Примарна надія

ПЛАНЕТАРНА СИСТЕМА МАЛЬКАР

ПЛАНЕТА САТ- ТАНА

«Шустрик» мчав крізь космос, його двигуни вили на межі. У кабіні, схилившись над пультом управління, сидів Джон Картер. Його обличчя було напруженим, погляд прикутий до мерехтливих зірок, крізь які вони летіли. Попереду, дедалі ближче, на моніторах проявлявся силует Сат-Тани — помаранчевої бурхливої сфери, що приховувала щось незбагненне.

Позаду, на ліжку, метався Матвій Леопольдович. Його груди були перев'язані, а бліде обличчя і важке уривчасте дихання свідчили про серйозне вогнепальне поранення. Поруч із ним, наче тінь, постійно перебувала Лекса. Її фігура, одягнена в обтислу чорну форму «Демона», здавалася занадто тендітною для такої смертоносної уніформи. Матвій то приходив до тями, бурмочучи щось беззв'язне, то знову провалювався в безпам'ятство. Лекса, стиснувши зуби, раз по раз перевіряла пов'язки та вводила ліки.

Напруга в кабіні наростала. Джон Картер, виснажений безсонням і постійною тривогою за Матвія, нарешті не витримав. Він ризикнув порушити мовчання.

— Хто ти, Лекса? — голос Джона звучав хрипко. — Як ти опинилася з Опором? Чому так прив'язана до Матвія Леопольдовича? Ми пройшли крізь пекло, щоб витягнути його, і тепер, коли все скінчено… я заслуговую на відповіді.

Лекса, не відриваючись від Матвія, лише знизала плечима, ігноруючи більшу частину запитань. Її чорна форма, здавалося, поглинала світло, роблячи її ще більш непроникною.

— Досить! — голос Картера зірвався на крик. Він різко вдарив кулаком по пульту. — Я вимагаю бодай якоїсь відповіді! Ми летимо на край всесвіту, чорт забирай, а ти мовчиш, як… як камінь!

Лекса різко розвернулася, щоб відповісти, її очі спалахнули. Можливо, вона була готова нарешті щось сказати або відповісти агресією на агресію. Але цієї ж миті просто перед нею, лише за метр від обличчя, в повітрі матеріалізувався Елсі.

Він з з'явився беззвучно, без спалаху світла — просто виник з нічого. Це був Елсі, але зовсім не той, якого знав Джон Картер: не усміхнений, трохи самовдоволений. Його обличчя стало жорстким, майже кам'яним, а очі горіли холодним, непохитним рішучим поглядом.

Лекса, побачивши його, різко відсахнулася, її обличчя миттєво зблідло. Вона врізалася спиною в стіну, впала на підлогу, і її тіло інстинктивно стислося, ніби намагаючись стати невидимим. Погляд, сповнений тваринного жаху, зустрівся з крижаними очима Елсі. Мороз пройняв її до кісток. Здавалося, вона розуміла: ця зустріч не віщує нічого доброго.

Елсі, який з’явився в кабіні «Шустрика», був втіленням холодної, безжальної сили. Для нього Лекса була ворогом, і вираз обличчя ясно говорив про це. Він зробив крок до дівчини, що зіщулилась на підлозі, і та відчула, як сама смерть підступає до неї з рахунком за прожите життя.

— Стій. Не треба. Це друг.

Голос Матвія Леопольдовича, слабкий, але сповнений незламної волі, зупинив Елсі. Той завмер, його погляд, сповнений жорсткої оцінки, не відривався від Лекси. В якусь мить дівчині здалося, що смерть передумала висувати свій рахунок. Принаймні, зараз.

На голос Матвія обернувся і Картер — і лише тоді помітив Елсі.

— А це ти, — видихнув Джон, здивований, але вже не наляканий. — Матвій серйозно поранений. Ти зможеш йому допомогти?

Елсі ще кілька секунд пильно дивився на Лексу, немов скануючи її наскрізь. Потім відвернувся і підійшов до Матвія.

