Примарна надія

ПЛАНЕТАРНА СИСТЕМА СКАРЦА

ПЛАНЕТА ЛЕДА

Адмірал Дракс не пам'ятав, як вибрався з «Караючого». Вибухи струшували флагман один за одним, розриваючи обшивку і перетворюючи внутрішні відсіки на палаюче пекло. Системи життєзабезпечення відмовляли, повітря горіло, а стогони вмираючих змішувалися з ревінням металу, що руйнувався. Він пам'ятав лише відчайдушний ривок, ріжучий біль від уламків, ударну хвилю, що жбурнула його геть, і чорноту, що накрила одразу після.

Рятувальна капсула з його тілом майже три дні дрейфувала в уламках битви. Її екстрений маяк був пошкоджений, і лише слабкий, нештатний сигнал із допоміжного передавача дозволив зрештою засікти координати. Знайшли капсулу не на кордоні системи, як очікували, а просто поряд із місцем бою — в самій гущі космічного сміття, де пошук ускладнювали сильні радіоперешкоди та залишкові вибухи.

Її підібрав корабель «Вісник Порожнечі», що діяв за наказом штабу. На той момент, як капсулу підняли на борт, Дракс все ще був непритомним. Медики стабілізували його, наклали шви та підключили підтримувальну апаратуру. П'ять днів він лежав у забутті, оточений гулом машин і металевою тишею.

Прокинувся він раптово. І це було диво — іншого слова не знаходилося. Він вижив, незважаючи ні на що.

Дракс був виснажений. На обличчі запеклася кров із розсіченої брови. Кожен вдих відлунював болем у грудях, але він тримався. Він міг ходити, говорити, і хоч його погляд залишався втомленим, він все ще був колючим і жорстким. Він був поранений — але не зломлений.

Після завершення діагностики та короткої стабілізації лікарі рекомендували евакуацію. Капсулу з Драксом спустили на Леду. Всупереч наполяганням медиків, адмірал негайно покинув її, ігноруючи допомогу.

Ступивши по трапу, він вперше за весь цей час відчув під ногами тверду землю. Погляд одразу впав на броньовану бойову машину, що чекала на нього — масивний транспорт для доставлення командного складу в зону бойових дій.

Дракс не вимовив жодного слова. Він заліз всередину, двері зачинилися, і машина, ревучи двигуном, рвонула з місця. Колеса заскреготали по бетону, несучи його геть від місця приземлення. У штаб окупаційної армії. До нової битви.

Жага реваншу була сильнішою за рани.

Уламки «Караючого» все ще стояли перед очима. Кожна секунда на чужій землі здавалася особистою образою. Пошарпана форма пекла шкіру нагадуванням. Він прагнув покарання — для всіх нікчем, які насмілилися кинути виклик Імперії.

Ввірвавшись до штабу, Дракс не стримувався: кричав, штовхав збентежених офіцерів, вимагав негайних дій. Лють була нестримною, сліпою. Але один із Демонів — у чорній формі, без розпізнавальних знаків — зумів скерувати її в потрібне русло. Дрібними, ледь помітними натяками він вказав на райони, які все ще утримували бійці Опору.

— І там, до речі, — зауважив він ніби між іншим, — зник той таємничий Демон, який допомагав місцевим…

Цього виявилося достатньо.

Погляд Дракса метнувся до голографічної карти. Палець втупився в ділянку, де нещодавно група Сулейманова зустрічала Лексу.

— Візьми людей. Візьми модулі. Зрівняйте це місце із землею.

Голос став тихішим, небезпечнішим.

— А зрадника приведіть до мене. Живим. Поки я ще вмію стримуватися.

Демон кивнув і поспіхом віддалився. Лють Дракса палахкотіла вогнем, і він знав — підійти занадто близько означало обпектися.

Сам адмірал зі зловісним інтересом розглядав відзначену ділянку. Туди вже рухався каральний загін. Там мала розпочатися нова битва — за право бути господарями цієї землі.

***

Броньований транспорт із генералом Соколовим та його невеликою групою мчав лісовою дорогою Леди. Над машиною змикалися густі крони, відкидаючи тріпотливі тіні — здавалося, сам ліс намагається приховати їхній шлях. Соколов мовчки вдивлявся в планшет, прокручуючи в голові деталі майбутнього контрудару. Все було майже готово — залишалося лише дочекатися підтвердження з орбіти.

