Примарна надія

ПЛАНЕТА КСЕНОН.

Замок Астерія

Вітри Ксенона, що несли шепіт далеких гір і аромат невідомих трав, м’яко оминали шпилі замку Астерія. Попри сувору красу, цей світ зустрічав прибулих притаманною йому прохолодою. На посадковій платформі, висіченій у базальті, чекав сам Лорд Валеріан Серхонт. Його велична й непохитна постать була звичним видовищем для тих, хто його знав. Сталеві очі уважно стежили за човником Дому Малікорн, що наближався, доки той не приземлився з глухим стукотом, здійнявши хмаринку сірого пилу.

Коли рампа опустилася і зсередини вийшов Лорд Корвус Малікорн, на обличчі Валеріана промайнула рідкісна, щира усмішка. Два лорди, стовпи Харонської Імперії, були не просто союзниками — їхня дружба була викувана в полум’ї незліченних кампаній і скріплена роками взаємної поваги.

— Корвусе! — голос Валеріана був глибоким, як гуркіт каменепаду. Він зробив крок назустріч другові, і вони обмінялися міцним рукостисканням, сповненим невисловлених спогадів.

— Валеріане, старий друже! Гадаю, вітри Ксенона, як і раніше, намагаються забрати будь-кого, хто не тримається міцно за землю, — з усмішкою відгукнувся Корвус. Його тонкий гумор пролунав знайомим відлунням.

Їхній шлях углиб замку Астерія пролягав через широкі, але суворі коридори, вимощені тим самим базальтом. Високі склепіння відлунювали крокам, створюючи не гнітюче, а, швидше, захисне відчуття. Незабаром вони опинилися в особистому кабінеті Валеріана — серці його влади та місці, де ухвалювалися найважливіші рішення.

Кімната була простора, з величезним арковим вікном, звідки відкривався приголомшливий краєвид на гори та плато Ксенона, що розстилалися внизу, тепер уже підсвічені м’яким сяйвом великого місяця Вести. Тут не було показного багатства — лише функціональні меблі з темного, полірованого дерева і кілька частково згорнутих мап зоряних систем на стінах. На масивному столі стояв графин з бурштиновим напоєм — місцевим міцним елем — і два кухлі.

Вони вмостилися у зручних кріслах біля каміна, де тихо потріскували синтетичні поліна, даруючи приємне тепло.

— Ну що, як твої справи, Корвусе? — першим порушив мовчання Валеріан, наливаючи ель. — Востаннє ми бачилися на Великій Раді. Невже твої торговельні шляхи й досі завдають стільки клопоту?

Корвус посміхнувся:

— Мої торговельні шляхи завжди завдають клопоту, Валеріане. Але завдяки цьому ми знаємо, що відбувається в кожному куточку Імперії. І ти, як я бачу, і досі тримаєш цей світ у міцних рукавицях. Я чув, на північних плато було невелике повстання?

— Невелике. Непорозуміння. Місцеві жителі іноді забувають, хто тут господар. Але це вже залагоджено, — Лорд Серхонт зробив ковток, його погляд ковзнув до вікна. — А ти, Корвусе, як завжди, в курсі всіх подій. І як тобі подорож? Сподіваюся, не надто виснажлива?

Вони говорили про дрібниці — про стан віддалених секторів, про останні новини з околиць Імперії, про те, як їхні сини справляються зі своїми обов’язками, і навіть про новий вид мисливських дронів, які Корвус нещодавно придбав. Розмова лилася легко і невимушено, як у старих друзів, яким не потрібно напружуватися, щоб знайти спільні теми. Обидва насолоджувалися моментом спокою — рідкісною розкішшю для їхнього становища.

Нарешті, коли графин був майже порожній і тіні місяців подовжилися на підлозі, Корвус поставив кухоль на стіл. Його погляд став більш зосередженим, а легка усмішка зникла. Він подивився на Валеріана, і в його очах промайнула та сама проникливість, що й завжди.

— Отже, Валеріане, — почав він, голос його став трохи нижчим, — ми пробалакали про багато речей, і це було, як завжди, приємно. Але, якщо я не помиляюся, ти покликав мене сюди не просто заради дружньої бесіди й елегійних краєвидів на Ксенон. Що такого важливого ти хотів мені сказати, дорогий друже?

