Примарна надія

ПЛАНЕТА ЛЕДА

МІСТО БІЛОРІЧЕНСЬК

Сутінки раннього вечора стелилися вулицями Білоріченська. З глибин напівзруйнованого складського кварталу, звідки ще годину тому евакуювалися останні біженці, на вулицю виволокли виснажену дівчину. Двоє солдатів у формі Харонської імперії — ті самі, що кількома годинами раніше затримали чоловіка біля депо, — тягли її за плечі, не особливо церемонячись.

— Нам сьогодні щастить на улов, — посміхнувся один із них, дивлячись на дівчину, чия права штанина була просякнута кров'ю. На стегні — рвана рана, туго перев'язана смугою від простирадла. Стара, вже брудна пов'язка не рятувала: кров знову проступала крізь тканину.

— І ж ховалася вміло... А ми все одно вас із цих підвалів витягуємо — одного за одним.

Змарніла Лайла з волоссям, що прилипло до чола, ледве тримала очі розплющеними. Кожен крок віддавався болем. Нога підкошувалася, але солдати тримали міцно.

За кілька метрів, у тіні зруйнованої стіни, важко дихаючи, причаївся Керрі. Він ледве встиг добігти — серце шалено калатало в грудях. Він знав, що запізнився. Поруч валялися зламані ящики; запах гару і крові лоскотав ніздрі. Він спостерігав, стиснувши зуби.

Лайла не закричала. Вона помітила рух у тіні — майже непомітний силует — і ледь помітно хитнула головою. Керрі зрозумів: вона просить не втручатися.

Але це було вище за його сили.

Він стиснув кулаки до болю — нігті впилися в долоні. Заплющив очі на секунду, ніби намагаючись загасити вогонь усередині. А коли розплющив — обличчя його вже було іншим: холодним, рішучим. Він повільно відступив углиб провулка, знаючи: тепер у нього немає вибору.

Керрі випірнув із тіні, мов із середини вибуху. Він безшумно підкрався збоку — у руці був старий розвідний ключ, знайдений ще в сховищі. Далі він не думав. Тільки діяв.

Першого солдата він ударив у скроню — несподівано і щосили. Той похитнувся, не встигнувши крикнути. Другий, різко обернувшись, схопився за зброю, але Лайла, ніби зрозумівши все за мить до того, різко повалилася на нього, навалюючись усією вагою. Вона крякнула від болю — нога не витримувала — але продовжувала утримувати солдата, вчепившись у нього мертвою хваткою.

— Лайло! Вбік! — вигукнув Керрі, кидаючись на допомогу.

Троє впали на землю — зчепилися в багнюці, як дикі звірі. Пролунав постріл — занадто близько. Куля з вереском ударила по стіні, підкинувши тріски. Хтось із солдатів уже кликав підмогу по рації.

Керрі встиг висмикнути пістолет в одного — підняв руку, але в цю мить ззаду налетіли інші. Важкий удар по спині, потім по ногах — і він опинився на землі.

— Що за... — донісся голос. — Це ж той, кого ми вже сьогодні брали!

Солдати завмерли на частку секунди. Один з них, з нашивками сержанта, присвиснув:

— Він? Серйозно?

— Сам утік, ще й назад поліз!

Керрі сплюнув кров'ю, підняв голову і глухо сказав:

— Я по сестру прийшов. А ви, виродки, не чіпайте її...

Сержант перезирнувся з напарником. У його погляді майнуло щось схоже на повагу... або сумнів.

Лайла спробувала піднятися, але нога зрадницьки підвела. Солдат підхопив її за плечі:

— Тихо-тихо, дівчинко. Ти нам ще жива потрібна.

Керрі мовчав. Його знову тримали попід руки, як уранці біля депо. Але тепер усе було інакше.

Четверо солдатів Харонської імперії оточили Керрі та його поранену сестру. Один тримав його за плече, інший уважно оглядав пов'язку на нозі дівчини, решта насторожено поглядали на всі боки — але не чекали нападу. Місце було відкрите, жодного укриття поблизу; ніхто й не подумав, що хтось наважиться напасти. Вони вже майже рушили до транспорту.

