Примарна надія

Коли «Шустрик», «Мародер» та вцілілі кораблі Зоряного Флоту покидали систему, «Гарпія» Йоферника вже була приречена. Останнього, смертельного удару їй завдав «Мародер» — той самий контрабандистський корабель, який він так відчайдушно намагався знищити. Йоферник би сильно здивувався, побачивши на його борту рудоволосу дівчину, страшенно схожу на ту, що танцювала Танець Дощу багато років тому.

Тепер його корабель, підбитий та понівечений «Мародером», дрейфував геть від місця битви — у безмовні простори Скарца. Обшивка була розірвана, з пробоїн сочилося повітря, перетворюючи інтер'єр на крижане пекло. У рубці ставало все холодніше, і кожен вдих віддавався болем у легенях. Пальці вже майже не слухалися, губи тріскалися від морозу.

Він не міг поворухнутися: хребет був перебитий, тіло стало чужим — безвольною, зламаною лялькою. Він намагався кликати на допомогу. Хрипів у переговорний пристрій, тремтячою рукою тягнувся до аварійної кнопки, але та залишалася поза досяжністю. Ніхто не відгукувався.

Він був один. Зовсім один.

У ці останні миті, коли холод проникав у кожну клітину, а приреченість ставала відчутною, в його свідомості спливли слова пророцтва. Тепер — повністю, до останнього слова, того, що дівчина не встигла договорити тоді, на Таларі:

«Ти проведеш їх у страху. А помреш — на самоті, в холоді, у розпачі. Ти кликатимеш на допомогу, але ніхто не почує. Благатимеш про порятунок — але ніхто не відгукнеться. І лише чуже сонце байдуже дивитиметься на твою смерть, убивця.»

***

«Шустрик», «Мародер» та інші кораблі контрабандистів, супроводжувані вцілілими суднами Зоряного Флоту, повільно виходили із системи Скарца. Адмірал Аваков нетерпляче вимагав налагодити зв'язок із контрабандистами, але й за сорок хвилин навігатори та зв'язківці лише розводили руками — спроби залишалися безуспішними.

— Це не в нас проблема, — впевнено заявляли вони, — а в них.

Нарешті екран здригнувся. Пролунав слабкий, але стійкий сигнал — немов хтось пробивався крізь перешкоди.

— Здається, зараз вийде, — пробурмотів зв'язківець з ноткою надії в голосі.

Наступної миті екран ожив. На ньому з'явилася Єлизавета Лон. Вигляд у неї був далекий від бездоганного: на лобі — глибокий поріз, невміло заклеєний пластиром, якого явно бракувало на всю довжину рани. По краях повільно стікала кров. Права рука була обмотана ганчіркою і, якщо Аваков не помилявся, зафіксована скотчем. Обличчя забруднене кіптявою та масляними розводами. За її спиною в рубці виднілася перекошена балка, що впала на стіл, клубочився дим, іскрили пошкоджені панелі, а обшивка мала явні сліди влучань.

— Ви нас чуєте? — хрипко запитала Ліза.

— Чуємо, чуємо! — з полегшенням вигукнув Аваков. Йому не терпілося поставити тисячу запитань, але він почав з головного:

— Доповідайте про стан екіпажу та корабля. Судячи з вигляду, вам добряче дісталося.

Ліза кивнула:

— Двоє загиблих. Троє поранених, включно з капітаном. Зв'язок вдалося відновити насилу. На "Бродязі" — один загиблий, троє поранених. Про стан інших поки невідомо — зв'язку немає.

— Ми готові направити до вас медиків та інженерів, якщо ви не заперечуєте, — запропонував Аваков. — А тяжко поранених забрати до себе. Тут більше можливостей надати їм кваліфіковану допомогу.

Ліза знову кивнула, потім зам'ялася:

— Тільки от... тут у багатьох проблеми, скажімо так... із законом. Не хотілося б, щоб...

