Примарна надія

ПЛАНЕТАРНА СИСТЕМА МАЛЬКАР

ПЛАНЕТА САТ-ТАНА

Напруга на капітанському містку «Мародера» була майже відчутною. Кожен член екіпажу нервово поглядав на Єлизавету Лон, яка стояла біля головного оглядового екрана й мовчки спостерігала, як Сат-Тана стрімко зростала в розмірах, поглинаючи все більше простору. Обличчя дочки мільярдера залишалося непроникним.

— Підходимо до точки, що вказала міс Лон, — голос Хана звучав рівно, але в ньому відчувалося здивування.

На екрані планета здавалася нерухомою стіною з помаранчевого пилу.

— Малюк, — голос Сивого був спокійним, але в ньому відчувалася сталь. — Тримай курс трохи правіше.

— Я не розумію, капітане, — не витримав Вакс, припавши до допоміжного монітора. — Де тут можна оснастити корабель плазмовими гарматами та системами «Скайнекс»? У цій системі немає нічого, крім мертвих планет.

Заяві Єлизавети Лон у барі «Сицилія» про те, що модернізація відбуватиметься на Сат-Тані — яку серед екіпажів просто прозвали «Сатаною», — не повірив ні Сивий, ні Хан, ні Малюк. Навіть Катер пропустив її слова повз вуха, вирішивши, що Ліза просто не хоче розкривати карти раніше.

Тепер весь екіпаж «Мародера», як і команди «Бродяги», «Занози», «Сивуча», орбітального «Лихача» та навіть яхти «Шустрик», що йшли поруч, напружено вдивлявся в кожен куточок системи Малькар, сподіваючись відшукати заховану базу. Шукали — і не знаходили.

Джетта, не відриваючись від консолі з мерехтливими індикаторами, скептично хмикнула:

— Сенсори кричать про бурю на Сат-Тані. Ні даних про рукотворні об’єкти, ні старих маяків — нічого. Порожнеча і пилова завіса.

Всі погляди знову звернулися до Єлизавети Лон у пошуках відповіді, але вона мовчала. Лише злегка кивнула Хану, підтверджуючи курс, і знову втупилася в буремну планету. Її обличчя залишалося непроникним, погляд — цілеспрямованим.

Федорович, який до цього мовчав, похитав головою і посміхнувся в бороду:

— Якщо тут і є база — вона до біса добре захована. Або нас усіх тримають за дурнів. Втім, я вже звик...

Заєць, що стояв біля входу до вантажного відсіку, байдуже знизав плечима:

— Мені все одно, де тут база. Головне — щоб вантаж не постраждав. А ці ігрища багатіїв — не моя справа. Хочуть — хай шукають у пилу дива.

Сивий насупився. Цей рейс подобався йому все менше. Точка, вказана Лон, виявилася пустушкою. Нічого — лише нежива, люто запорошена планета.

— Де, чорт забирай, вона збирається проводити модернізацію? — вкотре подумки повторив він.

Удалині, на тлі темряви космосу і зловісного червоного диска Малькара, вгадувалися силуети інших кораблів, втягнутих у цю божевільну авантюру. Сивий не сумнівався: і там намагаються розгадати, де саме Лон збирається проводити модернізацію — сперечаються, укладають парі, сподіваються. І теж не знаходять.

— Зупиняємося, — наказав Сивий, коли корабель досяг заданої точки.

«Мародер» завмер, підкоряючись команді. Двигуни стихли, на містку запанувала дзвінка тиша, яку порушував лише гул систем життєзабезпечення. Сат-Тана, величезна і загрозлива, висіла прямо по курсу. Пилові вихори шалено клубочилися в мертвій порожнечі.

— Нічого… — видихнув Вакс. Його голос тремтів. — Абсолютно нічого. Ні аномалій, ні випромінювання…

І тут, нізвідки, з коридору, що вів на місток, пролунав спокійний, упевнений голос:

— А ви в цьому впевнені?

Усі завмерли.

У проході стояв в міру вгодований чоловік у стильному і явно дорогому костюмі. Його обличчя не було знайоме жодному з членів екіпажу.

На борту «Мародера» не було такого переполоху. Перед польотом судно ретельно перевіряли — не один раз. Сивий був готовий присягнути: на борту не було жодного чужинця.

А тепер — був.

Екіпаж зреагував миттєво. Стволи зброї злетіли, націлившись на непроханого гостя. Затвор Малюка клацнув, готуючись до пострілу. Але це викликало у чоловіка лише легку посмішку.

— Я б на вашому місці не став розмахувати вогнепалом, — спокійно промовив він.

Хан, тримаючи пістолет напоготові, примружився:

— Це ще чому?

— Ну, мені, припустимо, це не зашкодить, — усміхнувся чоловік. — А ось корабель може постраждати.

