Примарна надія

ПЛАНЕТАРНА СИСТЕМА ЕЛІЗІУМ

ПЛАНЕТА СЕЛЕНА

Місто Арелліс

Автомобіль зупинився біля невеликого затишного триповерхового будинку на околиці Арелліса — наймальовничішого міста планети Селена. Будинок стояв біля підніжжя пагорбів Сіанара, з видом на озеро Мелліс та ліс Нірта. Його світла, округла архітектура немов виростала із самого схилу пагорба, а м'яке підсвічування стін підкреслювало природну красу форм. Проста і водночас витончена архітектура сімейного палацу Лон впадала в око з першого погляду. Підсвічування в темну пору доби лише посилювало чарівне враження, яке будинок справляв на відвідувачів.

З тишею і спокоєм, про які кілька хвилин тому говорила рудоволоса красуня, не склалося. Будинок буквально потопав у звуках музики, що лунали звідкись із глибини. А з вікон раз у раз виривалися кольорові спалахи світломузики.

— А тут, схоже, вечірка, — з посмішкою промовив Джон Картер, виходячи з машини.

Єлизавета Лон не вшанувала його репліку відповіддю. Її обличчя набуло суворого, можна навіть сказати, жорсткого виразу. Вибравшись із машини, вона впевнено попрямувала до будинку. Джон Картер поплентався слідом. Інтуїція підказувала йому, що самими лише повчаннями порушники спокою не обійдуться. Бажання побачити розв'язку конфлікту з тим, хто перетворив тихий, затишний куточок Єлизавети на місце диких танців і безтурботних веселощів, було величезним.

Опинившись усередині, Ліза, яка явно вирізнялася серед елегантно вдягнених гостей своїм комбінезоном, дісталася епіцентру веселощів. Дівчина зупинилася, окинула кімнату чіпким поглядом, фіксуючи найменші деталі. На думку Джона, Ліза дивилася на присутніх і предмети обстановки як полководець, який оглядає майбутнє поле битви. Її уважний погляд ковзав по кожному предмету — як перед нею, так і за її спиною. І коли він затримався — хай лише на мить — на Джоні, йому здалося, що вона розглядає його не інакше як частину меблів, подумки вирішуючи, де і як використовувати його в майбутньому бою. Це відчуття почало відпускати лише тоді, коли її погляд ковзнув далі — до великого дерев'яного комода біля стіни, поруч із дзеркалом. І повернулося знову, коли вона подивилася у зворотному напрямку.

Єлизавета Лон взяла Джона за руку і потягнула до того самого комода, метрів на п'ять. Потім, намагаючись перекричати музику, голосно промовила:

— Стій тут. Нікуди не йди.

Після чого розвернулася і покрокувала до сходів, що вели на другий поверх.

З місця, де Єлизавета залишила Джона, добре проглядалася більша частина кімнати, де все ще тривали веселощі, і сходовий проліт із двома дверима на другому поверсі. Частині бунтарської натури Джона Картера хотілося наплювати на заборону господині і піти вглиб будинку — поїсти, попити та повеселитися. У животі давно бурчало: після всіх пережитих пригод організм вимагав відпочинку і ситної їжі. Але внутрішній голос радив прислухатися до слів рудоволосої дівчини й залишитися біля комода — там, де вона його залишила. Джон Картер вирішив підкоритися цьому голосу, хоча навряд чи міг би пояснити — чому.

Стоячи біля комода, Джон спостерігав, як Єлизавета Лон підіймається сходами. На її шляху траплялися гості — хтось упізнавав її, кивав на знак вітання, намагався щось сказати чи запитати. Але на Єлизавету це не справляло жодного враження. Вона немов не помічала нікого довкола: не відповідала на посмішки, кивки та репліки. Дійшовши до других видимих дверей, Ліза відчинила їх і зайшла всередину. Щойно за нею зачинилися двері, Картер зрозумів — зараз щось станеться. І навряд чи це буде йому до душі. Передчуття не обманули.

Ліза була відсутня близько сорока секунд. Потім вийшла з кімнати і зупинилася біля поручнів, тримаючи в руках рушницю, з якою, здавалося, можна було полювати на слона.

Знаннями своєї бабусі, знавця в галузі зброї, Джон не володів. Тому ні з першого, ні з другого погляду не зміг визначити, що за зброю тримає в руках господиня будинку. Але один лише вигляд цієї зброї викликав у нього серйозне занепокоєння — не тільки за себе, а й за всіх гостей. Бажання подихати свіжим повітрям, як Джон був упевнений, незабаром з'явиться не лише в нього...

І він виявився правий.

Єлизавета Лон пересмикнула затвор, злегка підняла зброю і — майже не цілячись — вистрілила в бік музичного центру, що стояв на журнальному столику. Гуркіт пострілу заглушив музику. Апарат розлетівся на шматки, спалахнувши серією іскор. Кілька гостей, мабуть, вирішивши, що це частина вистави, захоплено закричали: «О, так! Вау!» — і навіть почали аплодувати. Але підтримки не знайшли.

Інші вже зрозуміли, хто стоїть на другому поверсі з рушницею в руках. Побачивши вираз її обличчя, гості миттєво притихли. У будинку запанувала мертва тиша.