— Там, у системі Скарца, ви врятували нам життя, — твердо перебив її адмірал. — Не хвилюйтеся. Ніхто з ваших не постраждає. Обіцяю.

Він кинув погляд на помічника. Той мовчки кивнув і негайно подався виконувати наказ.

***

Через годину Ліза крокувала коридорами «Сеула» — флагманського корабля Зоряного Флоту. Усе тіло нило від болю, кожен крок віддавався глухою хвилею втоми. Назустріч їй вийшов сам капітан. Обличчя в нього було похмурим, але погляд — шанобливим. Ліза помітила перев'язане передпліччя — слід бою, пережитого зовсім недавно.

Дорогою до медичного відсіку пошкодження ставали все очевиднішими: деформовані балки, прогнута всередину обшивка, стійкий запах горілої проводки. Ремонтні бригади вже працювали — заварювали пробоїни, гасили останні осередки вогню. Але найяскравішою ілюстрацією битви були поранені. Хтось сидів, притулившись до стіни, хтось лежав на ношах в очікуванні допомоги. Бліді обличчя, перебинтовані руки, криваві пов'язки... Їм вдалося вижити, але ціна порятунку виявилася високою.

У яскраво освітленому медпункті панувала напружена, але чітко організована метушня. Молода лікарка із зосередженим обличчям вправно перев'язувала глибоку рану на плечі пілота. Той, перемагаючи біль, з жаром розповідав, як їхня ланка заходила на ворожий корабель, і як після спалахів зелено-білих зірок вони все ж пробили ослаблений захист і пошкодили харонський крейсер.

На півслові він осікся, витріщившись на Лізу, що стояла в дверях. Очі його розширилися.

— Це вона, — тихо сказав він.

Лікарка прослідкувала за його поглядом і теж побачила Лізу.

— Хто вона?

— Командувач, — відповів пілот.

— Зараз вами займуся, — твердо сказала вона, ще раз глянувши на дівчину.

Ліза кивнула і слабко посміхнулася пілоту. Лікарка підійшла й обережно взялася за її поранену руку: обробила опік, нанесла мазь, наклала пов'язку.

— Заживе, але шрам залишиться, — буденно зауважила вона, а потім зайнялася саднами на лобі.

Капітан «Сеула», що стояв неподалік, вочевидь хотів поставити сотню запитань, але лікарка, не звернувши уваги на його виразний погляд, спокійно дістала шприц.

— У вас ще буде час поговорити, — твердо сказала вона. — А зараз їй потрібен сон.

Укол. Знеболювальне, заспокійливе, снодійне. Очі Лізи почали повільно заплющуватися. І ось, через довгі години болю та напруження, вона нарешті поринула в глибокий сон — знайшла спокій.

***

Офіс Германа розташовувався на одному з верхніх поверхів найвищого хмарочоса Нової Селени — ділового центру планети, — який пронизував небеса, наче голка, зроблена із синього скла та відполірованого металу.

Всередині панувала атмосфера стриманої розкоші та функціональності. Просторе приміщення було оформлене в мінімалістичному стилі, але кожен предмет меблів — від масивного, але витонченого столу з темного дерева в центрі до ергономічних крісел — свідчив про бездоганний смак і чималі витрати. Не було нічого зайвого, що відволікало б погляд, крім одного: панорамного вікна, що займало всю зовнішню стіну.

За цим вікном простягався захопливий краєвид. Сонце, освітлюючи нижні яруси міста, створювало гру світла й тіні на футуристичних спорудах, що йшли вдалину — до обрію, де з одного боку зливалися яскраво-блакитне небо та смарагдові водні плеса, а з іншого — висотні вежі, немов шпилі храмів, торкалися хмар.

