Примарна надія

ПЛАНЕТАРНА СИСТЕМА ЕЛІЗІУМ

ПЛАНЕТА СЕЛЕНА

Бар «Сицилія» розташовувався лише за три квартали від космопорту Зоряний, займаючи перші два поверхи чотириповерхового будинку на вулиці Амотору. Останніми роками цей заклад мав велику популярність як у місцевих жителів, так і в гостей Селени, які подолали довгий шлях крізь безмежні простори космосу. Відвідувачі цінували його за гарну кухню за помірними цінами та можливість час від часу підзаробити.

З порога «Сицилія» зустрічала атмосферою старої доброї Італії, змішаною із сучасним шиком. Тут не було місця метушні: приглушене світло, м'який джаз та аромат свіжозвареної кави створювали ідеальний фон для довгих бесід і неквапливого відпочинку. Перший поверх, з масивною барною стійкою з темного дерева та затишними шкіряними кріслами, сприяв невимушеному спілкуванню. Другий поверх, більш усамітнений, з невеликими столиками та диванами, ідеально підходив для побачень чи тихих зустрічей.

Бар належав Роберту Лучано, синові відставного військового. Кілька років тому сеньйор Лучано викупив заклад, що занепав, і зумів вдихнути в нього нове життя. Якщо батько Роберта лише відновив роботу бару й налагодив його функціонування так, щоб сім'я Лучано трималася на плаву, то сам Роберт у рази примножив успіхи батька, домігшись стабільного та високого прибутку. «Сицилія» дихала життям і притягувала відвідувачів із різних верств суспільства — тут були раді і успішним бізнесменам, і простим робітникам.

Саме сюди Джон Картер і привів Єлизавету Лон у пошуках свого приятеля.

— Судячи з твого обличчя, Лінивця тут немає, — зауважила Єлизавета, коли вони опинилися в затишній, зі смаком обставленій залі «Сицилії».

— Ні, — підтвердив її здогадку Джон. — Зате є той, із ким мені зовсім не варто зустрічатися найближчим часом.

— І хто ж це?

— Сивий, — пролунала відповідь на запитання Лізи, але зовсім не від Джона.

Голос належав міцному чоловікові, який виник за спиною Картера немовби з нізвідки та в одну мить стиснув йому горло.

— Джекпот! — радісно вигукнув незнайомець, легко піднявши Джона над підлогою. — Бос обіцяв двісті доларів у місцевій валюті за тебе. І бочка пива зверху, якщо притягнемо швидко.

На злегка повнуватому обличчі сяяла непідробна радість. Можливо, саме тому він і не помітив, що його дії справили на супутницю Картера дивний ефект. Зовсім не той, на який можна було розраховувати. Ліза не закричала, не кинулася на допомогу і навіть не відступила. Вона лише спокійно спостерігала, а потім, злегка посміхнувшись, збила супротивника з пантелику ідіотським запитанням:

— Малюк, тобі по яйцях каблучком давно не прилітало?

— Що?! — остовпів незнайомець.

Джон, добре знаючи як того, хто тримав його за горло, так і дівчину, що була поруч, і розуміючи, чим усе закінчиться, хрипко спробував попередити:

— Вона не жартує!..

Але було пізно. Ліза зробила пів кроку вперед — і її нога метнулася до скарбів супротивника зі швидкістю, якої той явно не очікував. Пролітаючи повз Картера, який борсався, каблук влучив точно в ціль.

Пролунало гучне:

— Ох !..

Малюк випустив Картера і зігнувся навпіл. Біль був пекельний. Пощастило лише в тому, що на Єлизаветі Лон не було туфель на підборах. Хоча і черевик, в який вона була взута, теж виявився не подарунком.

Треба віддати належне незнайомцеві: отримавши нищівний удар нижче пояса, він не здався. Його права рука, немов змія, метнулася до Єлизавети, намагаючись притиснути її до стіни. Забава виходила з-під контролю, і Малюк вирішив її зупинити.

Ті, хто добре знав Миколу — саме так звали «Малюка», — знали й його добродушний характер. Маючи чудові фізичні дані, він рідко встрявав у неприємності й не любив бійок, воліючи приділяти час пілотуванню та інженерії. Джон Картер швидко збагнув: знайомий просто розважається, сподіваючись зірвати нагороду від Сивого, і шкодити йому по-справжньому не збирається.

