Примарна надія

ПЛАНЕТА ЛЕДА

Військова частина "Асканія"

Матвій підійшов до дверей, прочинив їх і жестом покликав Андрія. Той наблизився, вислухав шепіт і відразу кивнув, поспішаючи виконувати доручення. Матвій зачинив двері й повернувся до друга.

— Петре, пам'ятаєш, я розповідав тобі, як вибрався з Білоріченська? — запитав він.

— Ну, — кивнув підполковник.

— Так от… — Матвій вказав на полонянку. — Це вона мені тоді допомогла.

Побачивши розгубленість на обличчі друга, він підтвердив:

— Так-так, вона.

Він повернувся до дівчини за столом:

— Минулого разу ти так і не сказала, як тебе звати.

Дівчина-Демон обережно стягнула залишки скотчу — спочатку з однієї руки, потім з іншої. І тільки після цього відповіла:

— Лекса. Мене звати Лекса.

— Приємно познайомитися, Лексо. Я — Матвій. А це командир частини, підполковник Карайченцев Петро Семенович.

Лекса не встигла відповісти — у двері постукали. На порозі з'явився Андрій з тацею: їжа і дві виделки. Матвій прийняв тацю, поставив її на стіл і сів поруч. Одну виделку простягнув Лексі, другу залишив собі.

— Це рис із соусом Бурбон та салат з огірків. Спробуй — смачно. — Він підчепив виделкою кашу, показово відправив її до рота й із задоволенням прожував.

Лекса уважно спостерігала, потім рішуче зачерпнула рис і поклала собі до рота. Матвій з цікавістю стежив за її обличчям.

— Ну як?

— Смачно, — кивнула вона.

— Їж, їж, — посміхнувся Матвій. — Потім поговоримо.

Вона й не ламалася, адже була справді голодна. Востаннє їла два дні тому.

Підполковник Карайченцев спостерігав збоку, як його друг знаходить контакт з Демоном, і насилу приховував радість. Досі жоден із загарбників не йшов на розмову: або не знали земних мов, або воліли смерть полону. Тепер з'явилася надія.

Лекса швидко впоралася з тарілкою рису, салатом і залишила лише розрізану на чотири шматочки хурму. Матвій уловив її погляд.

— Це хурма, — пояснив він. — Фрукт, який тут вирощують у великих кількостях. Клімат сприяє. Соковитий, з цікавим післясмаком. Спробуй. Багатьом подобається. Мені, щоправда, чомусь ні.

Лекса кивнула, відкусила. Сік потік по підборіддю, і вона ніяково спробувала витерти його рукою. Матвій простягнув хустку:

— Тримай. Ну як?

Дівчина доїла хурму і відповіла:

— Мені подобається.

— Буду знати, — кивнув він.

Матвій відніс тацю до дверей, прочинив їх і передав Андрію. Повернувшись, знову сів.

— У нас на батьківщині кажуть: «Умів узяти — умій і віддати». У Білоріченську ти врятувала мені життя. Тож я зроблю все можливе, щоб переконати ось цього старого начальника, — він кивнув на Петра, — повернути тобі свободу. Без жодних умов.

Петро Семенович невдоволено скривився, і Матвій посміхнувся:

— Та не кривись ти, наче кілограм лимонів з'їв. Це буде чесно. І правильно.

Він знову повернувся до Лекси:

— А ще у нас кажуть: «Усе пов'язано». І та зустріч у Білоріченському слідчому ізоляторі, і ця — тут. Я бачу два шляхи. Перший — свобода. Жодних допитів, жодних умов. Підеш, куди захочеш. Другий — співпраця. Ми можемо допомогти одне одному. Це вигідно і тобі, і нам. Що скажеш?

Лекса явно не очікувала такого повороту. У кімнаті запанувала тиша. Вона замислилась, потім поправила волосся, подивилася на Петра Семеновича і запитала:

— А ви що скажете — я так розумію, рішення за вами?

Підполковник, який до цього мовчки спостерігав, рішуче ступнув уперед і поклав долоні на стіл.

— Якщо обереш перший варіант — надягнемо мішок на голову і виведемо манівцями до Білоріченська. Щоб не змогла запам'ятати розташування частини. Запобіжний захід. Якщо другий — я чесно відповім на ті твої запитання, на які зможу.

— Чому ви на це погоджуєтеся? — не втрималася Лекса.

