поверхня вкрита пилом, але окремі частини все ще рухливі — модульна конструкція дозволяла перебудовувати схему під конкретні завдання.

Праворуч, біля бічної стіни, — масивний сейф. Важкий. Старий. Обтічної форми. Із сенсорною панеллю доступу, вбудованою в конструкцію приміщення. Він не виглядає зламаним або пошкодженим.

Тепер стає очевидним: це не просто другий зал центру управління. Це — особистий кабінет керівника станції. Тут ухвалювалися рішення. Тут усе ще може зберігатися те, що пережило зникнення всього іншого.

Увагу трьох одразу приковує монітор. Самотній термінал у центрі приміщення вже подав ознаки життя: екран спалахує, починається швидка автоматична перевірка — рядки даних мовою лемурійців ковзають темним тлом із машинною точністю та швидкістю, змінюючи один одного, поки система виконує первинну ініціалізацію.

Потім зображення завмирає — і на екрані з'являється обличчя. Жінка — лемурійка. У неї тонкі риси, високий лоб і чітко окреслені, загострені вуха — типова особливість північних родів Аскара. Очі широко розплющені, сповнені страху й напруги. Плечі напружені, фон за її спиною рвано мерехтить, ніби десь позаду іскрить пошкоджене обладнання.

— Командне накладення, — тихо мовив Ібіс. — Без нього доступу до системи не отримати.

Він робить коротку паузу, потім додає:

— На екрані — керівник станції.

Тиран кидає на нього запитливий погляд. Кара мовчить, але злегка нахиляє голову, ніби вже зрозуміла, про що йдеться.

Ібіс пояснює:

— Видно по формі. Комір із чорною прострочкою — символ адміністративного складу. А під емблемою — знак Пріора з кодом допуску найвищого рівня. Такий є тільки у командира об’єкта.

Тиран не відводить погляду від монітора, обличчя зосереджене:

— Тоді... слухаємо, що скаже.

Екран блимнув — і запис почався. Зображення тремтіло, ніби камеру активували поспіхом.

На екрані з'явилася та сама жінка — лемурійка. Тепер уже не просто обличчя, а постать по пояс. Вона стояла прямо, намагаючись зберігати самовладання, але її погляд був напружений. За її спиною, крізь прозору перегородку кабінету, бігали й перемовлялися лемурійські солдати — такі ж скафандри, як у групи Тирана, тільки без шоломів. Хтось із бійців встановлював штативи з турелями, інші займали позиції вздовж стіни, перевіряли заряди й приводили зброю в бойову готовність.

Глухі звуки боротьби доносилися звідкись із-за дверей центру управління. Металеві удари, крики, гуркіт — ніби в коридорах точилася неабияка сутичка. У кадрі майнули відчинені двері, що вели в коридор, — але за ними був лише морок і спалахи світла.

Жінка говорила швидко, чітко:

— Мене звуть Сабріна Кіннорі. Я — керівник дослідницького центру «Таркат-5». Якщо ви чуєте це повідомлення, значить, ви прибули на сигнал аварійного маяка… і відновили енергопостачання.

Вона різко повернулася, глянувши крізь скло на солдатів. Ті продовжували діяти злагоджено — як за відпрацьованим сценарієм. Сабріна знову подивилася в камеру.

— Якщо ви відновили живлення… і не знайшли ліків від вірусу ІЗУМОВ — ви в небезпеці. У великій небезпеці. Уся територія центру за моїм наказом оголошена зоною зараження. Сорок три хвилини тому тут було введено протокол ЗАБУТТЯ.

Сабріна робить вдих, на секунду стискає кулаки.

— У сейфі за моєю спиною я залишила п'ять кристалів Фороса. Вони містять усі дані по дослідженнях, аналізах, зразках, симптоматиці та результатах. Якщо ти друг — забери їх. Код доступу до сейфа — назва материка, де знаходиться серце Лемурійської імперії.

У цей момент за кадром, у секторі охорони, лунає глухий вибух, чиїсь крики, автоматні черги. Один з офіцерів у дверях кричить:

— Зачинити двері центру! Усім — до оборони!

З-за камери лунає чоловічий голос:

— Сабріно! Закінчуй!

Вона киває — стримано, спокійно, але в очах прослизає відчай.

— Забери кристали і негайно покинь центр. І не тільки центр — планету. І останнє… Якщо тебе або когось із команди вкусили — не бери його на корабель. Відключіть енергопостачання і йдіть. Нам ви можете допомогти тільки в одному випадку — якщо знайдете ліки.

Картинка рвано мерехтить. Сабріна в останню мить озирається. Її губи ворушаться, ніби вона хотіла щось іще сказати — і екран гасне.

Запала глуха тиша. Лише рівномірний гул відновленої підсистеми живлення нагадував, що вони все ще тут.

— Му, — одночасно сказали Ібіс і Кара.

Тиран кинув на них запитливий погляд. Кара підійшла до сейфа і ввела код. Замок із клацанням піддався, важкі двері відчинилися.

— Му — материк, де знаходиться серце Лемурійської Імперії, — тихо пояснила вона.

Ібіс акуратно дістав із сейфа п'ять кристалів, що сяяли блідим фіолетовим світлом. Він подивився на Тирана:

— У сейф був вбудований генератор силового поля. Поки в ньому залишався заряд, сюди не можна було увійти. Тому кабінет уцілів. Усією іншою станцією — пожертвували. Співробітники свідомо ухвалили це рішення, щоб захистити те, що було всередині.