— Погано виглядаєш, — коротко кинув він.

— Я ще живий, а це головне, — хрипко відповів Матвій, намагаючись посміхнутися. — З рештою, певен, впораємося.

— Сподіваюся, — відповів Елсі, і в його голосі прозвучала незвична для нього частка сумніву. — Час спливає, а ти дуже слабкий.

— Я витримаю, — твердо промовив Матвій.

Елсі кивнув. Пройшовши повз Лексу, яка повільно підіймалася з підлоги, він підійшов до Джона Картера.

— Тримай курс лівіше і нижче, — сказав він, вказуючи на монітори.

Лекса, зібравшись із силами, підійшла ближче. Кожен крок давався їй з труднощами, але цікавість і, можливо, щось іще, штовхало її вперед.

— Хто ти? — запитала вона, дивлячись на спину Елсі.

Але Елсі, як і вона сама трохи раніше, не відповів. Уся його увага була зосереджена на траєкторії «Шустрика».

Планета Сат-Тана заповнила весь екран: її помаранчева, бурхлива поверхня розкривалася в усіх деталях. І коли «Шустрик» наблизився до самої атмосфери, Лекса і Картер побачили, як завіса розступається. Вітри, здатні здерти обшивку, покірно розділилися, відкриваючи прохід для корабля. Це видовище заворожувало — таке ж неймовірне, як і минулого разу.

Картер подивився на Лексу і помітив подив в її очах. Він подумав, що сам, мабуть, виглядав так само тоді, і мимоволі посміхнувся. «Шустрик» плавно знижувався до Сат-Тани, повертаючись у лігво таємниць і стародавніх сил.

«Шустрик» знову приземлився у величезному ангарі. Щойно посадкові опори торкнулися підлоги, як Елсі звернувся до Джона Картера. Його голос звучав незвично серйозно, без звичної тіні сарказму.

— Ви вдвох із Демоном повинні допомогти доставити Матвія до Саркофага. Я покажу шлях, але далі не зможу допомогти. Час майже вийшов, ви мусите поспішати. До ліфта його доведеться нести на руках. Внизу чекатиме платформа. Поспішайте. — Елсі вказав на Матвія Леопольдовича, який важко дихав на ліжку. — Його час теж спливає.

Картер і Лекса без зайвих слів підхопили тіло Матвія. Він був тяжко поранений, і кожен крок давався їм з труднощами. Лекса, придушивши в собі цікавість, не озиралася на всі боки і зосередилася виключно на рухах. Як і минулого разу, повітря було свіжим, дихалося легко, але тепер в ангарі лунав інший звук — низький, наростаючий гул. З кожною секундою він ставав сильнішим, підганяючи їх уперед, немов кликав до чогось стародавнього і могутнього, що пробуджувалося в надрах планети.

Вони дісталися ліфта. Двері відчинилися, і вони зайшли всередину. Спуск виявився куди довшим, ніж Картер очікував. Коли двері нарешті розсунулися, він побачив не лише обіцяну Елсі платформу для транспортування, а й самого Елсі, який спокійно очікував на них.

— Візьми автоін'єктор з ліками і вколи йому в шию, інакше він не дотягне до Саркофага, — наказав Елсі.

Картер ніколи раніше не бачив нічого подібного і помилково приклав до шиї Матвія не тим боком.

— Іншим, — підказав Елсі, і в його голосі не було звичної поблажливості.

Картер зробив ін'єкцію. Обличчя Матвія помітно розслабилося, дихання стало рівнішим. Впоравшись із цим і поклавши його на платформу, Джон глянув на Елсі. Той вказав рукою вздовж середнього з трьох коридорів.

Вони рушили вперед. Місце здавалося стародавнім і таємничим: грубе кам’яне мурування чергувалося з невідомим Картеру пурпуровим матеріалом, що ніби поглинав світло. Чим далі вони йшли, тим зловіснішою ставала атмосфера. Приміщення дихали чужим сприйняттям реальності й простору. Лекса, хоч і залишалася зібраною, явно почувалася не у своїй тарілці — її кроки стали помітно напруженішими.