Петро знизав плечима:

— Я знаю Матвія дванадцять років. Він людей відчуває. Довіряю його чуттю. До того ж... — він зробив паузу, роздумуючи, чи варто продовжувати, але все ж таки вирішив: — якщо я скажу «ні», він все одно доб'ється свого, домовиться з моїм начальством. Тож від мого «ні» мало що зміниться.

Лекса кивнула, оцінивши відвертість, і, подивившись на Матвія Леопольдовича, запитала:

— Що ви хочете знати?

Матвій посміхнувся, поклав руку на її долоню і, злегка стиснувши, промовив:

— Дякую.

Командир військової частини «Асканія», підполковник Карайченцев, поставив головне запитання:

— Хто ви такі? Звідки прийшли? Чому напали? І що роблять з полоненими місцевими жителями?

Лекса вислухала і відповіла:

— Так одразу на все не відповісиш… Я так розумію, ви про нас нічого не з'ясували?

— Ні, — чесно сказав Матвій.

— Зрозуміло, — кивнула Лекса. — Тоді по черзі.

Вона на мить замислилася, а потім заговорила відстороненою, майже лекційною інтонацією:

— Харонська імперія включає в себе сорок шість планет у дев'ятнадцяти зоряних секторах. Двадцять сім із них — заселені. Решта слугують сировинними придатками або місцями розташування військових баз, де переважно видобувають корисні копалини.

— Імперією правлять п'ять Великих Домів. Ті, хто прийшли до вас, представляють лише один — Дім Серхонта. Ним керує мудрий Лорд. Він би ніколи не схвалив порушення стародавньої заборони на політ у цей сектор, тому його син, Дракс, наважився на це сам — без відома батька і без дозволу Ради П'яти Домів.

— Звідки саме ми прийшли — я не знаю. Я не навігатор, я солдат. Елітний воїн у званні Демона. Мені невідомі координати ні вашого світу, ні мого дому. Знаю лише, що відстань величезна: стрибок у гіперпросторі тривав сім місяців, і більшу частину цього часу ми провели в анабіозі.

— Солдати Імперії — це насамперед воїни. Дракс вирішив, що його ім'я увійде в легенди, якщо він здолає стародавнього ворога — вас. Його не зупинили ані заборони, ані легенди про пробудження Левіафанів. Він зробив свій вибір і повів за собою тих, хто перебував у його владі.

— Що стосується вашої долі… Суспільство Харонської Імперії поділяється на три пласти. Перший — завойовані народи. У них немає прав, вони назавжди прив'язані до однієї планети і забезпечують потреби Імперії. Їхніх дітей забирають до Домів Просвітлення, але навіть після цього вони залишаються істотами першого пласту.

— Другий пласт — громадяни Імперії. Це діти громадян або нащадки від союзу солдата Імперії з рабинею з першого пласту. Вони також виховуються в Домах Просвітлення. Наставники визначають їхні здібності та розподіляють — хто на що здатний.

— Третій пласт — вище суспільство. Тільки вони мають право знати про своїх дітей і виховувати їх. Тільки вони стають правителями. Змішування крові третього пласту з нижчим є неприпустимим: дитина від такого союзу ніколи не підніметься вище другого пласту.

— Мешканці вашої планети зараз проходять фільтрацію. Їх чипують і розподіляють по робочих місцях. Від цього моменту вони — власність Дому Серхонта. Якщо так зрозуміліше — раби.

Матвій Леопольдович слухав, не перебиваючи, з відкритим ротом. Підполковник Карайченцев стиснув щелепи, по обличчю заходили ходуром жовна.

— Мені, мабуть, закурити треба… — пробурмотів Петро Семенович.

— Потерпи, — відмахнувся Матвій. — Лексо, ти сказала, що Імперією правлять п'ять Великих Домів. А заборону на польоти в цей сектор прийняли дев'ять кланів. Клани і Доми — це одне й те саме чи різні структури? І чому цей сектор вважається забороненим?

Лекса закусила губу і кивнула:

— Клани і Доми — це різні поняття. Спочатку Імперією правили тринадцять кланів. Після Знищення Світу та Великого Переселення залишилося лише дев'ять. Вони утворили Союз і ввели заборону на польоти в цей сектор… дев'ять тисяч сімсот тридцять сім років тому.

Вона подивилася на них, немов перевіряючи, чи розуміють вони, про що йдеться.

— З часом клани еволюціонували в п'ять Великих Домів. Сильні поглинали слабких — природний відбір. Дракс — перший, хто наважився порушити заборону. Ваша планета справді розташована в забороненому зоряному секторі. А він заборонений тому... що звідси прийшли Левіафани. Саме вони знищили наш світ. Потім зникли. Ніхто не знає, де вони. Кажуть, повернулися назад. Сюди.