Заволодівши увагою, Ліза перехопила зброю зручніше і, неначе ненароком спрямувавши її в бік зали, голосно і виразно промовила лише два слова:

— Усі — геть!

Джону Картеру доводилося бачити сюжети про тварин, які, зайняті своїми справами, в якийсь момент лякалися гучного звуку — пострілу, ляскоту чи стукоту. Вони підстрибували, розверталися в повітрі і, приземлившись, стрімголов мчали геть, змітаючи на своєму шляху кущі, капці, стільці та інший хатній мотлох. Те, що відбувалося зараз у будинку Лон, було дуже схоже на ці сцени, з яких Джон зазвичай сміявся перед екраном.

Натовп гостей, який ще мить тому завмер у різних частинах кімнати, прийшов у рух із спритністю і швидкістю наляканих звіряток. У всіх раптом виникло непереборне бажання якомога швидше опинитися за межами будинку. Особливо завзято це бажання підігрівалося рушницею, яка повільно, але невідворотно поверталася в бік кожного. Кепський характер рудоволосої бестії, схоже, був добре знайомий більшості присутніх.

Гості кинулися до виходу. Ті, хто був спритнішим і кмітливішим, полізли у вікна. Решта — вважаючи, що півтора метра від підвіконня до землі можуть виявитися фатальними для їхніх підборів, суконь чи комплекції, — рвонули до дверей.

І тут Джон Картер усвідомив, наскільки помилявся в оцінці дій Єлизавети Лон. Дівчина насправді врятувала йому життя, залишивши його за комодом — предметом, який гостям, що тікали, доводилося обходити на шляху до відчинених настіж дверей. Будинок спорожнів за лічені хвилини. У полі зору Джона залишилися лише сама Єлизавета, яка стояла на другому поверсі, порожня кімната, де ще недавно панували веселощі, і... найпрекрасніше створіння, яке він коли-небудь зустрічав.

Дівчина виходила з бічних дверей. Прямувала просто до нього. В очі одразу впадало світле, підстрижене до плечей волосся, яскравий рум'янець на щоках — чи то від люті, чи то від алкоголю. Чудова фігура була вбрана в ідеально підігнану чорно-сріблясту сукню. А головне — погляд. Дуже знайомий погляд, який уважно та з цікавістю вивчав Джона.

— А ви сміливий, — промовила дівчина приємним голосом, наближаючись до Картера. — Або глухий. Невже не злякалися погроз цієї безсовісної рудоволосої особи, що зіпсувала мені вечірку?

Дивлячись в її очі, Джон починав здогадуватися, хто вона. Надто вже цей погляд нагадував очі іншої доньки Матвія Леопольдовича. Він хотів було віджартуватися, але не встиг сказати й слова.

Заговорила Єлизавета Лон:

— Це моя сестра Аманда, — донісся її голос із-за спини дівчини.

— А це Джон Картер, — додала вона, вже звертаючись до Аманди. — Ми ж домовлялися, що в цьому будинку ніяких вечірок не повинно бути. Хіба не так?

— Та годі тобі, Лізо. Ти була на Леді, тато був на Леді... Кому ця вечірка заважала? Попередила б заздалегідь, що повертаєтеся — я б усе перенесла в місто, — безтурботно відповіла красуня, що підкорила серце Джона, і додала, ніби нічого й не сталося:

— Ти чого раптом серед ночі з'явилася, нікого не попередивши?

Єлизавета зітхнула, поклала рушницю на комод і спокійно промовила:

— Війна почалася. Леду захоплено. Ось і з'явилася без попередження.

Посмішка одразу ж зникла з обличчя Аманди:

— Ну так, звісно. Нас атакували маленькі зелені чоловічки?

— Я не жартую, Амандо, — у голосі Лізи відчувалося роздратування. — Планету Леда захоплено. Тато залишився там. А мене він наказав вивезти — ось йому, — Єлизавета кивнула на Джона, — можеш його розпитати. А мені потрібно зробити кілька дзвінків і...

Вона оглянула розгромлену кімнату, обернулася і покликала:

— Світлано!

Одягнена в сукню покоївки, повненька жінка з добродушним обличчям з'явилася майже миттєво.

— Виклич пару бригад із клінінгової служби. За годину тут має бути ідеальний порядок.

— Добре, Єлизавето Матвіївно, — відповіла та й віддалилася.

— А ти, — Ліза подивилася сестрі просто в очі, — перш ніж катувати мого рятівника, нагодуй і напої його.

Аманда кивнула, але виконувати вказівку не поспішала. Трохи схиливши голову, вона посміхнулася і поставила запитання, від якого в Картера на обличчі з'явилася усмішка:

— А ґуля на лобі в героя — це результат зустрічі з ворожим військом?

— О ні! — посміхнувся Джон. — Це результат мого знайомства з вашою сестрою. Солдати ворожої армії не були такими жорстокими до мого бренного тіла, як Ліза в момент пробудження.

— Хм, — хмикнула Ліза, підіймаючись сходами. — Нагодуй його. І дай льоду — синець швидше мине.

Обличчя Аманди осяялося усмішкою:

— Не хвилюйся. Я про нього подбаю.