Постріли пролунали один за одним — короткі, точні. Солдати впали, наче скошені невидимими жнивами. Лайла слабо скрикнула і, втрачаючи рівновагу, осіла на землю поруч із братом.

З темряви руїн вийшла Лекса.

Пістолет у її руці ще не опустився. Кроки були розміреними, але безшумними. Вона рухалася тим самим маршрутом, яким раніше пробирався Керрі — ніби йшла по його сліду, не відстаючи ні на крок. Її погляд був холодним, вивіреним — мисливець, що дочекався потрібного моменту.

Керрі інстинктивно закрив сестру собою. Серце стукало в горлі. Його тіло пам'ятало, як ця жінка вела його, погрожуючи зброєю. Він не розумів, навіщо вона тут знову — це не могло бути випадковістю. У голові майнула тривожна думка: а раптом вона повернулася, щоб закінчити те, що не встигла в броньовику?..

— Ти... — видихнув він, не знаючи, що ще сказати. Це було ні звинувачення, ні привітання — скоріше напружене здивування, змішане з передчуттям біди.

Лекса не відповіла. Лише перевела погляд із нього на сестру, потім знову на Керрі. Занадто спокійно. Занадто впевнено.

— Не треба, — слабко прошепотіла Лайла, що лежала поруч. — Будь ласка... не чіпай його...

Тиша висіла над вулицею. Тільки вітер ганяв по асфальту пил і обривки паперу. Лекса стояла мовчки, стискаючи пістолет, ніби вирішуючи, що робити далі.

Вона мовчала, дозволяючи тиші повиснути між ними. Уважно озирнулася: вулиця залишалася порожньою, лише вітер ворушив обривки паперу біля ніг полеглих солдатів. Потім знову подивилася на Керрі — оцінювально, майже хижо.

— Ти за нею повернувся? — пролунало спокійно, майже байдуже.

Керрі опустив погляд на сестру і кивнув:

— Так. Це моя сестра. Їй потрібна допомога.

Він знову подивився на жінку в чорній броні. В голові не вкладалося: цією ж рукою вона кілька годин тому стріляла в нього, потім врятувала, потім зникла. Тепер знову з'явилася. Але в ній не було ні холодної люті, ні імперської зарозумілості. Вона була... іншою.

— Хто ти? — вирвалося в нього.

Лекса повільно нахилила голову, ніби прислухалася до чогось у собі. Пауза затягнулася.

— Скажи, — вимовила нарешті. — Керрі — це ти?

— Так, — насторожено підтвердив він. — Я Томас Керрі.

Вона трохи кивнула.

— Мене направив підполковник Карайченцев, — сказала Лекса. — Завдання: вивести тебе з міста.

Керрі недовірливо посміхнувся і вказав на її броню:

— Демон із завданням від військових? Не сміши. Ви нас убиваєте, не рятуєте.

Лекса не повела бровою. Тільки видихнула:

— Петро Семенович казав, що ти не дурень. Просив передати: Ася вже у військовій частині. Група прийшла по тебе, але вдома була тільки вона. Коли імперці почали зачистку, її евакуювали.

Керрі застиг. Слова вдарили в груди — і біль, і полегшення.

— Вона... не захоплена?

— Ні, — коротко відповіла Лекса. — Тож час іти. Я не буду тебе тягнути.

Він повільно підвівся. Подивився на сестру, потім знову на Лексу.

— Я не піду без неї. Я не можу її покинути.

Лекса знизала плечима.

— Ну то бери її із собою. Тільки йти вона зможе лише з твоєю допомогою. Мені обидві руки знадобляться. І, слухай, — вона трохи примружилася, — навіть не думай знову бити мене по голові.

Керрі ковтнув, згадавши броньовик, і ніяково кивнув.

Вони підняли Лайлу. Та ледве трималася на ногах, але, притулившись до брата, змусила себе йти. Трійця попрямувала до бронемашини, покинутої солдатами імперії, чиї тіла залишилися лежати на курній дорозі.

Вони не помітили, як у тіні напівзруйнованої будівлі ворухнувся силует.

П'ятий.