Тиран мовчки стояв, дивлячись на кристали. Усе, що відбувалося, повільно складалося в картину, де загроза, попередження і шанс були сплетені воєдино. Тепер на карту було поставлено не лише життя тих, хто стояв поруч із ним.

Він мовчав кілька секунд, потім активував внутрішній канал зв'язку:

— Максудов. Манакі. Рубайте кабелі. Живо.

На тому кінці запала тиша.

— Вибач... що ти сказав? — перепитав Манакі. У голосі звучало щире здивування. — Я ж їх тільки-но полагодив…

— Рубай, кажу.

Манакі завмер, але Лисиченко зреагував швидше. Він підняв старий топір, що валявся на підлозі — той самий, що раніше застряг у стіні, — і з усього розмаху розрубав щойно прокладені Манакі кабелі, майже в тому ж місці, де раніше був розрив.

— Ти що робиш?! — завив Манакі, але було вже пізно.

Світло в центрі управління згасло. На кілька секунд увесь простір занурився в тишу і напівморок. Лише тьмяне світіння грибка на стінах та м'яке світло ліхтарів на шоломах надавали приміщенню глибину.

— Усім — на вихід. Живо. Гранична обережність, — наказав Тиран обом групам.

Коли почався рух, він увімкнув внутрішній канал і запитав:

— Каро… Що це за протокол, про який говорила Сабріна?

Відповідь дівчини була короткою і точною — і вразила Тирана своєю холодною ясністю:

— Біологічна загроза. З нею не вдалося впоратися. Протокол «Забуття» приписує повне очищення зараженої території. Або ізоляцію. До скасування.

Тиран на секунду завмер.

— Якщо не змогли впоратися… Чому не підірвали все одразу?

Кара опустила погляд.

— Не знаю. У мене немає відповідей на ці запитання.

Виконуючи наказ, обидві групи поспішили до роздоріжжя, де всього кілька хвилин тому розділилися. Деяким здалося, що відтоді минула ціла вічність.

— Що сталося?! Якого біса?! — випалив Манакі, намагаючись не відставати. — Навіщо було гробити мою роботу? Іти?! Тут стільки…

Він не встиг договорити.

З глибини станції пролунало виття. Тягуче, чужорідне, що пробирає до кісток. Воно заповнило всі порожнечі, пройшлося по нервах і хребтах, немов невидима хвиля. Мурашки побігли по шкірі в кожного — навіть у тих, хто вважав себе до всього звичним.

— Що це… Що за хрінь?! — вигукнув хтось.

Ібіс відповів першим. Його голос тремтів, але звучав упевнено:

— Манакі… На станції було введено протокол «Забуття».

Крізь захисний шолом неможливо було розгледіти очі Лемурійця, але тремтіння в його голосі почули всі. Навіть Кара, завжди спокійна, стиснула зуби.

— Так… треба забиратися звідси, — пробурмотів Манакі, озираючись.

— Ми саме це й робимо, — коротко відгукнувся Тиран.

Зворотний шлях до корабля зайняв значно менше часу, ніж шлях усередину станції. Страх гнав їх до виходу з подвоєною силою. Ніхто не говорив уголос, але кожному хотілося лише одного — опинитися якомога далі від станції. Деякі навіть не помітили, як знову опинилися в шлюзі корабля.

З темряви відсіку безшумно й обережно вийшов Сміливець. Кіт рухався, немов тінь — безшумний, чужий, ніби увібрав у себе жах тих миттєвостей. Він повільно підійшов до Кари, потерся об її ногу, ніби перевіряючи: чи це вона, чи жива. Перед тим як піти за людьми, він ще раз обернувся вглиб відсіку — туди, звідки нещодавно прийшов кошмар.

— Сміливець… — хрипко видихнув Максудов, дивлячись на розмазану по підлозі купу. — Що ж ти наробив…

Але Сміливець уже крокував далі. Уже не переляканий — виснажений. Супутник, який пережив бій без зброї і слів.

Щойно група опинилася на борту, Тиран увімкнув канал і вимовив:

— Капітане… — він зробив коротку паузу. — Готуємося до старту. Потрібно вибиратися звідси. І швидко.

Люки зачинилися з глухим звуком, що нагадував удар заклепувального молота. Масивний корпус «Ненажери» здригнувся, двигуни завили, набираючи потужність, і навколо зметнувся густий клуб пилу, злетівши під сіре небо. З важким ривком корабель відірвався від землі — спершу повільно, потім усе швидше, залишаючи мертву станцію внизу.

Ніхто з тих, хто перебував на борту «Ненажери», не побачив, що всього за кілька десятків метрів від корабля, в тіні пролому, залишеного при посадці, білосніжна істота, що віддалено нагадувала вовка, стискала в пащі горло тварюки — тієї самої, що раніше налякала Сміливця. Поруч, злегка висунувши голову з пролому, друге створіння — таке ж біле й безмовне — спостерігало за тим, як корабель відлітає, розчиняючись у курній висоті.

Ніхто з екіпажу не знав, що ці двоє вже тричі рятували їм життя. Ніхто не здогадувався, що поруч із третім ярусом станції захований ангар, де причаївся чужий і небезпечний корабель — і що саме він продовжує посилати сигнал аварійного маяка… Манячи чергову жертву в смертельну пастку.