Прокляття Лади

14

Сумний то був день для Вирію. Сумний і врочистий. Його, як і завжди, заливало золоте світло, але над Прадубом застигли сірі сутінки. Віддалік зупинилися душі предків, а боги й богині обступили зелену галявину, над якою на товстій гілці Дуба примостився Сокіл-Род. Ближче до нього стояли Числобог, Білобог з Чорнобогом, Велес і Мокоша, Лада та Ладо, височів Світовит і його чотири обличчя тримали в полі зору всіх одразу. Далі видно було незворушного Сварога, похмурого Перуна, спокійну Додолу, стривожених Леля і Лелю, заплакану Марену. Стояли Девана, Жива, Див, Стрибог, Хорс, Купайло, Семаргл, Карна, Желя, Переплут, Полель, Берегиня, Коляда… А на самій галявині височіли, схиливши голови, Орій і Ярило. Між ними виднілася тонка аж прозора постать Дани.

Род обвів жителів Вирію сумним всевідаючим поглядом, і з ока його впала сльоза. То була не сльоза творення, як на зорі світу. Просто свідчення суму. Уже були вислухані самі підсудні та свідки. І тепер настав час вирішувати.

— Боги й богині, душі й духи! Тепер ви знаєте провину цих трьох. Будучи творцями й захисниками, вони знищили цілу планету, слухаючись лише своєї гордині та люті. Найменша вина молодого Ярили. Не знаючи своїх сил і не маючи достойного заняття, він втрутився в чужу суперечку. Щоб не повторив він своєї помилки, нам належить визначити й визнати його місце в нашому світі. Мокошо, ти знаєш, що робити.

Повільно, знехотя богиня землі й долі вийшла вперед. За нею йшли її дочки від Велеса — Доля й Недоля, обидві в однакових майстерно гаптованих довгих сорочках, з розпущеним каштановим волоссям. Мокоша зазирнула своїми мудрими замріяними очима просто в зіниці Ярили. Живе свідчення зради її чоловіка. Уособлення його провини, хоч сам ні в чому не винен. Глибоко вдихнула, покрутила веретено. Доля, вслухаючись у щось, чутне лише їй, виголосила:

— У ньому горить вогонь. Молодий Ярило стане сильним богом Сонця.

— Не раніше, ніж Велес визнає його рівним собі, — долала Недоля.

Невисокий кремезний Велес насмішкувато підняв темну брову, сині очі блиснули:

— А все, що я робив до цього, — не рахується?

Повернувшись до сина, володар потойбіччя простягнув руку:

— Ходімо!

Мить — і вони опинилися в серці земних володінь Велеса. Навколишні гори приховують від людей найбільшу таємницю цього краю — двері в Наву, відчиняти й зачиняти які може тільки його батько, провідник між світом живих мертвих. Поруч галявина, на якій збираються на раду лісовики, вовкулаки, велети й інші нелюдські народи. Та вони вже тут! Старійшини і вожді родів, наймогутніші, наймудріші. Звісно, Ярило знав їх усіх, деякі були його вчителями. Батько вперше ніжно всміхнувся йому, потім раптом підморгнув, навіщось торкнувся своєї сопілки, і, відкинувши за спину важкі поли рясно оздобленого золотом плаща, виголосив:

— Слухайте, мої народи! Це — мій син, і якщо він вам наказує — це я вам наказую!

На якусь мить запала тиша, а потім Ярила огорнуло тепле червонувате сяйво. Воно наче переплавило все, що на ньому. Здалося, замість крові під шкірою потекла чиста гаряча лава. А навколишні ліси й гори здригнулися від криків, якими нелюдські народи вітали молодого і дужого володаря: «Яр! Ярий! Ярило!»

Молодий, уже проявлений бог навіть не помітив, як вони знову опинилися у Вирії та стали перед Родом. Сокіл уважно оглянув Ярила: босий, у білому одязі, вінку весняних квітів, у лівій руці житнє колосся, а в правиці — людська голова.

— Велика твоя сила, молодий боже. Ярило, Ярий. Ти мав стати володарем й охоронцем Сонця. Але не можна давати гарячковитому й могутньому молодикові на віки вічні таку владу. Ось моє слово: за те, що ти причетний до знищення десятої планети, опікуватимешся сонцем лише гарячими днями кінця весни — початку літа. А щоб сила твоя всю Землю не спалила, віддаю тобі ще опіку над тілесними пристрастями людськими і війною кривавою.

Род глянув кудись понад голови присутніх, і вперед виступив Сварог. Він подав Ярилові довгий спис і щит, які сам викував. Той узяв дарунки Коваля, вони з батьком вклонилися перед Родом, Сварогом та всіма жителями Вирію і відступили вбік.