На стільниці, між місцями для учасників, ледь помітно пульсували невеликі голографічні проєктори, готові будь-якої миті вивести потрібну інформацію. Повітря в приміщенні було свіжим, з легким ароматом озону, а ледь чутний фоновий шум створював відчуття спокою та відокремленості — попри бурхливий мегаполіс унизу. Це було місце, де ухвалювалися рішення, здатні змінити перебіг історії.

Двері офісу Германа безшумно розчинилися, і в просторе приміщення увійшли Картер, Хан та Єлизавета Лон. Побачивши панорамний краєвид на залитий сонцем мегаполіс, дівчина відчула дивний дисонанс. Здавалося, з минулого разу, коли вона була на подібній нараді, минуло зовсім небагато часу, але в душі відчувалося, ніби промайнуло ціле життя, що вмістило в себе битви, втрати та немислимі відкриття.

В офісі вже зібралися всі учасники. Біля масивного столу з темного дерева сидів Герман — його погляд був спокійним і зосередженим. Поруч із ним розташувалася Катаріна, представниця Зоряного Флоту, чиє обличчя відображало напругу й серйозність моменту. Далі, займаючи свої місця, перебували четверо представників великих корпорацій — вирази їхніх облич були сумішшю цікавості, розрахунку та стурбованості.

Біля окремого терміналу, жваво про щось сперечаючись із мером міста, стояв адмірал Аваков. Його жести були різкими, а голос — низьким і наполегливим. Неподалік від них розташувалися кілька представників силових структур — їхня присутність додавала нараді офіційності та ваги.

Картеру, Хану й Лізі жестом вказали на вільні місця. Вони зайняли їх, і Ліза знову озирнулася на присутніх, відчуваючи на собі їхні уважні погляди. Атмосфера в кабінеті була наелектризована. Настав час ухвалювати рішення.

— Ти все ж таки вчинила по-своєму, — промовив Герман, звертаючись до Лізи. У його голосі не було осуду — лише констатація факту, змішана з легкою часткою захоплення.

— У вас занадто неповоротка система управління, — парирувала Ліза. Її голос був трохи хрипкуватий, але твердий.

Герман посміхнувся, його погляд ковзнув по панорамному вікну.

— Зате ефективна. Як би там не було, я радий, що ти вчинила по-своєму. Це врятувало багато хороших життів.

Він подивився на адмірала Авакова, і той кивнув на підтвердження, визнаючи неоціненну допомогу контрабандистів.

— Може, тепер розкажеш, що за зброю ви використали? — запитав Аваков. Його тон був уже не питальним, а скоріше таким, що вимагав відповіді. — А найголовніше — де її взяли? Наші фахівці не можуть навіть зрозуміти, як її відкрити, не зламавши.

В його голосі відчувалися неприхована цікавість і легка досада.

Ліза зволікала лише мить.

— Друг допоміг, — коротко відповіла вона.

— А цей друг ще одну послугу зможе надати? — Герман подався вперед, його очі загорілися.

— Не раніше, ніж ми розрахуємося за цю, — відрізала Ліза.

— І що він хоче? — Герман зробив здивоване обличчя, немов не очікував чогось простого і легко здійсненного.

— Мого батька, — вимовила Ліза, і її голос став трохи м'якшим. Вона пояснила: — Він попросив доставити батька до нього якнайшвидше.

— І все? — недовірливо запитав Герман, перезираючись із мером.

— Усе, — підтвердила Ліза, дивлячись йому прямо в очі.

Тут у розмову втрутилася Катаріна, представниця Зоряного Флоту. Її голос був різким, в ньому чулася явна недовіра:

— Свого батька ви й минулого разу хотіли витягти. Може, це не бажання вашого друга, а все ж ваше?

— Слухайте, пані, — різко відповів Хан, не даючи Лізі шансу образитися. — Я був разом із нею, коли робилася ця пропозиція, тож остудіть своїх коней. Ми на одному боці.

— Я теж це підтверджую, — додав Картер. Його погляд був твердий і спокійний.