— Я ще не бачив жодної людини, якій би постріл з трьох метрів не завдав шкоди, — з відвертим скепсисом кинув Хан.

— З вашими висновками не посперечаєшся, містере Хане.

Прибулець зробив два кроки вперед — і на превеликий подив екіпажу опинився прямо посеред командного столу. Його верхня частина тіла височіла над стільницею, а ноги зникали десь внизу, ніби він пройшов крізь матерію.

Хтось ковтнув слину.

Федорович, зазвичай суворий і незворушний, повільно, майже мимоволі перехрестився.

— Свят-свят-свят… — пробурмотів він.

У декого тремтіли дула зброї.

Обличчя Єлизавети Лон осяяла тепла усмішка.

— Здрастуй, Лізі, — сказав чоловік, немов із полегшенням.

— Привіт, старий друже, — відповіла вона, не приховуючи радості.

— Ти б попередила, що з друзями завітала. А то я так злякався, що мало не розпорошив вас на атоми.

Він без зусиль «зійшов» зі столу, ніби перешкоди зовсім не існувало, і з легкою посмішкою оглянув заціпенілий екіпаж.

— Ви зброю краще опустіть, а то хтось ненароком пальне — дивись, як руки трясуться.

Підійшовши до Лізи, він раптом став серйозним:

— Де Матвій? Чому я не можу з ним зв'язатися?

Екіпаж «Мародера» стояв у повному ступорі, намагаючись осмислити те, що відбувається. Істота, здатна проходити крізь тверді предмети, з'явилася нізвідки і розмовляла з їхньою замовницею як зі старою знайомою. Цей рейс безперечно перестав бути звичайним.

— Він на Леді. А Леда захоплена. Я тому й прийшла до тебе по допомогу. Потрібно його витягнути. Допоможеш? — голос Єлизавети тремтів від відчаю.

Прибулець похитав головою:

— Я не всемогутній, Лізі. Що саме ти хочеш?

Малюк нервово ковтнув. Він так і не опустив зброю.

На головному екрані «Мародера» з'явилося обличчя Джона Картера. Його погляд метався між Єлизаветою та таємничим незнайомцем. Судячи з усього, він застав частину розмови й тепер з неприхованим інтересом стежив за тим, що відбувається.

— Мені потрібні плазмові гармати та система протиракетної оборони «Скайнекс», — сказала Ліза. — У тебе напевно є пара екземплярів.

Прибулець одразу зрозумів, до чого вона веде:

— Хочеш пробитися на планету з їхньою допомогою?

Ліза кивнула.

— Не вийде, — спокійно промовив він.

— Чому? — обурилася вона. — У тебе ж є ця зброя!

— Не вийде, Лізі, — повторив він, дивлячись їй прямо в очі.

— Зачекай, — втрутився голос Джона Картера з динаміків. — Мені здається, він має на увазі не відмову... а щось інше. Я правий?

Відповідь незнайомця викликала в Картера мурашки по шкірі:

— Браво, містере Картере, — промовив прибулець, виходячи з-за його спини.

Екіпаж «Мародера» здригнувся. Незнайомець тепер перебував у двох місцях одночасно — стояв на містку й одночасно дивився на них з екрана, ніби перебуваючи в кабіні «Шустрика».

Усі подумали про одне: голограма. Але настільки реалістичне зображення вимагало обладнання, що коштувало дорожче, ніж увесь їхній імпровізований флот разом узятий. Та й де б він його тут розмістив?

— Поясни, Елсі, — попросила Ліза.

Він м’яко посміхнувся і примружився:

— Дивись.

Перш ніж хтось встиг відреагувати, центр рубки осяяло світлом. Прямо над столом, ніби зіткана з мільярдів сяйних частинок, виникла приголомшливо реалістична голограма системи Скарца.

Заєць ойкнув і гепнувся на підлогу.

У тривимірній проєкції оберталися планети, пульсували зірки, а на підступах до четвертої планети розгорталася космічна драма.

Два кораблі сходилися в смертельному танці. Один — масивний, незграбний, з емблемою зоряного флоту Землі. Другий — асиметричний, з гострими краями та зловісним силуетом Харонської імперії.

— Ця битва закінчилася менше години тому, — голос Елсі ніби долинав із самої голограми. — Дивіться уважно.

Смертельна сутичка почалася миттєво. Корабель зоряного флоту першим відкрив вогонь — з його пускових шахт вирвалися снопи плазми та рій ракет. Удари стрясали корпус харонського судна, але кожен постріл, кожна ракета врізалися в мерехтливий синій щит, який, здавалося, був абсолютно непробивним. Світлові спалахи розсипалися іскрами в порожнечі космосу, не завдаючи ані найменшої шкоди.