Раптом тишу прорізав низький гуркіт двигунів. Крізь крони пронеслися ланки бойових модулів — «Гарпії» і «Тіні». Один за одним вони йшли на гранично малій висоті, шикуючись до посадки на найближчій галявині — якраз на тому маршруті, яким генерал збирався пройти всього хвилину тому.

— Що вони, дідько забирай, тут роблять? — пробурмотів він, спостерігаючи за висадкою харонських десантників.

— Є об’їзд, — спокійно доповів один із бійців «Витязя». — Довше, але безпечніше. Схоже, вони прямують туди ж, куди і ми.

— Сподіваюся, їх там у лісі чорти вхоплять, — похмуро кинув Соколов. — Поїхали!

Машина різко звернула, вриваючись у бічну просіку. Гілки шмагали по броні, колеса шліфували мокрий ґрунт, підскакуючи на коренях та вибоїнах. Вузька дорога вилася між дерев, ніби відводячи їх геть від лиха, що насувалося. Всередині панувала напружена тиша. Соколов, його помічник Горобчик і двоє бійців «Витязя» невідривно вдивлялися вперед, готові будь-якої миті зустріти пастку, засідку чи постріл із затінку.

Із вереском гальм і сильним креном транспорт вилетів на галявину біля заднього входу до військової частини — той був надійно замаскований і майже непомітний з повітря.

У цей час всередині частини Матвій Леопольдович перевіряв останні речі: медичні сумки, портативну апаратуру та зброю. Він уже збирався вийти до машини, аж раптом його гукнув підполковник Карайченцев:

— Матвію, підійди на хвилинку.

Той передав коробку Лексі, що стояла поруч:

— Зачекай біля машини, гаразд?

Дівчина кивнула і попрямувала крізь бетонний тунель до виходу. За масивною герметичною брамою починалася галявина, де під лісовою тінню чекав армійський всюдихід — саме він мав доставити її та супроводжувачів до станції дальньої розвідки. На виході мали підтягнутися Томас Керрі, Андрій з Крісом і група прикриття Сулейманова. Завдання було зрозуміле: відновити зв’язок із флотом і бути готовими віддати команду на контрудар. Томас уже частково знешкодив пристрої, що глушили сигнал, — за допомогою Лекси, — і був упевнений, що впорається з рештою.

До виходу залишалося лише п’ять кроків, коли з бокового тунелю почулися кроки. З сусіднього коридору на майданчик вийшов генерал Соколов. З ним — двоє бійців «Витязя» і помічник, старший лейтенант Горобчик. Генерал прибув особисто: без зв’язку інакше й бути не могло. Контрудар належало узгодити на місці, і тут, у старому ангарі, потрібно було розставити останні крапки.

Він ледь відкрив рот, щоб покликати чергового, як погляд упав на постать у формі Харонської імперії. Дівчина. Демон.

— Захопити! — кинув він коротко.

Бійці «Витязя» не вагалися ані секунди. Все просто: ворог у центрі бази, наказ є. Вони рвонули вперед, займаючи позиції праворуч і ліворуч від Лекси, ніби відпрацьовували знайому схему захоплення.

Соколов, колишній десантник, рушив слідом — швидко й рішуче, як у найкращі роки.

Горобчик зайшов останнім. Він встиг лише помітити, як дві постаті в броні метнулися до цілі, за ними — його шеф. І раптом Лекса, замість того щоб прийняти удар, пірнула вниз, різко змістившись під кутом. Маневр вийшов настільки швидким, що очі ледь встигли вловити рух.

Першим назад вилетів генерал. Його тіло, як мішок, врізалося в бетонну стіну і сповзло на підлогу.

Бійці, що залишилися, зреагували чітко і злагоджено. Встигли завдати три удари, два досягли цілі. Лекса зробила крок назад, змінила позицію і виникла збоку. Один із бійців спробував затиснути її біля стіни, але вона ковзнула вздовж бетону, уникла лінії атаки і вдарила в шию — коротко, влучно, із сухим хрускотом.

Другий забарився — і це коштувало йому рівноваги. За секунду обидва бійці лежали на підлозі.

