Примарна надія

ПЛАНЕТА ЛЕДА

МІСТО БІЛОРІЧЕНСЬК

Сонце розжарює вкриту пилом вулицю. Повітря густе — ніби просочене гаром і страхом. У руїнах біля заіржавілого ангара майорить тінь: людина в пошарпаній сорочці, з рюкзаком за плечима. Вона мчить коридором із бетонних кістяків, прослизає поміж обваленими балками, пригинається, крадеться — і знову ривком несеться вперед.

За нею — не поспішаючи, але впевнено — рухається трійця патрульних. Вони знають, що підмога поруч, і поспішати немає сенсу. Втікачу нікуди подітися. Він приречений, як і всі, хто ще не пройшов фільтрацію.

Але втікач, схоже, вважає інакше.

Він петляє, сходить під землю, з'являється в іншому місці. Дихає важко, піт заливає очі. Рюкзак заважає. Він спотикається, ледь не падає. Озирається — солдати вже близько. І не тільки позаду, а й спереду.

Він кидається у проріз, вилітає в провулок із сухими пальмами, де порожньо і відкрито. І тут — різко виє сирена. З бокового проходу виходить солдат Харонської імперії: важка броня, шолом, автомат піднято. Другий — за ним. Відступати нікуди.

— Стояти! — кричить один. — Руки вгору!

Він робить спробу кинутися вбік, але розряд електрошокера б'є в стегно. Він валиться на коліна, хапається за живіт, захлинається кашлем. Підіймає голову... і завмирає.

З тіні між двома обвугленими контейнерами виходять решта солдатів, що гналися за ним, і Томас Керрі розуміє: цього разу він влип — схоже, сильно підвів тих, хто на нього розраховував.

Лекса з'явилася в провулку якраз у той момент, коли Керрі підіймали із землі. Не впізнати того, за ким вона вирушила, було складно.

Чоловіка тримали попід руки двоє солдатів. Він не чинив опору, але в поставі відчувалася внутрішня настороженість — не зламався, просто причаївся. На вигляд йому було близько тридцяти п'яти. Високий, плечистий, але зараз здавався пом'ятим і виснаженим. Темна сорочка з рваними швами, колись білі штани вкриті пилом і плямами мазуту.

Бруд в'ївся у шкіру, на підборідді — тижнева щетина, губи потріскалися. Але очі... Саме очі видали його.

Він не дивився в обличчя Лексі — погляд метався, чіплявся за деталі: броньований нагрудник у солдатів, знак Демона на її грудях, положення пальців у найближчого бійця. Так дивляться ті, хто вміє виживати серед автоматів і куль. Він був інженером, зв'язківцем, але мозок у нього явно працював на повній потужності навіть зараз, у стані майже повного фізичного виснаження.

Лекса трохи нахилила голову.

Так. Це він.

І вона майже пошкодувала, що зустрілися вони ось так — коли в нього немає навіть шансу запитати: «А ти хто така?»

— Доповісти про затримання, — спокійно промовила Лекса, не роблячи різких рухів.

Один із солдатів виструнчився, інший усе ще утримував полоненого за руку, наче той міг вирватися будь-якої миті.

— Пост-17 отримав сигнал із фільтраційного центру: у старому депо ховаються втікачі. Нас направили перевірити — знайшли його. Йшов коліями, петляв між складами. Покинув якусь сумку, намагався збити слід. Втік би — якби не інші патрулі.

Вона кивнула, але не зводила очей із полоненого.

Керрі дивився не на неї, а в бік того, хто говорив, не кліпаючи. Весь перетворився на слух — вловлював кожне слово, ніби від них залежало чиєсь виживання. Ось так ти й видав себе, зв'язківцю... — з холодною точністю відзначила про себе Лекса.

Він не дурний — дуже навіть не дурний. І він явно когось прикриває.

— Ще когось зловили? — запитала вона, примружившись.

Керрі ледь помітно напружився. Але відповідь надійшла від бійця:

— Ми — ні. Але туди пішли ще п'ять груп. Мабуть, хтось важливий там... інакше навіщо б стільки направили?

