Примарна надія

ПЛАНЕТАРНА СИСТЕМА СКАРЦА

Для Джона Картера — а це саме він пілотував гоночну яхту «Шустрик» — поява розлюченої фурії з розпатланим волоссям і очима, що палали такою люттю, що ними можна було б підпалити двигун, стала цілковитою несподіванкою.

За словами тих, хто вручив йому тіло цієї самої фурії, вона мала перебувати в царстві Морфея ще щонайменше дві години. Але щось пішло не так. Спляча принцеса вирішила, що її сон закінчено — і повернулася у світ живих. Гучно та ефектно.

— Оце так! Оце так!

Добре це чи погано — Картер не встиг вирішити. Бо фурія не збиралася вступати в переговори. Вона одразу перейшла до дій явно бандитського характеру — енергійних, раптових і, відверто кажучи, насильницьких.

— Сі…

Що саме хотів сказати Джон, залишилося таємницею. Бо в цей момент його наздогнала таця.

Металева, важка, з солідною інерцією — вона з'явилася в полі зору пілота у найостаннішу мить. Коли щось змінити було вже неможливо.

БАМ.

Звук удару, що рознісся по всій рубці, став фінальною крапкою. Свідомість Джона вирішила, що буде краще ввічливо і без прощань відійти в туман. На деякий час.

Він не бачив, як його голова відкинулася назад, як тіло повалилося за нею, як руки потягли за собою штурвал, а за штурвалом смикнувся весь Шустрик. Картер нічого цього не помітив. Його внутрішній світ завмер, ніби пішов на перезавантаження.

Повернувся він не одразу. Спочатку — дзвін у вухах, що поступово стихав. А ось біль у лобі, навпаки, наростав. Потім несподівано повернулося відчуття реальності.

Перед очима Джона, що злегка двоїлися (а може, навіть троїлися), маячили дві руді фурії — тепер уже не люті, а, здається, злякані. Або здивовані. Або й те, й інше одразу.

Поруч тремтіли два з половиною монітори біля крісла другого пілота, а кількість зірок за оглядовим склом потроїлася. Шустрик продовжував політ. А попереду, у порожнечі безкрайнього космосу, поступово віддаляючись, пливли ракети.

Так. Так. Ракети.

Картер моргнув. Спробував порахувати. Збився на п'ятій. Зробив глибокий вдих, заплющив, потім знову розплющив очі — і в цей момент почув питання. Найбільш ідіотське, яке тільки могло пролунати в подібній ситуації:

— Це що… ракети?

Це питала принцеса, що прокинулася. Фурія. Руда, розпатлана, винувато-здивована.

Картер хотів відповісти щось дотепне. Або в'їдливе. Або хоча б саркастичне. Але замість цього з нього вийшло:

— Хм, прикинь.

З єхидством, з розстановкою, майже спокійно почав він. Але потім прорвало:

— Звісно, ракети! Я, по-твоєму, чим тут займаюся останні шість годин? У відеоігри граю? Я, між іншим, наші життя рятую з лайна, у яке ми вскочили! А тут ще ти намалювалася, дурепа набита... Якого дідька ти взагалі на мене накинулася?!

Відповідь послідувала негайно:

— А не треба було мене викрадати!

Джона ледь не пересмикнуло від обурення. Він навіть похлинувся словами:

— Тебе викрадати? Тебе?!

Він видихнув, але продовжив уже голосніше, з натиском:

— Це, мабуть, до тебе вломилися в будинок дві людиноподібні горили в костюмах від Версаче з пістолетами «Бізон»! Це тобі мішок на голову натягнули і відвезли в підвал заводу, де якийсь психований мільярдер запропонував вибір: або пілотувати корабель, щоб ушитися з планети, або здохнути. У нього, бачте, два пілоти й один корабель!Викрадати тебе?! Та на біса ти мені взагалі здалася!