Наскільки могла зрозуміти Ліза — і весь екіпаж «Мародера» — жоден постріл землян так і не досяг цілі.

У відповідь харонський корабель обрушив шквал вогню. Зелені промені енергії пронизували вакуум, врізаючись у корпус земного судна. Поверхня «Фартового» — так називався корабель зоряного флоту — тут же спалахувала; обшивка роздувалася, вогонь виривався з пробитих відсіків. Двигуни вибухали один за одним, перетворюючи корабель на вуглинку, що повільно тліє.

«Фартовий» кренився, його знаряддя стріляли все рідше і слабше. Вибухи слідували один за одним, нутрощі судна осявалися спалахами вогню та розплавленого металу. Могутній хвилину тому, він тепер усе більше нагадував смолоскип, що дрейфує в космічній безодні.

Останній жахливий вибух розірвав «Фартовий» на частини. Уламки, освітлені спалахами внутрішніх детонацій, розлетілися врізнобіч, перетворюючи гордість зоряного флоту на марну хмару сміття.

Харонський корабель, абсолютно неушкоджений, спокійно дрейфував серед них. Його синій щит, як і раніше, мерехтів. Елсі погасив голограму — рубка знову занурилася в напівтемряву.

— Ось чому, — спокійно промовив він, оглядаючи скам’янілі обличчя екіпажу. — Ця зброя, ваша зброя, абсолютно неефективна проти їхніх нинішніх щитів. Ви не зможете прорватися на Леду з тим, що маєте.

— Елсі, я тебе добре знаю, — наполягала Єлизавета Лон, і в її голосі звучала впевненість. — У тебе напевно є варіанти.

Він замислено подивився на заціпенілий екіпаж «Мародера». У його погляді зберігалася відчуженість — але в ній уже проблискувало рішення.

— Є варіант. Ми можемо домовитися. Я допоможу — підкажу, як впоратися. А навзаєм... ви зробите все можливе, щоб якомога швидше доставити Матвія сюди. Згодні?

— Ми за ним і летимо, — відповіла Ліза.

— Ти не зрозуміла, Лізі, — Елсі трохи подався вперед. — Матвій потрібен тут. Терміново. Ви зробите все, щоб привезти його.

Ліза вловила в його тоні щось тривожне. Але вибору в неї не було.

— Домовилися, — рішуче сказала вона.

— Домовилися, — повторив Елсі, і його посмішка стала ширшою. Майже недоброю. — Тоді по черзі передавайте мені управління кораблями. Почнемо навчання та модернізацію.

— А куди ми полетимо? — про всяк випадок уточнив Хан. Його голос прозвучав сухіше, ніж зазвичай: він розумів, що Елсі не жартує — і майже був упевнений, що відповідь йому не сподобається.

— Туди, — Елсі кивнув у бік планети. — На Сат-Тану.

У ту саму мить на поверхні планети почало відбуватися щось немислиме.

Прямо під ними, в одній із ділянок буремного хаосу, штормові вітри почали відступати. Піщана пелена, яку, здавалося, ніщо не могло розігнати, повільно осідала, поступаючись місцем дедалі яснішому простору. Помаранчевий туман розсіювався, і погляду відкривалося темне бездонне провалля — ніби сама планета розверзла пащу.

На містку «Мародера» пронісся шок.

Вакс і Федорович втупилися в екран, забувши про прилади. Джетта, завжди спокійна, судомно вчитувалася в дані сенсорів — апаратура божеволіла, не в змозі обробити такі різкі зміни. Лише одна людина зберігала повний спокій.

Єлизавета Лон. Вона просто спостерігала. Бачила це вже не раз. Перетворення Сат-Тани не лякало її. Воно — заворожувало.

Пальці Малюка нервово затархкотіли по клавішах. Приземлення на Сат-Тану вважалося неможливим. Але тепер, коли перед ними відкрився шлях, у ньому спалахнуло нестримне бажання опустити туди корабель.

— Зараз швидкість вітру перевищує триста кілометрів на годину, — спокійно промовив Елсі, навіть не дивлячись на пілота. Ніби читав його думки.

Малюк ковтнув. Упевненість зникла.

— Капітане, передавати управління?

— Передавай.

І «Мародер», підкоряючись невидимій волі, почав повільне, але невідворотне зниження. Він ковзнув в утворену вирву, заходячи все глибше — в саме серце буремної Сат-Тани. Ззовні світ зник — залишилися лише завихрення пилу і гул осідаючого вихору.

За кормою, з глухим шумом, зімкнулася пилова завіса. Усередині не було очікуваної темряви чи турбулентності. Навпаки — корабель увійшов у гігантський простір, штучно освітлений, немов ангар.