Шлях вивів їх у величезну печеру. В її центрі височів великий камінь, що світився. Тремтіння під ногами, яке Картер відчував уже давно, тепер стало сильнішим, немов сама планета здригалася.

— Швидше сюди! — підганяв їх Елсі, вказуючи на камінь. Помах його руки — і верхня частина моноліту від'їхала вбік, відкривши темний, ідеально вирізаний простір, достатньо великий для тіла Матвія Леопольдовича.

— Кладіть його всередину, — наказав Елсі.

Лекса і Картер обережно, але швидко виконали вимогу. Матвій зник у глибині Саркофага.

Новий помах руки Елсі — і стулки почали повільно сходитися з глухим скреготом.

Елсі повернувся до Картера. Його погляд, що пронизував, немов у саму душу, зупинився на Джоні.

— А тепер тікайте, — вимовив він чітко і наказово. — Швидко. Готуй корабель до старту. Я з’явлюся, як зможу. Живо!

Картер пам'ятав дорогу. Його легені палали, але він біг щодуху стародавніми коридорами з каменю і пурпурового матеріалу. Лекса йшла за ним, її кроки звучали майже нечутно. Стулки ліфта залишалися відчиненими, немов чекали на цих двох, передчуваючи їхній відчайдушний поспіх.

Час, проведений на Сат-Тані, навчив Картера довіряти Елсі. Рій запитань клубочився в голові Джона, але поставити їх було нікому — Елсі зник. А наростаючий низький гул тепер стрясав не лише підлогу, а й самі стіни. Тремтіння відчувалося всюди, вібрація ставала лячно інтенсивною.

Ліфт виніс їх назад в ангар. Не збавляючи темпу, Лекса і Джон увірвалися в «Шустрик». Картер миттєво активував системи, підняв яхту над землею і став чекати на Елсі.

Але першим з'явився не він. Потік інформації обрушився на бортовий комп’ютер, змусивши екрани рябіти та індикатори зашкалювати.

— Що за чорт?.. — видихнув Картер, спостерігаючи, як система буквально захлинається від обсягу вхідних даних.

І тоді з'явився Елсі. Його постать була напружена, як ніколи.

— У крісла та пристебніться. Матвій дуже слабкий. Зараз я зможу допомогти лише трохи. Виводити корабель доведеться тобі.

Стулки ангара почали розходитися, і Картер зрозумів, що мав на увазі Елсі. Це був не просто вітер — буря. Шквал піску і розпеченого повітря увірвався всередину з оглушливим ревом, миттєво підхопив «Шустрик» і жбурнув його вбік. Яхта нахилилася, ледь не врізавшись у стіну.

— Піднімайся! Я постараюся допомогти! — голос Елсі дзвенів від напруги.

Корпус «Шустрика» здригнувся, трохи вирівнюючись, але штурвал ходив ходором у руках Картера. Кожне коливання загрожувало зірвати яхту з курсу.

— Швидше! — крикнув Елсі. — Швидше!

Вони боролися не з вітром — із самою планетою. Пісок бив по обшивці, як тисячі молотків, метал стогнав, вібрація пробирала до кісток. Повітря тремтіло від спеки, прилади збоїли, стрілки стрибали. Здавалося, сама Сат-Тана намагається втримати їх у своїх розпечених обіймах. І глибоко всередині щось пробуджувалося. Стародавнє. Небезпечне. Воно нарощувало силу, вихлюпуючи її назовні разом із бурею.

Картер вчепився в штурвал, руки зводило від болю. Він думав, що справа в обмеженнях Елсі, але справжня причина крилася в неймовірній швидкості вітру, що не мала аналогів.

І все ж вони вирвалися. Після болісної вічності «Шустрик» прорізав атмосферу, рвонувши до зірок, і позаду залишилася кипляча помаранчева сфера.