Валеріан підвівся; його погляд, до цього розслаблений, став серйозним і зосередженим. Він підійшов до дальньої стіни кабінету, де в ніші був встановлений прихований голографічний проєктор.

— Ти, як завжди, проникливий, мій друже, — спокійно промовив Валеріан. Його пальці майнули над панеллю управління.

Кімната поринула в сутінки, коли єдиний промінь світла вирвався з проєктора, заповнюючи простір яскравим, мерехтливим зображенням.

На екрані з’явився Дракс, син Валеріана. Молодий, але вже з характерним для Дому Серхонтів владним обличчям, він тримався з неприхованою зверхністю. Його погляд, сповнений марнославства і бажання довести свою значущість, метушився по навколишньому оточенню. За його спиною, на тлі чужого, незнайомого Корвусу світу, виднілися обриси величного флагмана, що носив страхітливе ім’я «Караючий».

Зображення наблизилося, показуючи планету з космосу.

— Погляньте на неї! — голос Дракса, посилений голографічною проєкцією, звучав зарозуміло і самовдоволено. — Наш новий трофей, пані та панове! Відтепер і на віки вічні — планета Леда, перлина в короні Дому Серхонтів!

Сцена змінилася. Тепер камера слідувала за Драксом по поверхні планети. Навколо нього, на колінах, у шанобливому поклоні, лежав нескінченний ряд істот. Їхні обличчя були приховані, але сама поза свідчила про повну покору. Дракс ступав серед них, немов божество, його чоботи ледь не торкалися схилених голів.

— Ви казали нам про них, — продовжив Дракс; його голос звучав як переможний вирок. — Про жорстоких, нещадних створінь, що століттями загрожували нашим кордонам, що нібито знищили наш стародавній форпост. Про тих, хто, як ви запевняли, були непереможними й жахливими. Я вас питаю: що ж ви бачите зараз?!

Камера знову показала схилених істот, потім наблизилася до самовдоволеного обличчя Дракса.

— Я бачу лише жалюгідних і нікчемних тварюк, що плазують біля моїх ніг! — у його голосі дзвенів тріумф. — Їхня так звана «непереможна» планета, яку вони називали Леда, була завойована за три стандартні дні! Три дні, щоб розтрощити тисячолітній міф про непереможність!

Дракс випростався, розправив плечі; у кожному його жесті читалася непомірна гордість.

— Я, Дракс Серхонт, розширюю володіння нашого Дому і закликаю всі Великі Доми Харонської Імперії приєднатися до Великої Відплати над цими жалюгідними тварюками, які посміли знищити наш дім і кинути виклик Імперії! Я чекаю на флот Імперії для подальших завоювань!

Його погляд, сповнений зухвалого виклику, здавалося, пропалював екран наскрізь.

— Ви боялися власної тіні! Тремтіли перед привидом стародавніх переказів і тисячолітньої заборони Союзу Дев’яти Кланів! А я... я переступив через ваші страхи — і отримав цей світ! Я звертаюся до Ради і, звичайно ж, до мого лорда — правителя Дому Серхонт. Я чекаю вас на нашій новій планеті, Леда, для подальших завоювань!

Голограма згасла так само різко, як і з’явилася. Кабінет знову занурився в сутінки, освітлений лише тьмяним світлом каміна і місяців Ксенона.

Між двома лордами повисла глибока, оглушлива тиша. Вона була важкою — просоченою шоком, тривогою і розумінням неминучих наслідків.

Тиша, що запанувала в кабінеті після зникнення голографічного образу Дракса, здавалася гнітючою. Корвус першим порушив її; його голос був незвично стриманим.

— Сміливий крок, — вимовив він майже пошепки. — І несподіваний.

Його погляд був спрямований на те місце, де ще секунду тому ширяв образ тріумфуючого Дракса. — І що тепер?

Валеріан повільно підійшов до вікна, його масивні плечі були звернені до Корвуса.

— Я повинен доповісти про це Раді, — сказав він. Його голос звучав важко. — І прошу тебе допомогти все підготувати.

Корвус повільно кивнув, його обличчя залишалося непроникним.

— Зроблю все як треба, Валеріане. Рада П’яти Великих Домів збереться найближчим часом. — Він витримав паузу, спостерігаючи за другом. — Але що ти вирішив, Валеріане? Що ти думаєш про звернення Дракса?