Єлизавета ж про такі тонкощі не знала. Для неї все, що відбувалося, було прямою загрозою. Руку, що летіла до неї, вона сприйняла саме так. Малюкові не вистачило якихось десяти сантиметрів до наміченої цілі — завадив пістолет, дуло якого вперлося просто під його ліве око.

— Не треба, — спокійно сказала рудоволоса бестія, похитавши головою.

— Гаразд, гаразд, усе, — пробурмотів Малюк, відступаючи назад і тримаючись за забите місце.

— Сивий — це хто? Контрабандист? — спитала Ліза, обернувшись до Джона.

Картер кивнув.

— Який у нього корабель?

— У нього їх кілька, — хрипко відповів Малюк. — Який вас цікавить?

— Навіть так, — з ноткою радості мовила Єлизавета, махнувши пістолетом у бік чоловіків, і впівголоса додала: — Ну що ж, ходімо знайомитися.

Здивовані обличчя обох чоловіків так розвеселили доньку Матвія Леопольдовича Лон, що вона ледь стрималася, аби не розсміятися.

***

Перед здивованими поглядами Сивого та Хана, які щойно закінчили ранній сніданок, з’явився Джон Картер — із дещо ошелешеним виразом обличчя. За ним ішов Малюк із винуватим виглядом, а слідом — рудоволоса дівчина з пістолетом у руці.

— Оце так, — протягнув Сивий, не встаючи з-за столу.

Дівчина спокійно підійшла до вільного стільця й сіла, не чекаючи запрошення. Джон і Малюк залишилися стояти, немов провинені школярі, переступаючи з ноги на ногу й поглядаючи то на Лізу, то на Сивого.

— Ось він, — Ліза вказала на Малюка. — Сказав, що ти, — кивнула в бік Сивого, — обіцяв гроші за Картера.

— Обіцяв, — підтвердив той. — То ти за грошима прийшла? На мисливицю за головами ти якось не схожа.

— Я нею й не є, — знизала плечима Ліза. — Просто стало цікаво, навіщо він тобі так потрібен. Двісті доларів — це ж непогана винагорода.

Сивий відкинувся на спинку стільця, схрестив руки на грудях, помовчав, подумав — і таки відповів:

— Він у мене вантаж перехопив. А значить — і прибуток. Його попереджали: не чіпай товар, не лізь із ним на Леду, а він не послухав. От і хочу провчити нахабу, щоб іншим не кортіло перехоплювати мої контракти.

Ліза повернулася до Картера:

— Це він про останній рейс каже, на Леду?

Картер кивнув:

— Так, про нього.

— Все правильно, — додав Сивий.

На обличчі Лізи з’явилася усмішка, від якої в Хана всередині щось неприємно стиснулося. Він напружився, готовий втрутитися, якщо дівчина раптом почне загрожувати капітану. Але в цьому не було потреби: Ліза лише підняла пістолет дулом угору — демонстративно, але без виклику — й спокійно сховала його в кобуру під легкою накидкою.

— Мене звати Ліза. Поговоримо?

— Поговоримо, — кивнув Сивий. І, вказавши на своїх супутників, додав: — Це Хан, мій перший помічник. А пілота всі кличуть Малюк.

— Справді так звуть? — здивувалася Ліза

— А ти не… — вже почав був Малюк, але Ліза перебила:

— Не знала. Гаразд, проїхали. Повернімося до справи. Ось він, Картер. Можете дякувати.

Такий поворот розсмішив Сивого. Він розсміявся й ляснув долонею по столу:

— Гадаю, ти мене не зрозуміла, Лізо. Я його не нагородити хочу. А покарати.

— Усе я зрозуміла, — спокійно відповіла вона. — Тільки от ти, Сивий, знаєш не все. Якби не він, ти б лишився не тільки вантажу, а й корабля. А може, й усієї команди. А то й життя.

— З чого б це? — насторожився Сивий.

— Кілька днів тому Леду захопили. П’ять бойових кораблів невідомого походження взяли під контроль планету й частину системи. Якби ти сам туди поліз із цим вантажем — там би й залишився.