Його емоційна промова справила несподіваний ефект: дівчина раптом замислилася, насупила брови і злегка зморщила ніс:— З двох горил, що до тебе приходили... той, що ширший у плечах і нижчий за зростом — у нього був шрам на правій щоці?

— Ну так, — відгукнувся Картер, здивовано.

— А другий... у нього така кумедна гоблінська посмішка?

Картер кивнув, майже з повагою:

— Точно. Я його про себе Гобліном кликав.

— Зрозуміло, — сказала дівчина. — Першого звати Кріс, другого — Андрій. Вони хороші хлопці. Сердяться лише якщо сніданок поцупити або в грі схитрувати. Навряд чи ти зробив щось із цього. Отже, загрози твоєму життю не було.

— Та ти...

— Стривай, — перебила вона. — Давай по порядку. Ти ж не повний кретин. Розумів, що планета під контролем загарбників. Вибратися можна лише на кораблі. Ну і скажи, хто при здоровому глузді буде вбивати пілота? Гарного, поганого, будь-якого.

Повним кретином Картер себе не вважав. Але такої думки він у себе в голові не бачив. Навіть близько. Зізнаватися в цьому не хотілося. А слушної відповіді не знаходилося, та вона й не чекала. Продовжила вже впевненіше, немов розмірковуючи вголос:

— До того ж… татусь, використовуючи батіг...

— Татусь? — у Джона це вирвалося мимоволі. Ця дівчина вміла дивувати.

— Ну так, татусь, — без тіні збентеження відповіла вона. — Ти що, не знав? Мене Ліза звуть. Єлизавета Лон, якщо тобі потрібна повна версія. Матвій Леопольдович Лон — мій батько.

— Джон. Джон Картер.

Вона кивнула, ніби поставила галочку в якомусь внутрішньому списку, і продовжила:

— Так ось. Якщо татусь вдається до батога в розмові, то обов'язково — обов'язково — використовує і пряник. А оскільки ти про пряник змовчав, отже, він був справді хороший. Що він тобі запропонував? Хоча… стій. Дай вгадаю: гроші. Багато грошей?

Картер внутрішньо поморщився. Грати в карти з цією дівчиною він би точно не став — аж надто легко вона читає людей по кількох репліках. Відмовлятися не було сенсу. Він чесно визнав:

— У самісіньке яблучко.

— Скільки?

— Два мільйони галактів. Розписка в сейфі. Умова — доставити твоє тлінне тіло подалі від захопленої планети.

— Ага, — посміхнулася Ліза. — І ти ось так одразу і погодився?

— Ні, звичайно. Я дав згоду тільки після того, як побачив корабель і почув весь план втечі. Хто б його не складав — він був генієм. Імовірність благополучно змитися з планети просто з-під носа у загарбників була значно вищою, ніж імовірність попастися. А якщо до цього додати можливість непогано заробити… ну, сама розумієш — надто вже приваблива пропозиція.

— Плюс до всього, — додав Джон, потираючи потилицю, — я був упевнений, що вивозити доведеться твого татуся. Тож можеш мені повірити — я навіть устиг вигадати, як його трохи... провчити.

— Як? — з цікавістю запитала Ліза.

— Прокатати з вітерцем. Усе-таки гоночна яхта, перевантаження забезпечені. Хотів влаштувати йому пару віражів на пам'ять. Та не зрослося... Поки я накидав план польоту, під'їхав автомобіль, з нього витягли тебе — і виявилося, що вивозити потрібно зовсім не його. А тебе.

— І як тобі це пояснили?

— Дуже просто. Сказали, що твоєму слову точно повірять. А твій коматозний стан піднесли як турботу про моє здоров'я. Тобі, мовляв, не треба, щоб перелякана дівка по рубці бігала. Мені — ні. От спала б ти далі — дивись, і в мене зараз голова не боліла б.

У глибині душі Ліза вже все зрозуміла. Без зайвих слів умостилася в кріслі другого пілота — елегантно, але з тією рішучістю, з якою сідають за штурвал у самий розпал шторму.

