Примарна надія

ПЛАНЕТА ЛЕДА

Військова частина "Асканія"

Підполковник Петро Карайченцев, командир частини, сидів на бетонних сходах біля входу до штабу. В одній руці — цигарка, в іншій — планшет з картою. Він одночасно курив, слухав доповідь і, мружачись, розглядав край лісу, що губився в ранковому тумані.

Перед ним стояв старший лейтенант Сулейманов і звітував стриманим, але схвильованим голосом:

— Ми майже вибили їх з Калинівки, товаришу підполковнику... коли їм на підмогу прилетіли бойові модулі та штурмовики. З їхньою авіацією змагатися ми не змогли — довелося відходити.

— Даремно взагалі в бій полізли, — не відриваючи погляду від лісу, сказав Карайченцев. — Треба було тихо відійти, не привертаючи уваги. Імперці поки що до того напрямку інтересу не виявляли... Ну та годі, що зроблено, того не повернеш.

— Розумію, товаришу підполковнику. Просто... у мене в групі четверо — родом із Калинівки. Коли ці тварюки почали зганяти жителів на майдан, як худобу, хлопці не витримали. Довелося трохи повоювати.

— Втрати?

— Четверо загиблих, троє поранених, — відповів Сулейманов швидко, не дивлячись у вічі.

— Калинівку ви втратили тридцять шість годин тому, — уточнив підполковник. — Чому лише зараз з'явилися в частині?

Сулейманов зам'явся. До цього говорив упевнено, тепер злегка кашлянув і стишив голос:

— Коли відходили в ліс, один із бойових модулів ув'язався за нами. Хвилин сорок не могли від нього відірватися. Настирні попалися... Семенович, від безвиході, гахнув по ньому з гармати — тієї, що в імперця відібрав у Калинівці.

— Ну?

— Бахнуло так, що крило і піврубки — як корова язиком злизала. Модуль упав, ніби рояль з п'ятого поверху. Ми перевірили місце — усі мертві: пілоти, бійці. Окрім одного.

Карайченцев підвівся, викинув недопалок і втупився в лейтенанта:

— Хто вижив?

— Демон, — тихо сказав Сулейманов. — Живий. Без свідомості був, але живий.

Підполковник нахмурився. Демони — найвища ланка командного складу Харонської армії. Надсолдати. Елітні вбивці.

— Ви його сюди притягли?

— Не одразу. Відтягли в хащу, подалі від частини. Усі імперці чиповані, як і їхня техніка. За чипом могли вийти на нас. Ми йому чип вирізали — тільки потім рушили назад.

Карайченцев випростався на повний зріст.

— Де він?

Сулейманов показав рукою в бік ангара:

— В ангарі, біля квінджетів. Ваш капітан Самохвалов зараз намагається розговорити.

— Він говорить нашою мовою?

— Не знаю. Відтоді як оговтався — ані слова. Ані нашою, ані своєю.

— Гаразд, Сулейманов. Бери своїх — відпочивайте. А я піду гляну на цю еліту.

Старший лейтенант кивнув, розвернувся, зробив пару кроків до казарм... і раптом зупинився. Обернувся:

— Петре Семеновичу... Про всяк випадок. Цей «могутній елітний воїн», якого ви збираєтесь подивитися... це жінка.

Карайченцев на секунду застиг, потім хмикнув:

— Опа-па...

Він струсив пил із формених штанів і попрямував до ангара, де в цей момент капітан Самохвалов намагався розговорити полоненого Демона.

***

Підполковник увійшов до приміщення саме в той момент, коли Самохвалов піднімався з підлоги, сипав прокльонами та обіцяв обрушити на полонену всі кари небесні й найвишуканіші розваги пекла.

— Над мурашником шоміраносів тебе підвішу і буду спостерігати, як вони тебе, сучко, по шматочках з'їдають! — кричав капітан, наближаючись до Демона з явним наміром помститися за завдану образу.

— Відставити, капітане! — різко наказав підполковник.

Бачачи, в якому знервованому стані перебуває підлеглий, Карайченцев вказав рукою в протилежний куток кімнати:

— Встаньте туди. Видихніть. І розкажіть, що тут сталося.