Елсі стояв у рубці, напружений, ніби сам боровся разом із ними. Навіть він видихнув — важко, з полегшенням, немов не до кінця вірив у порятунок.

Картер потягнувся, щоб відстебнути ремені.

— НІ, — різко промовив Елсі. Його голос прозвучав так, що в ньому не залишилося ані тіні загадкової посмішки. Лише заборона. Лише тривога.

— Я завантажив у бортовий комп'ютер інформацію щодо Харонської Імперії та розрахунок пульсації в систему Скарца прямо із системи Малькар, — голос Елсі звучав суворо і беззаперечно. — Розганяй яхту і роби стрибок.

Елсі подивився на Картера, його погляд був надзвичайно серйозним. — Доступ до інформації є лише у Лізи та Лемурійців. Ви з ними скоро зустрінетеся. Запам’ятай, Картере, і передай іншим: доступ до системи Малькар відтепер заборонено. Ніхто не повинен наближатися сюди. Ніхто і за жодних обставин. Це смертельно небезпечно.

Він зробив паузу, його очі, здавалося, зазирали прямо в душу Джона. — Коли цю заборону буде знято… ви зрозумієте. А зараз — іди геть.

Джон кивнув, не наважуючись розпитувати. — Прощавай, — сказав він глухо. Лекса мовчала, з тривогою спостерігаючи за цими двома — людиною та Елсі, між якими відчувався дивний, незбагненний зв'язок.

«Шустрик» почав розгін, використовуючи розрахунки Елсі. Картер відчував, як прискорення втискає його тіло в крісло. Швидкість зростала, до наміченої пульсації залишалася мить… але чи то Картер не встиг, чи то Елсі прорахувався.

Вчасно забратися «Шустрику» не вдалося. Картер здійснив пульсацію, побачив, як перед кораблем відкрився портал, відчув, як тіло втиснуло в крісло ще сильніше… і раптом усвідомив, що нічого не змінюється. Портал маячив поруч, яхта мчала вперед, тиск продовжував зростати, а вони так і залишалися в системі Малькар.

Ані Картер, ані Лекса не могли бачити, як в одну мить увесь рух на Сат-Тані зупинився. Вічно мінливий малюнок планети з піщаних мас застиг. Застиг і «Шустрик» у своєму стрибку. Лише обертання тривало: Сат-Тана навколо Малькара, Ігніон, Вуаль і Некрос на своїх орбітах. Планети вишикувалися в одну ідеальну лінію.

Картер і Лекса відчували, як наростає нелюдський тиск. Хтось кричав. Голосно. Можливо, обоє. Джон подивився на Лексу і побачив, що в неї з носа тече кров. Дівчина намагалася щось сказати, але чи то в неї не виходило, чи то Картер не розчув слів крізь рев власної свідомості. Лекса знепритомніла. Її голова повалилася на груди. Картер помітив мерехтіння перед очима та зрозумів, що зараз і він втратить свідомість.

Але, мабуть, хтось могутній змилостивився над маленькою комашкою, що застрягла в павутинні простору, який стискався, і підштовхнув, допомагаючи вибратися, зовсім трохи.

Цього поштовху, сприйнятого Картером як найсильніший удар, вистачило, щоб «Шустрик» проскочив у відкритий прохід для пульсації, а Картер слідом за Лексою втратив свідомість.

Щойно «Шустрик» зник із системи Малькар, Сат-Тана перетворилася. Весь пил і пісок миттєво обрушилися вниз. Але не просто так, а строго за кольором, утворюючи бездоганно окреслені кольорові кола у величезному гірському масиві ідеально круглої форми. Якби в системі Малькар були спостерігачі, вони б побачили, як Вуаль і Некрос у мить цієї трансформації змістилися ближче до Сат-Тани. Вуаль — трішки, а Некрос — вельми помітно.

Але спостерігачів тут не було, а Малькар, червоний гігант, безпристрасно стежив за тим, що відбувалося в системі.