Примарна надія

ПЛАНЕТАРНА СИСТЕМА МАЛЬКАР

ПЛАНЕТА САТ-ТАНА

Команда опритомніла миттєво. Ані помаранчевих вихорів Сат-Тани, ані знайомого інтер'єру «Мародера» навколо більше не було. Вони перебували в непроглядній темряві. Лише зрідка вдалині спалахували байдужі зірки. Корабель під ними мовчав — мертвий і холодний.

— Що... що відбувається? — прошепотів Заєць. Його голос зривався на вереск.

— Це симуляція, — пролунав голос Елсі. Але тепер він звучав не ззовні, а прямо в їхніх головах — холодний і чіткий. — Перше завдання: виживання. Ваш корабель пошкоджений. Завдання — дістатися до точки евакуації, використовуючи лише базові системи. Тільки ви. Тільки ваші навички. Я повинен знати, на що ви здатні.

Раптово навколо закружляли уламки космічного сміття — немов вони опинилися в самому центрі зруйнованого астероїдного пояса. Датчики блимнули тривожним червоним:

«Корпус пробито».

«Двигуни пошкоджено».

«Система життєзабезпечення на межі».

Температура в рубці почала повільно, але неухильно падати.

— Хане, Малюк! — гаркнув Сивий, намагаючись перекричати дедалі гучніший виск сигналізації. — Нам треба звідси забиратися! Джетта, дай звіт про пошкодження. Грімм, Вакс, Федорович — перевірте відсіки. Заєць — датчики!

Занурення було миттєвим і безжальним. Вони відчували холод, страх, відчай. Не було звичного відчуття захищеності, яке давала важка обшивка «Мародера». Кожен удар уламків об корпус відлунювався в кістках, кожен провал у гравітаційну яму викликав нудоту.

Їм довелося вчитися на ходу. Приймати рішення в умовах повного хаосу. Відчувати корабель кожною фіброю — ніби він став частиною їх самих.

Елсі спостерігав. Іноді його голос втручався — короткими, точними зауваженнями. Але в іншому вони були надані самі собі. Це було жорстоко. Але ефективно.

У них не було часу на роздуми — тільки інстинкти і відточені дії.

У цій холодній, безмовній, штучно створеній безодні, підвладній лише чужому розуму, екіпаж «Мародера» почав свій шлях. Шлях до становлення тією силою, що здатна змінити хід війни.

***

Дні в Октаедрі зливалися в безперервний потік тренувань. Після шоку першого виживання в мертвій порожнечі вони почали адаптуватися. Навички відточувалися. Тіла, попри виснаження, відповідали швидше і точніше.

Елсі був невблаганним. Його голос лунав у їхніх головах — як голос сумління, як невідомий наставник. Він вказував на кожну помилку, кожну втрачену мить.

— Наступний сценарій, — оголосив він після повної симуляційної загибелі «Мародера».

— Робота в команді.

— Ви зіткнетеся з кораблями прикриття Харонської Імперії: класи «Кіготь», «Тінь» і «Гарпія». Ваше завдання — зближення з кораблем-носієм. Лише зближення. Займіть ідеальну позицію для атаки. Постарайтеся залишитися непоміченими.

Світ знову змінився.

Замість мертвої темряви — щільний пояс астероїдів, що омивався тьмяним світлом далекого Скарца. На сенсорах спалахнули червоні мітки: три ворожі кораблі дрейфували попереду. Їхні щити ледь мерехтіли, але були активні. Навколо снували моторні судна прикриття.

— Сьогодні ви працюватимете в трійках, — продовжував голос Елсі. — Перша команда діє на лівому фланзі, друга — на правому.

Сивий кивнув. Його погляд був прикутий до тактичного екрана.

Поруч із «Мародером» на моніторі з’явилася іконка «Шустрика».

— Джон Картер уже тут. Залишилося дочекатися третього... А ось і він — «Заноза».

— Малюк, слухай Хана як мене, — наказав Сивий.

— Грімме, Ваксе, Федоровичу — будьте готові до будь-якої дрібниці.

Завдання було зрозумілим: непомітно підійти до кораблів і зайти в їхню сліпу зону — прямо за корму, де сенсори були найменш ефективні.

«Мародер», використовуючи свої просунуті системи маскування, ставав тінню. «Шустрик» — його стрімким списом, готовим ринутися в бій, якщо щось піде не так.

Вони рухалися повільно, але неухильно, прокладаючи шлях крізь астероїдне поле. Кожен напружений рух Хана біля консолі, кожна зміна на обличчі Джетти, що стежила за сканерами, кожен уривчастий наказ Сивого — усе це відбивало напругу реального бою.

Малюк із хірургічною точністю вів «Мародер» крізь вузькі проходи, використовуючи астероїди як прикриття. «Шустрик», володіючи неймовірною маневреністю, ковзав по краях тіньової завіси — готовий будь-якої секунди відволікти ворога або змінити позицію.