Валеріан обернувся. Його погляд був сповнений глибокого смутку і розчарування.

— Це була дурість, Корвусе. Непростима дурість з боку Дракса. Тисячолітня заборона існувала не просто так. Не потрібно було туди лізти.

Корвус підняв брову.

— Але ж йому все вдалося, — нагадав він, ніби перевіряючи реакцію друга.

— Вдалося... поки що, — слова Валеріана були сповнені гіркоти. Він зробив крок до столу, його палець ліг на одну зі старовинних мап. — У давні часи, напевно, був хтось схожий на Дракса. Такий же молодий, амбітний, який не думає про наслідки... Через це ми втратили Харон, Корвусе. Наш рідний дім.

Він перевів погляд на друга.

— Я читав сувої битв, Корвусе. І ти, мабуть, також. Їхня система занадто далека — туди неможливо вчасно відправити припаси й підкріплення. Через це ми й програли війну.

Валеріан замовк. Його погляд став порожнім, наче він бачив перед собою палаючі руїни рідного світу. За мить він додав майже пошепки:

— І вони нічого не змогли зробити тут... крім руйнування Харона.

Корвус мовчав, перетравлюючи почуте. Нарешті він порушив тишу:

— То ти не відгукнешся на його прохання?

Валеріан відповів не одразу. Його погляд знову повернувся до панорами Ксенона, освітленої місяцями.

— Не знаю. Поки не знаю.

Незабаром після цього, обмінявшись кількома теплими словами, Валеріан провів Корвуса назад на посадкову платформу. Вітри Ксенона, здавалося, стали сильнішими, відносячи вдалину звук шатла, що злітав. Валеріан стояв на платформі, поки корабель Корвуса не перетворився на маленьку світну цятку в чорноті космосу, що забирала із собою не тільки друга, а й важке передчуття наближення бурі.

***

Переконаний, що відповіді на питання, які його мучили, лежать глибше, ніж просто тактика чи політика, Валеріан рушив звивистими коридорами Астерії. Він минув парадні зали й галереї, прямуючи в ту частину замку, що була прихована від очей більшості — оповиту давниною і тишею. Він зупинився перед масивними, нічим непримітними дверима з темного дерева, на яких не було навіть звичних родових символів. Торкнувшись їх, Валеріан відчув холод, що ніби виходив із самих надр Ксенона.

За дверима відкривався Зал Древніх Відповідей — місце, де час, здавалося, сповільнював свій хід. Це була не просто кімната, а радше глибокий грот, висічений у скелі, на якій стояв замок. Стіни були нерівними, необробленими, місцями вкритими дивними мохами, що світилися тьмяним синім світлом. Вологість і прохолода повітря пахли озоном і землею. У центрі грота, на трохи піднятому кам’яному постаменті, горів невеликий, але яскравий кристал, що випромінював містичне, пульсуюче сяйво — єдине джерело світла.

Валеріан зупинився. Його погляд зосередився на постаті, що сиділа в глибокій ніші біля однієї зі стін.

— Підійди.

Невдовзі з темряви вийшла вона. Стара. Її висхла, згорблена постать була закутана в безформне, пошарпане лахміття — колись, можливо, воно було вбранням жриці чи знахарки. Довге сиве волосся, більше схоже на сплутані нитки, спадало на її плечі. Обличчя було порізане глибокими зморшками, наче давня мапа давно забутих печалей, а в очах — тьмяних і безжиттєвих на перший погляд — причаїлася лячна глибина віків. Її довгі тонкі пальці із вузлуватими суглобами здавалися павучими лапками, що повільно вибиралися з рукавів. Від неї віяло вогкістю і чимось невловимим, але дуже стародавнім — майже первісним.

Стара повільно підійшла до лорда. Зупинилася за кілька кроків. Її голова злегка схилилася в шанобливому, але звичному поклоні, який виражав не покірність, а швидше визнання становища Валеріана.

— Мені потрібна твоя порада, — сказав Валеріан. Його голос був позбавлений звичної владності; в ньому чулася лише втома. — Чи знаєш ти, для чого я тебе покликав? Яка причина?