— Зачекай, — перебив Матвій. — Дев'ять тисяч сімсот тридцять сім років тому? Ти нічого не плутаєш? Наші предки тоді ще по деревах лазили. У космос ми вийшли менше тисячі років тому.

— А Левіафани?.. — тихо запитала Лекса.

— Що це?

Вона замовкла. Потім, опустивши очі, прошепотіла:

— Ми не знаємо. Ніхто не знає. Нас ними лякали з дитинства. Казали, вони прийшли із забороненого сектора і знищили Харон. Там не вижив ніхто. Ми не знаємо, хто вони, лише те, що їх бояться навіть зараз. Дракс вирішив покарати вас за руйнування нашого світу. Він вважає вас нащадками тих, хто це зробив.

— Значить, ти не знаєш, хто вони насправді?

— Ні, — чесно відповіла вона. — Але знаю одне: вони прийшли звідси. З вашої землі.

На обличчі дівчини з'явилося занепокоєння. Вона підняла очі:

— То ви не зможете зупинити Дракса. Якщо ви не…

— Ну чому ж не зможемо? — посміхнувся Петро Семенович і кивнув на двері. — Ходімо.

Командир військової частини «Асканія», підполковник Карайченцев, не став чекати, поки Лекса і Матвій Леопольдович піднімуться з-за столу, і першим попрямував до дверей. Відчинив їх упевненим рухом і вийшов.

Лекса подивилася на Матвія Леопольдовича, і, отримавши від нього кивок, підвелася і попрямувала за Петром Семеновичем. Матвій пішов слідом.

У сусідньому приміщенні Лекса здивовано округлила очі і на видиху вимовила:

— Ого...

Подивитися в ангарі №2 справді було на що. Тунель великого діаметру, що починався метрів за сорок від їхньої кімнати, йшов углиб гори. Вбудовані в стіни світильники яскраво освітлювали простір, але не дозволяли визначити, наскільки глибоко він тягнеться. Зате світла вистачало, щоб роздивитися техніку.

Лекса вже встигла ознайомитися з озброєнням цього світу і без зусиль упізнала квінджети, винищувачі та перехоплювачі. На її думку, ці кораблі нічим не поступалися імперським «Кігтям», а по запасу ходу навіть перевершували їх. Кораблі стояли на пристойній відстані один від одного, але їхня кількість вражала. З такою потужністю можна було битися.

Схоже, командир вирішив не вмовляти Демона словами, а показати, чим володіє. І це спрацювало: Лекса по-іншому поглянула на людей, до яких потрапила.

Трохи подумавши, вона промовила, дивлячись на заповнений ангар:

— Не розумію, чому, маючи стільки техніки, ви не билися за планету, коли ми почали захоплення. У вас, мабуть, є ще кораблі?

Петро Семенович поклав долоню на корпус квінджета, що стояв поруч, і відповів:

— Є. Звичайно, є. Навіть у цій частині є ще один ангар із такою технікою.

— Щодо того, чому ми не билися за планету на самому початку... все просто — ми не були готові до того, що сталося.

— Дві третини Демонів скоріше б відкусили собі язика, ніж зізналися в чомусь подібному, — зауважила Лекса.

— Я не Демон, Лексо. Я людина. А люди роблять помилки, — спокійно відповів підполковник Карайченцев. — Важливо те, як ти ці помилки виправляєш.

Лекса кивнула на знак згоди і тут же поставила наступне запитання:

— А зараз? З початком захоплення зрозуміло. А зараз? У вас є техніка і люди...

В ангарі справді було багато техніків, а вдалині біля своїх машин стояли пілоти. Нехай їх було небагато, але Лекса чудово розуміла: у живій силі військові нестачі не відчували.

Командир знизав плечима:

— Просто зараз це не дасть результату. Ми зможемо послабити вас, але не перемогти. Все зведеться до банального обміну технікою і життями солдатів.

Лекса замислилася над його словами. Ані Матвій Леопольдович, ані Петро Семенович, ані Андрій, що стояв трохи віддалік, її не квапили. Чоловіки просто спостерігали, як змінюється вираз її обличчя.

— Ви чекаєте на допомогу ззовні, — випалила Лекса. — Тому й не використовуєте ці кораблі в бою, не допомагаєте обороні на землі.

Петро Семенович і Матвій Леопольдович перезирнулися. Лекса помітила, як підполковник схилив голову набік і посміхнувся:

— Не можу ні підтвердити, ні спростувати, — тільки й сказав він.