Наймолодший з патруля. Ще не обстріляний, але розумний, зі швидкою реакцією. Він не кинувся в бій, не закричав. Він знав: якщо Демон поклала чотирьох його товаришів за секунди — його вона розплющить умить.

Він зачаївся, вичекав, поки незнайомка в чорній броні відведе свою «здобич» з місця. Потім обережно підібрався до тіл, перевірив пульс: один солдат дихав, другий — слабо стогнав. Решта — мертві.

Він надав першу допомогу — швидко і мовчки. Потім відступив у тінь і тільки після цього вийшов на зв'язок по рації, доповівши про подію.

***

По тривозі в повітря піднялися дві «Гарпії» та одна «Тінь» — імперські літальні апарати підтримки. Майже одночасно з землі в гонитву зірвалися два бронеавтомобілі. У командування було лише одне питання: хто цей Демон, що став на бік місцевих? І чому він допомагає втекти цінному втікачеві?

Лекса гнала транспорт геть із Білоріченська, петляючи між обгорілими деревами і напівзруйнованими спорудами. Машина стрибала по купинах, розриваючи бруд, ледь встигаючи ухилятися від ударів з повітря.

«Гарпії» пікірували одна за одною, вистрілюючи короткими залпами. «Тінь» нависала над полем, координуючи переслідування і обстрілюючи можливі шляхи відходу. У небі гриміли вибухи — то ліворуч, то праворуч, з гулом розліталися уламки сосен.

Транспорт гуркотів, верещав від перевантаження, але тримався. Лайлу притискало до сидіння, Керрі стискав її плече, намагаючись хоч якось зберегти рівновагу.

Раптом Лекса різко звернула, і бронемашина вилетіла на широку галявину. У ту ж мить просто перед ними зависла одна з «Гарпій», гойдаючись у повітрі на гравітаційних стабілізаторах.

Лекса втиснула гальмо — машина смикнулася і зупинилася, зарившись у м'яку землю. На секунду повисла тиша. Керрі важко видихнув:

— Майже вийшло...

Не встиг він договорити, як з флангу до галявини вискочив один із бронеавтомобілів переслідування. Солдати вистрибнули, зайняли позиції, навели зброю.

— Руки вгору! Усім вийти з машини!

Другий автомобіль усе ще був у дорозі. Лекса мовчки відчинила двері. Керрі допоміг піднятися сестрі — та ледве трималася на ногах, спираючись на нього всім тілом. Вони вийшли на середину галявини.

І тут — гуркіт.

З-за дерев ударив шквал вогню. Спалахи засліпили на секунду. Спочатку загорілася «Гарпія» — закрутилася і впала на землю, вибухнувши при зіткненні. Слідом, ніби за командою, спалахнула і «Тінь», втративши керування і розвалившись у повітрі. Друга «Гарпія» спробувала набрати висоту, але її наздогнав снаряд — і вона розпалася в полум'яній вогненній кулі.

Солдати Імперії спробували організувати оборону, але нападники діяли швидко, точно і без вагань. Один за одним солдати падали — хто з простреленими грудьми, хто, не встигнувши навіть зрозуміти, звідки стріляють.

Керрі з Лайлою і Лексою відступили ближче до дерев. Перший бронеавтомобіль переслідування спорожнів — усі бійці були мертві. Другий, що тільки підбирався до галявини, різко зупинився. Мить — і він розвернувся, тікаючи геть, набираючи швидкість, ніби від цього залежало життя всього екіпажу. І, можливо, так воно і було.

З лісу вийшли люди — бійці, одягнені у форму, зі зброєю напоготові. Їх було не менше десятка. Попереду — чоловік із жорстким обличчям і бородою, з упевненою ходою командира.

Лекса коротко кивнула і першою підійшла до нього.

— Старший лейтенант Сулейманов, — промовила вона, ніби зустріч не була несподіваною.

— Лексо, — відгукнувся він і злегка посміхнувся. — А я вже думав, ви не виберетеся.

Керрі, все ще підтримуючи сестру, дивився на те, що відбувається, у німому подиві.

Демон. З вогневою підтримкою. І з союзниками.

Він уперше почав розуміти: все, що здавалося безнадійним, тепер змінилося.