— Ну і куди ми, власне, летимо? — запитала вона, схрестивши руки і втупившись у Джона.

— На Селену. Система Елізіум.

Ліза кивнула і нарешті подивилася на показання приладів. Поточна швидкість, курс... кораблі Харонської імперії, що йдуть на перехоплення.

— Це, взагалі-то, гоночна яхта, а не посадковий модуль «Спаситель». У мене бабуся на електросамокаті в магазин швидше їздила, ніж ти корабель пілотуєш. Як ти взагалі збирався від них тікати за такої швидкості?

Це було особливо образливо — з урахуванням того, що сам Матвій Леопольдович суворо просив бути обережним на цій ділянці. Усе це Джон Картер і висловив Єлизаветі Лон, що сиділа в кріслі другого пілота, анітрохи не соромлячись у виразах.

Ліза мовчки вислухала його гнівну тираду. Дочекалася, поки вичерпається його красномовство, і видала:

— Хочеш, я покажу, на що цей кораблик здатен? Чи сам впораєшся?

Саме в цей момент Джон вирішив зробити з цією особою те, що до цього збирався зробити з її татусем — прокатати з вітерцем. З максимальним прискоренням, на яке тільки здатна ця яхта.

— Впораюся, — відповів Джон. І зайнявся підготовкою корабля до прискорення.

Ліза тим часом знову глянула на показання радара, де як і раніше відображалися пікселі шести кораблів Імперії — що все ближче і ближче підбиралися до їхньої яхти. А трохи осторонь від їхнього курсу яскраво-синьою крапкою позначався ще один корабель. Він не віддалявся, а навпаки — наближався.

Перевірка даних зайняла у Лізи всього кілька секунд. Вона подивилася на Джона, вказала пальцем на синє кружальце на екрані й промовила:

— Це ж вантажний корабель «Ненажера». І він іде до планети.

— Знаю, — відгукнувся Джон. — Я намагався зв'язатися з ним і попередити про небезпеку, але зв'язку немає. Якимось чином чужинці заблокували передачу не лише на планеті, а й на пристойній відстані від неї. Вони нас не чують. Як і ми їх. Залишається лише сподіватися, що там, на борту, здогадаються: така дивна активність і повне мовчання не обіцяють нічого хорошого — і вирішать забратися подалі від цієї системи. А тепер пристебнися.

Він закінчив переналаштування систем для максимального прискорення, почекав, доки Ліза застібне ремені безпеки, і натиснув на кнопку Enter.

Прекрасне творіння «Лемур Технолоджис», як елітний скакун, що застоявся у стійлі й нарешті вирвався на волю, рвонуло вперед з люттю, ніби бажаючи довести собі й світу, на що воно здатне.

Тягар навалився на Джона з такою силою, що перед очима спалахнули цятки. У голову закралася думка: а чи не переборщив він?

За кілька миттєвостей, коли танець перед очима почав стихати, Джон зрозумів — ні, все зробив правильно. Він перевів погляд на пасажирку.

Його розчаруванню не було меж.

Поруч із ним, зручно розвалившись у кріслі другого пілота, сиділа Єлизавета Лон. З напівзаплющеними очима. З посмішкою на губах.

Цій рудій дияволиці, очевидно, подобалося ганяти з вітерцем. Перевантаження вона сприймала як легку незручність — не варту уваги.

— Зараза, — пробурмотів про себе Джон Картер.

***

Майже одночасно з тим, як «Шустрик» вийшов на максимальний розгін, сталася ще одна подія:

шість кораблів Імперії знову вийшли на дистанцію гарантованого ураження і випустили по яхті всі ракети, що залишилися, — вісімнадцять штук.

Весь запас смертоносної зброї, що був у них на борту.

Але це вже нічого не могло змінити.

Кожен третій пік на радарі відзначав: «Шустрик» віддаляється від ракет, що його переслідували.

А відстань між яхтою та імперськими кораблями зростала ще швидше.