Стара підняла погляд. Її очі, здавалося, проникали крізь нього.

— Здогадуюся, мілорде, — проскрипіла вона. Її голос був схожий на шелест сухого листя.

— Але для відповіді мені потрібна ваша кров. Чи дозволите ви мені її взяти?

Валеріан, звиклий до її дивних вимог, усе ж на мить нахмурився.

— Минулого разу тобі моя кров не була потрібна.

— Минулого разу... відповідь була й так очевидна, — пролунало у відповідь, і стара зробила багатозначну паузу. Її погляд затримався на обличчі лорда. — А зараз...

Валеріан розумів, що ухилятися безглуздо. Він потребував відповіді.

— Згоден, — коротко промовив він.

Стара наблизилася, дістаючи з-під свого балахона предмет, який зберігала дбайливіше за скарби: стару, витерту шкіряну книгу, палітурка якої потемніла від часу й дотиків. Вона простягла свою тонку, кістляву руку в бік Валеріана. Той без вагань подав їй свою долоню.

У ту ж мить, з блискавичною швидкістю, стара вихопила з надр одежі тонку гостру спицю і з усієї сили проткнула долоню Валеріана наскрізь. Лорд навіть не здригнувся — лише стиснув зуби. Стара міцно утримувала його руку над відкритою книгою, не даючи її відсмикнути, поки темні краплі крові не почали литися на пошарпані порожні сторінки. Вона чекала, поки червоні плями не розповзуться по пергаменту, вбираючись у нього, і книга не набере їх достатню кількість.

Потім, так само різко, як і проткнула, вона вийняла спицю. Стара простягнула Валеріану дві маленькі тьмяні ганчірки, просочені чимось густим і пахучим травами.

— Приклади, — коротко кинула вона. — До ранку й сліду не залишиться.

Валеріан, не відводячи погляду від старої, зробив те, що йому було сказано. Він дивився, як його кров жадібно вбирається в сторінки стародавньої книги. Стара стояла поруч, її обличчя залишалося безмовним. Вона чекала.

Мить — і вона повільно, з особливою урочистістю закрила, а потім знову відкрила книгу. Якщо до цього її сторінки були чистими, то тепер на пошарпаних аркушах, немов написані живим вогнем, стали проявлятися стародавні символи. Вони були старими, давно забутими більшістю жителів Імперії, але дбайливо збереженими в пам'яті старої. Її погляд ковзав по них, читаючи невидимі для інших знаки і символи.

Стара повільно гортала сторінки, її тонкі пальці ледь торкалися пергаменту. Нарешті, вона підняла погляд на лорда, і в її очах майнула гостра, невимовна скорбота.

— Я так і знала, що цей хлопчисько дурість скоїть, — проскрипіла вона. У її голосі звучав не осуд, а радше сумна констатація факту.

— Тобі надійшла пропозиція, Лорде, від якої не можна відмовитися, не покривши своє ім'я тінню ганьби. Ти це знаєш.

Вона знову опустила погляд на книгу, а потім підняла його, немов у її очах відбивалися тисячоліття.

— Але послухай, що я скажу. У цій книзі — твоя доля. Тут зазначено, що це переломний момент у твоєму житті, і від вибору, який ти зробиш, залежатиме не лише твоя доля, а й доля Імперії.

Стара зробила крок ближче. Її голос став нижчим, майже гіпнотичним:

— Погодишся на те, що тобі запропонували, — і покриєш своє ім'я славою. Але лише на мить. На мить. І загинеш біля чужої зірки.

Вона витримала паузу, дозволяючи цим словам осісти у свідомості Валеріана.

— Відмовишся від пропозиції — і покриєш ім'я ганьбою. Але натомість зможеш отримати владу і силу, про яку навіть мріяти не міг.

З цими словами стара закрила стародавню книгу. Її обличчя було непроникним. Вона низько вклонилася — набагато нижче, ніж зазвичай, — немов прочитала в книзі щось більше, ніж сказала, і дізналася щось цінне не тільки для лорда, а й для себе самої. Не питаючи дозволу, вона повільно повернулася й віддалилася в тінь, розчиняючись у глибині Залу Древніх Відповідей, залишаючи лорда Валеріана наодинці з його думками — сам на сам із важким тягарем почутого і необхідністю ухвалити рішення.