Горобчик застиг біля входу. Пальці стиснулися на ремені, горло пересохло. Він дивився на чорну постать — і лише тепер зрозумів, що це людина. Дівчина. Демон. Вона піднялася повільно, спокійно, ніби знала, що все під контролем. Її погляд ковзнув по ньому без загрози, але насторожено.

— Привіт, — сказала Лекса.

— Доброго дня, — видихнув він. Піт стікав по скроні, але він не рушив з місця.

Він навіть не одразу помітив, що до ангару вже біжать солдати внутрішньої охорони, реагуючи на шум. Лексу це, схоже, не хвилювало. Вона просто стояла в запиленій світловій плямі біля виходу — ніби все йшло за планом.

Генерал Соколов відчув, як хтось ляскає його по обличчю, і з зусиллям розплющив очі. Усе пливло, голова розколювалася від болю. Перед ним миготів силует — один з офіцерів стурбовано запитував:

— Ви в порядку? Скільки пальців я показую?

Соколов зосередився на тремтячих обрисах і насилу перевів погляд туди, де стояв Демон і розмовляв із… його бійцем. Видовище було настільки абсурдним, що мозок відмовлявся це приймати.

— Та, точно погано, — пробурмотів він глухо. — Мені здається, хтось із моєї охорони стоїть і усміхається Демону.

— Значить, у повному порядку, — пролунав знайомий голос.

До нього підійшов Матвій Леопольдович. Він посміхнувся, нахилився і подав руку старому другові:

— Встати можеш, вояко, чорт забирай?

Соколов піднявся, похитуючись. Погляд метався між Лексою, що все ще стояла біля виходу, і Матвієм.

— І як це розуміти? — у голосі Соколова звучало щире здивування.

— Що саме? — незворушно перепитав Матвій.

— Та ось це! — Генерал вказав на Лексу. Його тон був на межі зриву.

Матвій знову посміхнувся. Цього разу тепло, майже з повагою.

— Знайомся, Стьопо. Це наш друг — Лекса. Та сама, що витягла Томаса Керрі з міста. Так-от…

— Демон?.. — Соколов дивився на неї, як на галюцинацію.

Карайченцев підтвердив коротким кивком:

— На галявині висадився ворожий десант, рухаються до нас. Я вже думав, що ми запізнилися.

— Це точно? — із підозрою дивлячись на Горобчика, уточнив Карайченцев.

— Точно, — підтвердив той, намагаючись тримати голос рівним. — Ми самі бачили, тому поїхали в об’їзд.

— Погано, — коротко кинув Карайченцев і одразу перейшов до справи:

— Швидко всередину! — це вже стосувалося Соколова, Горобчика та бійців «Витязя», які приходили до тями.

— А ви, — звернувся він до Матвія, — за будь-яку ціну добирайтеся до станції і відновлюйте зв’язок. Ми їх затримаємо. На вихід!

Команда Матвія рухалася злагоджено. Поки він з Лексою бігли до всюдихода біля чорного входу, з-за дерев викотилися ще дві броньовані машини — група прикриття Сулейманова прибула вчасно.

Томас Керрі, Андрій і Кріс уже були на місцях. Кожен сів у транспорт, і за секунду машини рвонули вперед.

— Удачі! — крикнув їм услід Карайченцев.

— Успіхів, — додав Соколов, зібравшись, попри гул у голові.

Колона машин помчала тією самою лісовою дорогою, якою генерал проїхав менше ніж годину тому. Тепер вони залишали базу — можливо, назавжди.

В той самий час, з іншого боку, біля головного входу бійці прикриття Карайченцева висувалися назустріч силам Імперії, що насувалися.

Скоро тут почнеться бій — і кожна хвилина, яку вони виграють, може стати вирішальною.

***

Група Матвія Леопольдовича мчала лісовою дорогою, стрімко покидаючи військову частину. Три броньовані машини, підіймаючи клуби пилу, проривалися крізь густі зарості, поспішаючи дістатися до станції дальньої розвідки. Попереду їхала машина з Матвієм і Лексою, за нею — два транспорти з бійцями прикриття: Сулеймановим, Томасом Керрі, Андрієм і Крісом.