Відповідь прозвучала ніби між іншим, але вона помітила, як Керрі злегка здригнувся: очі його метнулися вниз і вбік — туди, де, можливо, хтось усе ще ховається. Думками він уже був не тут.

Ти сам вибіг — щоб відвести за собою. Вийшов на пастку заради інших, — зрозуміла Лекса.

І це багато що про нього говорило.

— Я сама доставлю полоненого до штабу, — рівно сказала Лекса, роблячи крок уперед. — Іншим рекомендую продовжити прочісування. Можливо, в депо ще хтось залишився.

Солдати перезирнулися. Старший — сержант, судячи з нашивки, — кивнув.

— Прийнято. Двоє підуть з вами, демоне. Решта — зі мною. Закінчимо огляд.

Лекса не заперечила.

Керрі, не чинячи опору, дозволив двом бійцям узяти себе попід руки. Його обличчя залишалося спокійним, але в очах усе ще жевріла тривога. Він явно чекав дива — або допомоги. Але вулиця була порожньою. Тиша висіла над кварталом, як перед бурею. Ні звуку, ні руху.

Солдати повели його до бронеавтомобіля, припаркованого трохи осторонь — на колишньому вантажному майданчику. Шини розплющили траву, що нещодавно пробилася поміж бетонними плитами. Пил повільно осідав після щойно здійсненого маневру.

Лекса йшла слідом, відсторонено оглядаючи вулицю. Погляд ковзав по підворіттях, дахах, вікнах будинків — звичка, вироблена за роки операцій. Вона не просто йшла. Вона шукала.

Ідеальний момент.

Уразливість.

Але поки — нічого. Жодної лазівки.

Керрі теж озирався. Його очі метались, зупиняючись на кожному куті, кожному вікні, немов він усе ще сподівався, що ось-ось з'явиться хтось — друг, соратник, незнайомець. Але квартал ніби вимер. Він був один.

Ти розраховував не на те, — подумала Лекса. — Але, можливо, ти й не знаєш, хто саме прийшов тебе забрати.

Вони підійшли до машини. Один із солдатів відчинив задні дверцята, інший підштовхнув Керрі всередину. Він ковзнув поглядом по Лексі — швидко, з надією, — але вона не подала вигляду, що зрозуміла.

— Поїхали, — коротко кинула вона.

Двигун завівся, броньовик рушив, зникаючи в курній тиші околиць Білоріченська.

Броньовик плавно звернув з головної дороги і покотився старим асфальтовим полотном, порослим травою. У цій частині Білоріченська будівель майже не було — чи то їх не добудували, чи то розібрали на будматеріали ще до окупації. Вдалині сіріли верхівки дерев — там починався ліс, що тягнувся до південної околиці міста. За ним — космопорт: колишній цивільний, тепер зайнятий імперцями під техніку і гарнізон.

У салоні броньовика панувала тиша. Двоє солдатів навпроти сиділи напружено, тримаючи автомати на колінах. Керрі — між ними, з опущеними плечима, але живим, уважним поглядом. Лекса сиділа поруч, дивлячись у вікно — ніби байдуже.

За кілька хвилин вона промовила майже ліниво:

— Це ж поряд з вашим космопортом? — не дивлячись на Керрі, трохи кивнула в бік лісу.

Він повернув голову до неї, звів брови.

— Так, — коротко відповів. І після паузи додав із гіркотою:

— До того як ви сюди приповзли, це було чудове місце для відпочинку. Люди приїжджали на велосипедах, влаштовували пікніки. А тепер — лише патрулі, що полюють за втікачами.

Лекса не відповіла. Лише перевела погляд на дерево, що промайнуло за брудним склом, — і щось хиже майнуло в її очах.

«Ти вмієш говорити просто, але ясно, — відзначила про себе. — І ти точно той, хто мені потрібен».

Броньовик в'їжджав у зону, де не було вже жодних будинків. Тільки бетон, чагарник — і зелена тиша. І, нарешті, можливість.

Те, що сталося далі, застало Керрі зненацька.