Стіни йшли вгору, гублячись у напівтемряві. Підлога була вистелена гладким, чорним, майже дзеркальним матеріалом.

— Ходімо, — скомандувала Єлизавета Лон.

Її голос звучав упевнено, твердо. Вона першою ступила на трап, спускаючись із «Мародера».

Екіпаж пішов за нею — все ще в шоці від пережитого. На їхній подив, повітря тут було свіжим. Ні натяку на пил. Ані сліду задушливої атмосфери Сат-Тани.

Вони пройшли крізь ангар, минаючи ряди дивних механізмів, і підійшли до непримітного ліфта у стіні. Коли двері відчинилися, Єлизавета запросила всіх усередину. Кабіна безшумно поїхала вниз, пронизуючи поверх за поверхом.

І ось — двері відчинилися. Екіпаж ступив уперед...

...і завмер.

Вони опинилися в командній рубці власного корабля. Ті самі консолі, ті самі крісла, ті самі монітори. Кожна подряпина, кожна вм’ятина — на своєму місці. За ілюмінатором простягався безкрайній космос, усипаний зірками.

— Не зрозумів, — пробурмотів Малюк.

— Якого?.. — видихнув Хан. Його зазвичай незворушне обличчя застигло в розгубленості.

Елсі виник немов із повітря і опинився поруч із Лізою. Та ледь не відсахнулася — до такого фокусу вона виявилася не готовою.

— Як?.. — тільки й змогла прошепотіти вона.

— Я відсканував рубку і відтворив її тут. Для мене це нескладно. Вам же доведеться опанувати значно серйозніші речі — злагоджену роботу як єдиного екіпажу. І тільки після цього — навчання поводженню зі зброєю.

Він зробив паузу, даючи словам улягтися.

— Моє рішення просте. Ми створюємо симулятор. Не просто візуальну проєкцію — повноцінну віртуальну реальність. Ви будете проживати десятки, сотні бойових сценаріїв і тренувальних завдань. Час тут тече інакше. Доки в реальності мине п’ять днів, ви проживете тижні — а може, і місяці — інтенсивної підготовки.

Елсі перевів погляд на Сивого.

— Ви будете керувати кораблем у віртуальних боях, відчуваючи кожну вібрацію, кожне перевантаження — ніби все відбувається по-справжньому. Ми запрограмуємо кожну відому тактику харонського флоту, кожен тип їхніх щитів, усі особливості системи Скарца. Ви вивчите їх напам’ять. Навчитеся вести бій, пілотувати, координуватися і застосовувати новий тип озброєння.

Він зробив крок ближче.

— Але ви повинні розуміти: буде важко. Дуже важко. Виходи із симуляції — лише для короткого відпочинку та брифінгів. Ваші тіла відчують втому, але розум наповниться досвідом, який неможливо здобути за роки реальних боїв.

Він знову подивився на Сивого — пильно, вимогливо.

— Чи готові ви заплатити таку ціну, щоб зрівняти шанси в сутичці з Імперією?

Сивий довго мовчав, вивчаючи Елсі, потім перевів погляд на своїх. В очах кожного — страх. Але під ним — пекуче, вперте бажання. Бажання перемогти тих, кого вони щойно бачили на голограмі.

— Готові, — сказав він твердо.

— І останнє, — додав Елсі. Його голос рознісся капітанською рубкою луною, наче говорив з ними сам корабель. — Самотужки ви не впораєтеся. Знадобиться допомога Зоряного Флоту. Ви повинні будете переконати їх співпрацювати. Їхні кораблі прибудуть у систему за п’ять днів. І ви повинні будете допомогти їм. А вони — вам.

Обличчя Лізи спохмурніло.

— Але ти ж сказав, що ремонт і симуляція займуть ті самі п'ять днів. Ми не встигнемо…

— Це вже моя проблема, — спокійно відповів Елсі. Його голос ніби виходив звідусіль, і на мить у Лізи виникло відчуття, ніби він говорить не ротом, а всією цією симуляцією.

— Ваше завдання — навчання.

— Якщо згодні — почнімо.

Перш ніж хтось встиг щось сказати, простір навколо них почав мерехтіти. У капітанській рубці стало стільки Елсі, скільки було членів екіпажу «Мародера». Кожен побачив перед собою точну копію вгодованого чоловіка. Його очі дивилися прямо в душу — заворожливо і лячно водночас.

Вони відчули легке запаморочення — і світ розчинився в сліпучому світлі.

Доки команда занурювалася в гіперреалістичний симулятор, щоб прожити тижні — а може, і місяці — інтенсивних тренувань, ззовні, у величезний ангар Сат-Тани, повільно опускався наступний корабель. За ним, за невидимим наказом Елсі, слідували й інші судна контрабандистів — кожне готове до власної трансформації.