Зірос, окрилений швидкими та злагодженими успіхами в захопленні міст, наївно вважав, що розправитися з групою опору, яка ховається в лісі, буде так само легко. Ця ділянка здавалася йому набагато безпечнішою, ніж перебувати поруч із роздратованим правителем. Наявні в його розпорядженні сили та техніка створювали ілюзію достатності, щоб здобути ім’я, славу і повагу. Адже переможців люблять усі.

Перші години каральної акції лише зміцнювали його впевненість. Місцеві жителі, що ховалися в лісі, хоч і чинили опір, не могли затримати просування загону відплати.

Так тривало доти, доки раптово не спалахнули яскравим полум’ям «Гарпії» та «Кігті», що висіли в повітрі, — його бойові модулі. Їхнє місце одразу ж зайняли стрімкі квінджети й перехоплювачі армії Леди.

«Так вони називаються… квінджети…» — згадав Зірос, і обличчя його зблідло.

Перш ніж охоплені полум’ям імперські кораблі впали на землю, з трьох напрямків по його військах ударив щільний вогонь. Це був не партизанський опір, а спланована операція регулярної армії.

Поле бою перетворилося на пекло. Гармати, які раніше були сховані у лісі, тепер гриміли на весь голос. Квінджети й перехоплювачі, немов хижі птахи, пікірували на наземні сили, обрушуючи на них град плазми та ракет. Солдати Харонської імперії падали десятками. Броня плавилася, крики болю тонули в гуркоті бою. Розрізнені спроби опору виявилися марними перед організованою атакою.

Зірос спостерігав усе це зі зростаючим жахом. Його ретельно спланована операція перетворювалася на катастрофу. Без тіні колишньої самовпевненості він схопив за комір розгубленого офіцера і проричав:

— Я передаю тобі командування! Тримай рубіж, доки не підійде підмога!

Він розумів, що залишає підлеглого на неминучу загибель, але інстинкт самозбереження виявився сильнішим за бажання прославитися. Відштовхнувши офіцера, Зірос під прикриттям відступаючих солдатів кинувся до найближчого вцілілого транспорту. Його відступ був далеким від тріумфу.

На його честь, обіцянки він дотримався. Вже за кілька хвилин над горизонтом з’явилися нові ланки імперської підтримки — важкі кораблі мчали до місця битви. Але цього разу битва буде іншою: солдати Леди були готові.

Поки на основній лінії зіткнення лютував бій, Зірос, попри поразку, зберігав холодну голову. Він не вважав себе остаточно переможеним. Задовго до атаки він направив дві штурмові групи другорядними маршрутами. Ці загони — мобільна піхота та легкі розвідмодулі — потайки обходили основні оборонні рубежі, щоб перекрити шляхи відходу та влаштувати засідки.

В одну з таких засідок на повній швидкості летіла група Матвія Леопольдовича. Люди в броньованих машинах вважали, що уникли зіткнення з основними силами. Лісова дорога здавалася безпечною об’їзною стежкою, але насправді вела прямо в пастку, розставлену підступним, але поки ще везучим Зіросом.

Ділянка дороги раптово звузилася, немов вливаючись у «пляшкове горло» між двома крутими схилами, що поросли чагарником. Праворуч тягнувся неглибокий яр, ліворуч височіли повалені дерева, утворюючи природні укриття. Місцевість здавалася безлюдною, але ця ілюзія спокою була частиною задуму Зіроса.

Імперці, сховавшись у заростях і за валунами, ретельно замаскували позиції. Важкі автоматичні гармати вже були наведені на вузький проїзд. Снайпери зайняли вершини височин, а міни, закладені на дорозі, приховувалися під шаром листя.

Щойно головна машина з Матвієм і Лексою в'їхала у вузьке місце, прогримів потужний вибух. Спалахнуло полум’я, чорний дим піднявся вгору. Машину відкинуло вбік, і вона встала поперек дороги, блокуючи проїзд.

Друга машина, керована бійцем Сулейманова, не встигла загальмувати й врізалася в перекриту бронетехніку. Майже одразу по обох машинах вдарив шквальний вогонь із засідок.

Третій машині, в якій перебували Томас Керрі, Андрій і Кріс, вдалося зупинитися біля краю дороги, за валунами. Але і по ній почали стріляти.