Герман кивнув, припиняючи подальшу дискусію. Стало зрозуміло, що питання з мотивами Лізи та її загадкового друга не потребує подальшого обговорення.

— Що з вашими кораблями та зброєю? — вирішив змінити тему Герман. Його погляд був проникливим. — Я так зрозумів, ви затрималися, з'ясовуючи саме ці питання.

Ліза кивнула, її погляд ковзнув по Хану та Картеру, які мовчали, даючи їй говорити.

— Тільки два кораблі здатні ефективно боротися з кораблями Імперії — «Мародер» та «Бродяга», — відповіла вона. — Але їм потрібен серйозний ремонт. Обшивка і корпус сильно постраждали.

— За це не турбуйтеся, — промовив один із представників промислових корпорацій. Його голос був упевненим. — Запити на виділення необхідних матеріалів нами вже отримано, розглянуто, розподілено та задоволено. Деяке обладнання вже почали завантажувати для транспортування.

Другий і третій представники корпорацій згідно кивнули. Картер із Ханом здивовано перезирнулися: запит вони закінчили складати в холі цієї будівлі й відправили його незадовго до того, як увійшли в ліфт. Питання фактично вирішилося за той час, поки вони піднімалися нагору. Такої оперативності в роботі ні Картер, ні Хан не очікували від присутніх. Це було показником неймовірної ефективності та ресурсів, якими володіла ця група.

— А що з третім кораблем, оснащеним цією зброєю? — запитав Герман, його погляд був прикутий до Лізи.

— Він постраждав менше за інших, але удар припав якраз по пусковій установці, — пояснила Ліза. — Не знаю, як вона не вибухнула. Корабель літати може, а от стріляти з цієї зброї — ні. Хіба що плазмові гармати використовувати. З цим «Орбітальний Лихач» упорається.

— А полагодити... — почав було представник силового відомства, явно заінтригований.

— Ми знаємо, як користуватися зброєю, але не як вона влаштована, — відповів Хан, який вирішив не дати Лізі загрузнути в технічних деталях, у яких вона, можливо, і не була фахівцем. — Тож варіант з лагодженням поки не пройде.

— Катаріно, що з кораблями Зоряного Флоту? — запитав Герман, переводячи погляд на представницю флоту.

Катаріна випросталася.

— У системі Елізіум зараз перебуває тринадцять прибулих кораблів і два, що повернулися з системи Скарца. «Сеул» ми зможемо досить швидко відновити, а ось із «Незламним»... загалом, він вибуває. Протягом трьох днів мають підійти ще сім кораблів. Три–чотири дні на завантаження — і флот буде готовий до відправлення. І цього разу ми їх виб'ємо із Системи, — впевнено промовила вона; у її голосі лунала непохитна рішучість.

— Адмірале, ви просили сімнадцять кораблів, — промовив Герман, звертаючись до Авакова. — У вас двадцять один. Тепер, може, поділитеся, що ви задумали?

Адмірал Аваков підвівся. Його постать, зазвичай строга та зібрана, випромінювала тепер напружену енергію.

— Ми з міс Лон і Джоном Картером вирішили, що найефективнішою виявиться атака в лоб, — почав адмірал; його голос був низьким і твердим.

Усі присутні в кабінеті Германа завмерли, слухаючи задум. На обличчях представників корпорацій і силових структур відбилося збентеження, а Катаріна, представниця Зоряного Флоту, відчула, як усередині все стислося.

— Авантюра, — подумала Катаріна, її погляд ковзнув по Лізі. Але тут же в голові промайнуло: — Але, може, спрацює, якщо таємничий друг Єлизавети Лон справді зможе допомогти. Іншого варіанта все одно немає.

Судячи із записів бою, які бачила представниця Зоряного Флоту, пробити щити ворожих кораблів навряд чи зможє навіть двадцять один бойовий корабель Зоряного Флоту, а отже...

Отже, ризикнути доведеться.

— Отже, так і вирішимо, — промовив Герман.