На іншій ділянці голографічної карти майнув силует «Бродяги Лінивця» і двох інших кораблів-контрабандистів. Їхня група також відпрацьовувала зближення, заходячи з протилежного боку патруля — немов дві тіні, що стискають здобич.

Лінивець, зі своєю фірмовою обережністю, обирав найдовші, але найнадійніші маршрути, доводячи непомітність до абсолюту.

Час у симуляції плив інакше — години перетворювалися на дні напруженої роботи. Вони вчилися зливатися з космосом, передбачати рухи ворога, використовувати кожен камінь, кожну тінь. Їхні руки запам'ятовували кожну кнопку, кожну особливість ще не випробуваної в реальному бою зброї.

Мета була одна — дістатися до корми кораблів Харонської Імперії.

Нарешті, «Мародер» і «Шустрик» зайняли свої позиції. Мить по тому до них приєднався і «Заноза». Вони зависли над кормою найбільшого харонського корабля — настільки близько, що, здавалося, можна торкнутися його обшивки. Сенсори ворога мовчали. Їх не помітили.

— Чудово, — пролунав у їхніх головах голос Елсі. — Цілей досягнуто. Наступний етап буде цікавішим…

***

П’ять відведених Елсі днів пролетіли. Команди зайняли місця на своїх кораблях, запустили двигуни, готуючись до старту.

Гул посилювався в рубці «Мародера». Екіпаж відчував втому після днів віртуальних тренувань, але рухався з відточеною точністю. Вони вже не були тими контрабандистами, що прибули сюди п’ять днів тому.

— Відрив, — скомандував Сивий.

Корабель почав повільний підйом у величезному ангарі. За ілюмінаторами виднілися інші судна — «Бродяга», «Орбітальний Лихач», «Заноза», «Сивуч»… Усі вони здавалися потужнішими: обшивка виблискувала новим металом, силуети здавалися більш грізними — хоч і не було видно, яку зброю встановлено. Десь поруч дрейфував готовий до старту «Шустрик» Джона Картера. Його корпус дзеркально відбивав світло.

«Мародер» досяг висоти воріт. Вони почали розсуватися, відкриваючи краєвид на бурхливу помаранчеву бурю — атмосферу Сат-Тани.

— Тримайте курс, — пролунав голос Елсі в рубці.

Він з’явився прямо посередині, і цього разу ніхто не здригнувся — навіть Заєць. Усі вже звикли до його незрозумілих проявів.

— Решту я беру на себе.

За межами ангара буря шаленіла. Швидкість вітру перевищувала триста кілометрів на годину, мільйони тонн піску неслися в повітрі. Але коли «Мародер» та інші кораблі проникли в бурю, сталося щось неймовірне: вітри, немов за помахом чарівної палички, розступилися, утворивши вузький, але стабільний тунель у хаосі.

Пісок, який хвилину тому міг би здерти обшивку до голого металу, тепер осідав з боків, не завдаючи шкоди. Це видовище пробирало до мурашок — планета, що вважалася неприступною, уже вдруге покірно пропускала їх.

Кораблі піднімалися все вище, пробиваючи шари шторму, поки не вирвалися на орбіту. Під ними лежала Сат-Тана — знову ідеально однорідна, без натяку на прихований ангар.

Навколо — безжиттєва система: розпечений Ігніон, прихована в пелені Вуаль, далекий мертвий Некрос. А над усім цим — тьмяне, криваво-червоне сонце Малькар, що ніби дивиться з вічності.

— І як ми потрапимо до місця призначення вчасно? — запитав Хан, дивлячись на тактичну карту. На ній Леда розташовувалася за сотні світлових років звідси.

Елсі подивився на них. Його погляд був пронизливим.

— Курс закладено в комп’ютери кораблів. Розганяйтеся. Решта — моя турбота. І пам’ятайте: ви маєте вижити і заручитися підтримкою Флоту. Часу залишилося мало. Для всіх нас.

Останні слова Елсі пролунали так, що в усіх по шкірі пробіг холод. У них відчувалася не тільки загроза, а й якась стародавня, вселенська туга.

— Ми впораємося, — рішуче промовив Сивий, дивлячись Елсі прямо в очі. — Прощавай. І дякую.

Екіпажі зайняли свої місця. Двигуни почали набирати максимальну тягу. Кораблі вишикувалися в стрій, їхні силуети почали розчинятися в космосі.

І тоді це сталося.

Простір перед ними не просто викривився — він розірвався. Гігантська пульсуюча вогняна куля розширилася, немов жива істота, запрошуючи їх усередину.

Один за одним кораблі увійшли в цей розрив. З останнім судном куля схлопнулася — зникла, ніби її ніколи й не було.

Система Малькар знову поринула в тишу. Планети продовжували своє безмовне обертання навколо тьмяного сонця. Ніби нічого й не сталося.