Лекса, не змінюючись на обличчі, блискавично вихопила пістолет із-за пояса і майже впритул вистрілила водієві в потилицю. Пролунав глухий постріл з металевим дзвоном. Голова водія сіпнулася вперед, броньовик вильнув, покотився насипом і з'їхав з дороги, набираючи швидкість по нерівному, порослому травою бетону. Проїхавши з десяток метрів, він врізався в дерево.

Водія хитнуло, і нога зіскочила з педалі газу.

— Тривога! — вигукнув один із солдатів у салоні, але надто пізно.

Лекса вже розвертала пістолет, цілячись у другого. Однак той виявився тренованим — він рвонувся вперед, перехоплюючи її руку. Пролунав сухий хрускіт — пістолет вислизнув з пальців і стукнувся об підлогу.

За секунду в салоні почалася шалена сутичка.

Лекса була спритною і смертельно небезпечною — короткі удари, ривки, рухи, немов відточені машиною. Але в солдатів була перевага: бронекостюми захищали їх від ударів і випадів. Один притиснув її до стінки, другий намагався дістати електрошокер, але вона ударом коліна збила дихання першому і ліктем відкинула другого.

Керрі сидів, не вірячи своїм очам. Побачивши, як солдат заносить ніж, він рвонувся вперед, схопив пістолет, що лежав на підлозі, — але не встиг: зброя вислизнула з руки. Тоді він просто вдарив солдата кулаком у скроню — той лише хитнувся, але цього вистачило, щоб Лекса вивернулася і завдала нищівного удару в основу шиї. Боєць повалився.

Другий уже підвівся, але Лекса, кульгаючи, з розбитою бровою і кров'ю, що стікала по щоці, стрибнула на нього зверху. Вони боролися в тісному салоні, поки Керрі, орудуючи то ногами, то руками, не схопив щось важке — металевий ящик під сидінням — і з силою вдарив солдата по голові. Солдат загинув миттєво.

Тиша. Тільки шум мотора, тріск під колесами й важке дихання.

Лекса, вся в крові, з рваним рукавом і розсіченою вилицею, сіла навпочіпки, намагаючись віддихатися. Керрі, приголомшений, дивився на неї — і щось у ньому клацнуло.

Він схопив той самий ящик і, не роздумуючи, щосили вдарив її по обличчю.

— Пробач, — видихнув він.

Лекса не видала ні звуку. Тільки голова хитнулася вбік, і вона звалилася , втративши свідомість.

Керрі на мить застиг, потім різко виліз із броньовика через бічні двері та кинувся в бік лісу, петляючи, ніби за ним уже гналися.

***

Свідомість повернулася ривком — болючим, як ляпас. Лекса застогнала, підводячись. У голові дзвеніло, губи були розбиті, а обличчя горіло — явно буде синець. З розбитого носа повільно капала кров.

— Мерзенний виродок, — процідила вона крізь зуби, насилу підводячись на ноги. — Врятувала, називається...

Вона оглянула салон. Один солдат був мертвий, другий спливав кров'ю і стогнав. Водій із простреленою головою так і залишився за кермом, а броньовик наполовину з'їхав у кювет, носом уткнувшись у дерево. Керрі зник.

Лекса посунулася до дверей, ривком відчинила їх й озирнулася. Ліс. Пустинна ділянка. Тиша, що порушується лише щебетом птахів і слабким гулом далекої техніки з боку космопорту.

— Куди ж ти, гадюко, подався? — пробурмотіла вона, примружившись.

Сліди на курному узбіччі — швидкі, важкі, нерівні — вели в бік заростей. Біг як-небудь, але в одному напрямку. Керрі не був підготовленим бійцем — максимум, що він міг, це інстинктивно сховатися. Але якщо він хоч щось розуміє...

— Він рвонув у депо, — сказала Лекса вголос, і в голосі її зазвучала роздратована впевненість. — Якщо там хтось залишився, він його не покине.

Вона швидко оглянула тих, хто лежав у броньовику, висмикнула з кобури солдата запасний пістолет, переконалася, що зарядка повна, і попрямувала в той бік, куди вели сліди Керрі.

— Тільки спробуй знову по голові мені врізати — сам собі труну викопаєш, — пообіцяла вона собі під ніс і шугнула в ліс.