— Лексо, зачекай нас тут, — попросив Матвій Леопольдович і, взявши підполковника за плече, додав: — На кілька слів, Петю.

Лекса залишилася на місці, спостерігаючи за двома чоловіками, що відійшли від квінджетів. Їй було добре видно, як Матвій Леопольдович щось пояснював командиру частини. Спочатку здавалося, що доводи не діють: Петро Семенович хитав головою, розмахував руками, навіть погрожував пальцем. Але потім замовк, явно замислився над почутим, перевів погляд на Лексу...

І побачив, як до неї наближається військовий у формі капітана.

Дівчина, захоплена спостереженням за Матвієм Леопольдовичем і підполковником, не помітила його наближення. А капітан, що йшов, розмовляючи з техніком і не дивлячись уперед, зіткнувся з нею.

Самохвалов обернувся, щоб побачити, на кого налетів — і опинився віч-на-віч із полонянкою, яку допитував лише кілька хвилин тому. Тіло зреагувало швидше, ніж мозок встиг осмислити ситуацію. Капітан зробив короткий замах і завдав удару в голову Демону.

Він хотів це зробити ще в тій кімнаті, де ця «падлюка» вдарила його ногою і завалила на підлогу. Тоді завадило начальство. Зараз, здавалося, ніщо не заважало помсті.

Але він недооцінив Лексу.

Матвій Леопольдович і підполковник Карайченцев стали свідками того, як Демон, з грацією танцівниці, пірнула під руку, що летіла, і завдала точного удару знизу вгору в щелепу капітану. Рука Самохвалова продовжила рух у повітрі, не знайшовши цілі, а голова, що різко рвонулася назад від удару, потягнула за собою все тіло.

Лекса, як вправний тореадор, відступила вбік, пропускаючи повз себе поваленого противника. Ноги капітана не встигали за тілом, і він незграбно впав просто на сідниці. Тулуб, що безуспішно шукав опори, звалився на підлогу, а слідом за ним заплющилися повіки — капітан знепритомнів.

Тишу, що повисла в ангарі, порушив голос Матвія Леопольдовича:

— Когось ти мені нагадуєш, дівчинко.

— Ясно кого, — озвався Петро Семенович. — Єлизавету твою. Та теж спочатку б'є, а потім запитує. Як він там?

Останнє запитання було вже адресоване Андрію, що схилився над капітаном, який лежав.

— Житиме. Правда, з такими звичками і характером — боюся, недовго, — відповів Андрій і, подивившись на Лексу, додав: — Гарний удар.

Підкликавши двох військовослужбовців у формі техніків, Андрій передав їм капітана.

— Вибач, що так вийшло, — сказав Петро Семенович, підійшовши до Лекси. — Я з ним поговорю. Ти ще не передумала співпрацювати з нами?

Лекса похитала головою:

— Ні.

— Матвій запропонував довірити тобі завдання, з яким жоден із наших не впорався. Що ти на це скажеш?

— Що конкретно ви хочете? — уточнила Лекса.

— З Білоріченська потрібно вивести одну людину. Він фахівець зі зв’язку і найближчими днями буде нам украй необхідний. Зможеш допомогти?

Лекса замислилася, переступила з ноги на ногу і відповіла:

— Можливо. Якщо він не потрапив до фільтраційних центрів, гадаю, зможу допомогти.

— Не потрапив, — впевнено сказав Петро Семенович.

— Тоді мені потрібно буде знати, як він виглядає і де його шукати.

— Добре, — кивнув підполковник.

***

Петро Семенович і Матвій Леопольдович стояли на пагорбі, з якого було добре видно, як група Сулейманова лісовою стежкою веде Демона. На голову Лекси був надягнутий чорний мішок. Сулейманов акуратно підтримував її під руку і підказував, куди ставити ногу. Тепер це був не полонений, а союзник.

— Сподіваюся, ти маєш рацію, Матвію, — промовив командир військової частини «Асканія». — Сподіваюся, ти маєш рацію.

Матвій Леопольдович поплескав друга по плечу:

— Я їй вірю, Петю. Вірю настільки, що навіть мішок на голові вважаю зайвим.

— Це запобіжний захід, — парирував підполковник Карайченцев. — Його знімуть через кілька кілометрів.

— Знаю, — озвався Матвій Леопольдович.

Сонце опускалося все нижче за обрій. Сутінки лягали на ліс, а група Сулейманова відходила все далі, ведучи з собою Лексу.