Головна машина, що горіла, випускала дим та іскри, крізь пробиту броню виривалося полум’я. Друга отримала серйозні пошкодження, але її екіпаж намагався відкрити вогонь у відповідь. У цей момент Кріс отримав два дотичні поранення: уламок зачепив плече, а куля дряпнула стегно. На щастя, обидва поранення були неглибокими.

Матвій і Лекса першими вибралися з головної машини та сховалися за її корпусом. Із другої доносилися крики поранених.

Було зрозуміло: без бою звідси не вирватися.

Вибух розірвав тишу, як крик приреченого. Вогняний шквал і густий дим накрили колону — група Матвія Леопольдовича опинилася в пастці. Вони метнулися до понівечених металевих уламків, пригинаючись під перехресним вогнем.

Попри два неглибоких поранення, Кріс уже вів вогонь у відповідь, притиснувшись до корпусу другої машини. Його штурмова гвинтівка працювала злагоджено і точно.

— Керрі, Сулейманов! По флангах, мерщій! — скомандував Матвій, швидко оцінюючи ситуацію.

Ліворуч, біля третьої машини, за камінням і корінням дерев, Керрі та Андрій відкрили щільний вогонь, притиснувши імперських стрільців на схилах. Лекса рухалася блискавично — короткими перебіжками, ковзаючи між уламками та поваленими деревами. Її стрілянина була холодною, вивіреною: двоє солдатів Імперії на правому схилі впали, навіть не встигнувши зреагувати.

Імперці перегруповувалися, намагалися взяти бійців у кліщі, але вогонь з флангів і точна робота Лекси не залишали їм шансів. Зав’язався лютий, але короткий бій — як на дуелі: перебіжка, постріл, укриття.

В цей час у штабі військової частини генерал Соколов, ще не оговтавшись від контузії, вже зрозумів: бій занадто масштабний для банальної сутички. За характером залпів і щільністю вогню він миттєво оцінив — група Карайченцева під ударом, а Матвій потрапив у засідку.

— Три квінджети. Негайно. За маршрутом Матвія, — коротко кинув він пілотам.

Це врятувало життя багатьом бійцям.

Коли квінджети пронеслися над кронами, вогонь із повітря обрушився на імперські позиції, як кара небесна. Маскування ворога більше нічого не вартувало — з висоти вони були як на долоні. Плазмові залпи викошували точки засідок, знищуючи опір.

Користуючись замішанням, група Матвія рванула в ліс. Вони витягли поранених із розбитих машин і покинули шосе, залишивши техніку ворогу. Мета залишалася незмінною — станція дальньої розвідки.

Один із квінджетів опустився, наче величезний птах, на галявину за кілька десятків метрів від групи. Бічний люк із шипінням відчинився.

— Усім всередину! Швидко! — крикнув Сулейманов.

Бійці один за одним кидалися до відкритого відсіку, підтримуючи поранених. Матвій, хитаючись, спирався на Андрія. І тут — постріл. Один. Глухий, різкий. Снайперський.

Куля пробила повітря і вдарила Матвія в груди.

— Матвію! — Лекса зірвалася з місця. В одну мить вона опинилася поруч, затуливши його собою. Разом із Андрієм затягла його всередину. На її обличчі — стиснуті зуби і гнів. Кров на його одязі пекла їй очі.

Пілот — молодий, зосереджений — уже запускав двигуни:

— Наказ генерала — негайно доставити вас на станцію. Займайте місця!

Керрі та Сулейманов перезирнулися.

— Цього не було в плані. Ми ж виключили такий варіант — щоб не видати базу! — різко кинув Керрі.

— Імперія вже в курсі, — похмуро відповів пілот, не відриваючись від пульта. — Схоже, вони зробили хід першими. Тепер усі плани — у смітник. Ми діємо по факту.

Квінджет із ревом злетів у небо, зробивши крутий розворот. Усередині, на підлозі відсіку, бійці намагалися стабілізувати стан Матвія. Він був блідий, але притомний — і не відпускав руки Лекси.

Здавалося, вони вирвалися. Здавалося.

Але на іншому кінці фронту імперські радари вже зафіксували зліт. Невпізнані квінджети, несанкціонований політ, підозріла активність.

З ближнього сектора вилетіли п’ятнадцять перехоплювачів — «Гарпії», «Тіні», «Кігті».

І полювання почалося.