— То ось чому зв’язку з планетою немає вже кілька днів? — вставив Хан.

— Саме так. Зв’язок блокують. Як саме — не знаю, — підтвердила Ліза.

— Це правда? — спитав Сивий, поглянувши на Картера.

Той кивнув:

— Усе так, як вона сказала.

— І як же ти опинився на Селені? — з іронією прищурився Хан.

— Він прилетів зі мною, — пояснила Ліза. — На гоночній яхті. Йому довелося її пілотувати, щоб вивезти мене. Його корабель залишився на Леді.

Сивий замислився. Повернув у руках напівпорожню склянку й мовив:

— Усе це, звісно, важливо. Але збитків я зазнав у будь-якому разі. А я, як не крути, бізнесмен.

— Ах ось як, — усміхнулась Ліза. — Тоді давай говорити як бізнесмени. Яка сума контракту на доставку вантажу?

— Дві тисячі сімсот п’ятдесят галактів, — відповів Сивий без жодної паузи.

Картер підтвердив кивком.

— Отже, за вирахуванням транспортних і портових витрат, прибуток вийшов не більше ніж дев’ятсот, так?

Вона помилилася лише на сотню — у його користь — і Сивий вирішив не уточнювати.

— Приблизно так, — кивнув він.

— Тоді моя пропозиція така: Картер відшкодовує тобі двадцять відсотків від чистого прибутку. І ви розходитеся мирно.

— А тобі це навіщо? — прищурився Сивий.

— Скажімо так: Картер допомагає мені в одній справі, і він мені потрібен — цілий і неушкоджений. То як щодо двадцяти відсотків?

Ліза глянула на Картера.

— Прийнятно, — коротко сказав той.

Сивий усміхнувся:

— Сорок — і по руках.

— Двадцять п’ять, — парирувала Ліза.

Сивий провів рукою по підборіддю:

— Тридцять п’ять.

— Думаю, буде чесно зійтися на тридцяти, — запропонувала Ліза, дивлячись Картеру просто в очі.

Сивий прищурився, оцінив її хватку, усміхнувся:

— Що скажеш, Картер? Домовились?

— Домовились, — кивнув Джон.

— Чудово, — підсумувала Ліза. — Отже, питання закрите. Гроші в нього є, як розраховуватиметесь — вирішуйте самі. А тепер до важливішого: скільки в тебе кораблів, Сивий, і де вони зараз?

— Схоже, ти мені пропонуєш не лише Картера, а й роботу ?

— Саме так, — підтвердила Ліза, посерйознішавши. — Тож як там із кораблями?

Сивий був досвідченим торговцем і чудово розумів: ця рудоволоса не така проста, як здається. Він кивнув Картеру й Малюку на вільні стільці. Дочекався, поки ті сіли, і відповів:

— На Селені два кораблі. Один — класу «Дельфін», уже завантажений, вилітає завтра зранку. Другий — класу «Мурена». Щойно після ремонту, не дочекається, коли знову підніметься в космос. Є ще корабель класу «Медуза», але він прибуде сюди не раніше, ніж за п’ять місяців. Тож яка робота?

— Мені потрібно забрати декого з Леди. А ваше завдання — відволікти загарбників на певний час. У ідеалі потрібно чотири, а краще — п’ять кораблів. Невеликих, швидких. І з екіпажем, який не боїться ризику.

— Стій-стій-стій, — перебив Малюк, замахавши руками. — Якщо я правильно зрозумів, Леду захопили військові. Бойові модулі, флот. Наш корабель проти такого супротивника не витримає. Нас зітруть у пил, навіть не помітивши.

— Тут він має рацію, любонько, — підтримав його Сивий. — У нас немає серйозного озброєння. Ми навіть затримати їх надовго не зможемо, не кажучи вже про те, щоб прорватися й витягти вас звідти. Лізти в таке — безумство. І навіть гарні гроші того не варті. Вибач, Лізо, але тут ми навряд чи зможемо допомогти.

Ця відповідь анітрохи її не збентежила. Рудоволоса дівчина спокійно нахилилась уперед, затримала погляд на Сивому й тихо сказала:

— А якщо я врівноважу шанси й озброю кораблі?