Капітан Самохвалов, якого буквально трусило від гніву, підкорився. Відійшов від Демона і сказав:

— Допитувати я її пробував. Розговорити намагався. А ця падлюка як штовхне мене ногою, коли підійшов ближче! Стерво! — підвищив голос капітан.

Дівчина у формі Демона сиділа за столом і дивилася в одну точку на підлозі, не виявляючи інтересу до розмови начальства. Руки, зв'язані скотчем — тепер уже спереду, — лежали на столі. Збоку могло здатися, що те, що відбувається, її мало хвилює, але Матвій Леопольдович був упевнений: це омана.

Матвій Леопольдович, який помітив, що Карайченцев рушив до полоненої, пішов за ним — швидше з цікавості. І тепер був щиро радий, що його сьогоднішня прогулянка частиною закінчилася саме тут.

— Вона говорить нашою? — запитав Петро Семенович у капітана.

— Та звідки мені знати! — озвався Самохвалов. — Поки що ані слова.

— Може, не варто було на неї кричати, — спокійно зауважив Матвій Леопольдович. — Спробували б інший підхід.

На звук його голосу Демон уперше відреагувала: підняла голову і перевела погляд з підлоги на того, хто говорив. Під час їхньої минулої зустрічі в ізоляторі Білоріченська в очі їй било сонце, і Матвій так і не зрозумів, якого вони кольору. Зараз стало зрозуміло — карі. Уважні та спокійні.

— Та ви що?! — з іронією вигукнув Самохвалов. — Може, ви нам покажете, Матвію Леопольдовичу, як це робиться?

— Покажу, — спокійно сказав Матвій.

Зробивши крок до столу, він дістав з-за пояса великий ніж.

— Чудово, — посміхнувся Самохвалов. — Кричати, виходить, не можна, а порізати — будь ласка. Хоча… може, ви й маєте рацію. Подивимося, як вона заспіває.

— Дурень ти, капітане, — кинув Матвій і просунув ніж під скотч, що стягував руки полонянки. Одним різким рухом він перерізав його.

На Самохвалова в цю мить було страшно дивитися: кров відхлинула від обличчя, дихання збилося, паніка охопила. Руки тремтіли, сіпнулися до кобури. Лише з третьої спроби капітан вихопив пістолет і направив його на Демона.

Командир частини виглядав не краще: очі округлилися, рот відкрився. У голові Петра Семеновича майнули спогади про витівки цієї полоненої — і ті, про які чув від Сулейманова, і ті, свідком яких став сам лише кілька хвилин тому.

Але витримка у підполковника виявилася міцнішою. Він не потягнувся до зброї.

— Ти що коїш, Матвію? — тільки й зміг вимовити він.

— Прибери пістолет, капітане, — ігноруючи запитання, спокійно сказав Матвій Леопольдович.

— Нізащо! — різко вигукнув Самохвалов і метнув погляд на командира в пошуках підтримки.

— Якби вона хотіла напасти — уже б напала, — холодно промовив Матвій. — Прибери зброю. А краще вийди. Ти надто знервований.

— Виконуй, капітане, — підтримав його підполковник, швидко зрозумівши, до чого той веде.

Полонена не зробила жодного різкого руху. Навіть не спробувала стягнути залишки скотчу з рук. Вона просто сиділа, спокійно спостерігаючи. Матвій, що стояв до неї спиною, був ідеальною мішенню, але вона не скористалася шансом.

Карайченцев це зауважив.

— Виконуй, капітане. Сховай зброю і вийди.

Самохвалов похитав головою, засунув пістолет у кобуру, підійшов до дверей і, взявшись за ручку, буркнув:

— Ну ви, блін, даєте, Петре Семеновичу. Сподіваюся, знаєте, що робите.

Він відчинив двері й вийшов.

— І я сподіваюся, — тихо сказав підполковник і, похитавши головою, додав: — Якого біса, Матвію?

Матвій Леопольдович не відповів. Розвернувся до Демона:

— Їсти хочеш?

І тут, на думку Петра Семеновича, сталося диво.

Дівчина кивнула і вимовила:

— Так.