Повітря наповнилося ревом двигунів, коли імперські бойові модулі рвонули в гонитву. Але поки кораблі Імперії наближалися до точки висадки неподалік від станції дальньої розвідки, квінджети захисників Леди встигли не тільки вивантажити пасажирів, а й підготуватися до зустрічі супротивника.

Група Томаса Керрі, важко дихаючи і тягнучи за собою поранених, включно зі знесиленим Матвієм, прорвалася за броньовані двері станції. Зовні почався запеклий, але нерівний бій. Три квінджети, неабияк пошкоджені в нещодавній сутичці, відважно прийняли натиск переважаючих сил Імперії. Плазмові залпи та ракетні траси розривали повітря, освітлюючи небо сліпучими спалахами.

Всередині станції Керрі та його команда одразу ж почали підключати обладнання, намагаючись відновити зв'язок. Бій за стінами ставав усе лютішим. На той момент, як пристрої майже вдалося запустити, шість імперських модулів уже палали на землі, їхні уламки розліталися по лісу. Але перемога дісталася надто дорогою ціною: усі квінджети Леди були знищені, їхні хоробрі пілоти віддали життя, прикриваючи евакуацію.

Дев'ять імперських кораблів, що залишилися, немов зграя розлючених хижаків, розвернулися і вишикувалися в бойовий порядок, готуючись до штурму станції, де сховалися утікачі.

Всередині панувала гарячкова атмосфера. Томас Керрі зосереджено працював, його пальці миготіли над панелями управління. Часу майже не залишалося: гуркіт двигунів, що наближалися, зовні ставав усе гучнішим. З останнім клацанням тумблера ефір ожив, і в приміщенні залунали уривки переговорів із різних частот — з Леди та з орбіти.

— Керрі, ти молодець! — видихнув Сулейманов.

— Не буду сперечатися, — усміхнувся Томас, не відриваючись від панелі. — Молодець і геній. Тільки це зробив не я.

— А хто? — насупився Сулейманов.

— Схоже, сигнал глушила апаратура на одному з імперських кораблів. Його щойно збили — дивись, бачиш? — Він вказав на мерехтливі дані.

І тут, крізь тріск ефіру, несподівано голосно й чітко пролунав голос генерала Соколова:

— Усім підрозділам: код «Відплата». Повторюю: код «Відплата»!

На секунду в приміщенні запанувала тиша. Навіть звуки за стінами ніби стихли. Це був момент істини.

Глобальна операція зі звільнення Леди почалася.

Тим часом Лекса, перевіривши обладнання і переконавшись, що зв'язок відновлено, першою вийшла назовні. Вона рухалася швидко, але обережно, притиснувшись до стіни станції і прислухаючись до шуму в небі. Станція, як і раніше, залишалася під загрозою.

Саме в цей момент над лісом, прорвавши блокаду, з'явилися «Шустрик» і десяток перехоплювачів. Вони виникли несподівано, немов із нізвідки, і врізалися в стрій імперських «Гарпій» і «Тіней», сіючи хаос і вогонь. Злагоджено й зухвало вони трощили ворога: кораблі Імперії спалахували один за одним, а атака на станцію розсипалася на попіл.

«Шустрик» приземлився на майданчик поруч. Люк відчинився, і на землю Леди ступив Джон Картер — насторожений, готовий до бою. Майже одразу він помітив постать у чорній броні, що йшла назустріч.

Картер зреагував блискавично: сіпнувся, підняв зброю. В його очах це був ворог.

— Не стріляй! — крикнув Андрій, кидаючись уперед.

Він встиг збити Лексу з ніг в останню мить — постріл Картера розпоров повітря і зрикошетив від металевої обшивки.

— Ти з глузду з’їхав? — видихнула Лекса, схоплюючись. Її очі метнулися від Андрія до Картера. — Дякую, — коротко кинула вона. Не гаючи ані секунди, повернулася по пораненого і підхопила Матвія на плечі.

Піднявшись трапом «Шустрика», вона зникла всередині, допомагаючи пораненому.

Андрій і Кріс перезирнулися. Рішення далося важко, але було неминучим: Лексі можна довірити Матвія. Вони залишилися — захищати станцію і вступити в бій разом із бійцями опору.

Контрудар почався. Уся Леда піднялася.