Спочатку запанувала тиша. В головах у чоловіків промайнули картинки — гранати, кулемети, базука... Жодне з припущень навіть близько не відповідало реальності.

— І чим саме? — нарешті усміхнувся Сивий, явно не вірячи почутому.

— Плазмові гармати третього покоління, системи протикорабельного захисту SKAYNEX і комплекси ближнього бою «Немезида».

Хан вдавився кавою і витріщився на неї:

— Та ви жартуєте?

— Анітрохи, — спокійно відповіла Ліза. — Я готова озброїти кораблі й заплатити по тридцять тисяч галактів кожному кораблю, що погодиться взяти участь у місії.

— Тридцять тисяч?! — хором видихнули Сивий і Хан.

— Тридцять, — повторила вона, злегка всміхнувшись. — Кожному кораблю. Але зброя у вартість не входить. Після операції її доведеться повернути. Натомість — ремонт і модернізація суден за мій рахунок.

— Якщо ти й справді озброїш кораблі — ми згодні. Хане, треба передати контракт на доставку вантажу на Бармицю Борисовичу. Тоді зможемо брати участь двома кораблями. Уладнаємо це сьогодні?

— Зроблю, — відповів помічник. — Ти казала, що потрібно чотири або п’ять кораблів. У мене на Селені є родич, у нього «Раптор» і ще одна «Мурена». Якщо не помиляюсь, обидва кораблі зараз тут. Спробую зв’язатися з ним — може, погодиться.

— Ще можна запропонувати цю роботу Лінивцю, — вставив Малюк. — Він якраз шукав підробіток. Сорок хвилин тому пішов із бару. Його корабель стоїть поруч із нашим на космодромі. Я можу до нього зазирнути.

— Підходить, — кивнула Ліза. — Якщо все вдасться, зберемо потрібну кількість кораблів. Залишилося останнє питання — щодо тебе, Джоне.

— А що тут вирішувати? — здивувався Картер.

— Ти виконав свою частину угоди: доставив мене на Селену, допоміг знайти корабель. Тепер вирішуй — ідеш із нами чи залишаєшся.

До цього Джон не замислювався про майбутнє. Події розгорталися надто швидко, аби будувати плани. Питання Лізи змусило його на хвилину замовкнути. За столом запанувала тиша.

— Я в справі, — нарешті сказав він. — Я хочу повернути свій корабель. Він мені дуже подобається.

А ще я хочу знову побачити сіро-зелені очі Аманди, — додав подумки Картер. — Участь у місії дасть мені такий шанс.

— Чудово, — відгукнулася Ліза. — Тоді так. Малюк, твоя задача — Лінивець. Йди до нього на корабель і спробуй домовитися.

Хан — на тобi твій родич і контракт із Борисовичем.

Картер — вирушай на «Шустріка» й підготуй його до невеликого перельоту.

А ми з тобою, Сивий, вирушаємо на твій корабель. Сподіваюсь, там знайдеться окрема каюта для вибагливого клієнта.

— Через вісім годин збираємося у Сивого. Мені потрібно точно знати, хто бере участь. Якщо все за планом — стартуємо за двадцять чотири години.

— І куди летимо? — озвучив питання, що цікавило всіх, Малюк.

— У планетарну систему Малькар, — відповіла Ліза.

— Там немає придатних для життя планет, — зауважив Хан.

— Вірно. Але там є зброя, яка нам потрібна. І помічник, здатний швидко та надійно інтегрувати її в системи ваших кораблів.

— То це що, військова база? — про всяк випадок уточнив Сивий.

— Не військова, — похитала головою Ліза. — Ми летимо на Сат-Тану.

— Куди? — перепитав Хан.

— Сат-Тану, — вставив Сивий. — Бродяги космосу називають її Сатаною. І недарма. Там навіть таргани не виживають. Жити там неможливо.

— Полетите зі мною — переконаєтесь, що це не так. Спробуєте проникнути туди без мене — і не повернетеся.

А тепер — до роботи. Справ багато, часу мало.

— До роботи, — підтримав Єлизавету Лон Сивий.

Усі рушили до виходу.