У центрі галявини залишилися Дана та Орій. Виснажені, нерухомі, вони байдуже споглядали попередні дії, чекаючи рішення Рода.

— Ви піддалися сліпому гніву і знищили цілу планету. Таке діяння має бути покаране. Від сьогодні ви втратите тіла й частину сили. Триста років, Дано та Орію, прожито вами разом, у турботі про людей Оріяни. Ще триста ви дбатимете про них надалі. І, якщо впораєтеся, збережете їхні землі й життя, віру і пам’ять, я поверну вам теперішній вигляд. А силу вам повернуть їхні молитви. Дано, тобі належить розчинитися в усіх водах Землі. Ти знатимеш усе, що робиться на планеті, — це нагорода за те, що не дала Орію нічого там знищити. Орію, ти забув у гніві своїм, що бог має завжди чинити по правді. Маєш забути себе і стати часткою свого меча. Щоб вожді Оріяни, тримаючи меч Орія, могли відбитися від будь-яких ворогів. Така ваша кара. І ще — від цієї миті ви більше не подружжя. Негоже чоловікові тримати жінку силою.

Важка тиша накрила зелену галявину. Перун поклав під гілкою, на якій сидів Сокіл, меч Орія. Бог землеробства зробив було крок уперед, на Дану, та вона дивилася крізь нього, незворушна, ніби вже позбавлена сили й розпорошена. Зітхнув, ступив ще раз — і на нього впала сльоза з ока Рода. Постать красеня-бога огорнулася туманом, потім стислася до двох згустків світла, що переливалися відтінками бурштину. Більший увійшов у меч, а менший — у Прадуб. Мокоша, перекинувши за плечі важкі хвилі темного волосся, підійшла, підняла меч: «Я передам його Оріянам». Дочекавшись згоди Рода, зникла.

Сіра хмара над Прадубом розвіялася. Дана глибоко зітхнула, стягнула з пальця тонкий золотий перстень, якого Ярило віддав їй напередодні. Якусь мить крутила його в руках, чи то милуючись, чи перечитуючи: «Ти завжди будеш у моїй пам’яті». Усміхнулася кутиками вуст:

— Не хочеться віддавати, але тепер навіть він не допоможе.

І звела очі на Сварога, що височів над мешканцями Вирію, поступаючись зростом лише Білобогу з Чорнобогом. На мить, коротку й солодку, дозволила собі потонути в його зіницях. Сліпуче засвітилася срібним. Бог-Вогонь рвонувся до неї, але одразу зупинився. Відчув, що там уже нікого немає. Є на Землі Вода, але Дани, рішучої, відкритої, люблячої — немає. Срібне сяйво згасло. На м’якенькій зеленій траві Вирію, по якій наче від творення світу ніхто не ходив, залишився осиротіло лежати тонкий золотий перстень Сварога.

…Попри похмурі події того дня, Велес почувався щасливим. Він знову привів сина до дверей у Наву і розповів про ще одне рішення:

— Сьогодні день переміг ніч, і відтепер щороку цього дня я передаватиму свою владу над земним світом тобі. А це мій дарунок.

До них просто по хмарах наближався чудовий білий кінь. Велес допоміг синові приточити до сідла спис і щит. Обійняв.

— Може, я й ніколи не казав цього, але ти мій єдиний син і я люблю тебе — як умію.

— А… матір моя що для тебе важила?

— Вона найпрекрасніша з усіх, кого я зустрічав… Тривалі роки я був одержимий нею і бажанням її отримати — хай лише на одну ніч. А тепер… не знаю. Вона народила тебе, і я завжди буду вдячний їй за це. І завжди пишатимусь тобою.

— Незважаючи на те, що мене покарали і забрали частину влади над Сонцем?

— Та навіщо тобі та влада! Відповідальності вище голови і так матимеш! Ти — бог пристрасті тілесної, то й користуйся цим! По Землі поїзди, на дівчат подивися…

— Тебе не переробиш, — розсміявся Ярило і легко скочив на коня. — Спасибі, батьку. За все.

Призначення владно покликало молодого бога. Він мчав на коні поміж хмар, вслухався в численні голоси Землі. Сонце підіймалося вище і гріло жагучіше. Люди збиралися на війну. Люди жадали любові. І його призначення — влити в їхні кволі тіла силу, щоб робили все яро, пристрасно. Бо інакше — не житимуть по-справжньому.

Володар Потойбіччя, бог мудрості, мистецтва, багатства, торгівлі й чарівництва, провідник та охоронець померлих душ і коренів Прадуба витягнув свою чарівну сопілку і тихо заграв, спостерігаючи, як зникає за обрієм його єдиний син — живе продовження колишньої неймовірної одержимості.