Прокляття Лади

7

Лада знайшла Дану на поверхні озера Живої Води. Чарівне плесо легенько колихало ту, яка вийшла колись із нього, і пальцями-хвильками витирало її сльози.

Богиня гармонії почала розмову не зі Сварога. Сівши на золотий пісок і відкинувши назад важку косу, вона неголосно проказала:

— Орій справді забрав Ключі.

Данка повільно підвела сиву голову:

— Як ти знаєш?

— Род сказав. З’явився на мить, ухопив усю в’язку з Алатир-каменя — і зник.

— То чому ж ви тут допитуєтеся правди, збори влаштовуєте? Просто підіть до нього або покличте сюди.

— Воно так, але й не так… Род не хоче для нього відчаю, болю. Лише щастя. А його ми вибираємо самі. Якщо Орія знову осудити й покарати — це йому не допоможе. Треба, щоб він зрозумів.

Дана хвилею вийшла з озера якраз напроти Лади. Здавалося, вона звинувачує її, хоч, звісно, навіть на думці не мала нічого подібного.

— Коли ви повернули нам свідомість, мені було простіше, ніж Ору. Навіть міняти нічого не довелося чи віруючих шукати. Я просто БУЛА, і ця присутність настільки явно відчувалася, що ніхто з людей у глибині душі навіть не сумнівався в моєму існуванні, у тому, що Вода — жива.

— Чому ж ти не спинила Орія, коли він чинив кривду, от як недавно — надихав нацистів?

— А здогадайся, чого він вимагав навзамін… Україна, Оріяна — яка різниця, як називають ті землі! Люди все одно залишаються нашими. Моїми. Нащадками Орія. Що в нього в голові, чому став на бік їхніх ворогів, — я не розуміла. Допомагала союзникам розбити гітлерівців, робила, що могла і навіть більше. Як і всі ви. Але стати поруч із ним після ТАКОГО — це означає зрадити і себе, і своїх підопічних. Ніколи не повернуся до Ора! Ніякий шантаж йому не допоможе. Тому навіть не посилайте мене з ним говорити. Я вже намагалася. Нічого хорошого з цього не виходило і не вийде…

Озеро, у відповідь на гнів і біль Данки, вкрило її хвилями, як плащем. Богиня води тріпнула волоссям і сіла на піску поруч з Ладою.

— Ніхто про таке й не проситиме. Вам зі Сварогом треба пошукати Ключі на Землі, бо, сама знаєш, сили наші вже не ті, що колись. Ми їх просто не відчуємо. А ви двоє, творці артефакту, — відчуєте. І повернете. Що б там не задумав Орій, не можна заморожувати всю планету, а це неодмінно станеться, якщо його не спинити.

— Я от думаю: якщо Ключі на Землі,чому вони не діють?

— Це якраз легко. Він закрив їх від усіх — раз. І два — тепло завжди відмикало Подружжя. Раніше — Лада і Ладо. Потім — Леля і Лель. А тепер, і думаю, Орій саме так і розраховує, це маєте зробити ви з ним. Стати знову парою. Якщо вже іншого способу повернути тебе в нього немає.

— Я… з Орієм… — Дана спохмурніла. — Думаєш, у нього вийде? Отак просто? Візьмемося разом за Ключі, і я закохаюся?

— А ти згадай, скільки сили має той артефакт. Тому єдиний спосіб цього уникнути — щоб ви зі Сварогом знайшли Ключі й узялися за них разом. Ви були парою задовго до Орія, і ваше кохання набагато сильніше.

Тут Дана не витримала і, обхопивши руками коліна, просто розревілася.

— Яке кохання? — вимовляла-підвивала вона. — Скільки можна?! Людям легше. Їхня любов мінлива. Скільки разів за своє коротке життя вони можуть кохати? Хіба один? Ні, більше. Чи не так, Світла Ладо? Ти дала їм можливість любити не раз. Тільки нас зі Сварогом прокляла тим вічним коханням! Кажеш, то Дар? Дар — це те, що радує, приносить щастя, гармонію. Смертні можуть дозволити собі не бути в постійній напрузі, як ми! Вони можуть іти до омріяного впевнено і не озиратися на зроблені давніше помилки, вчинки інших! Вони не кличуть віками й тисячоліттями когось одного на ім’я. Їхні жінки не провалюються у сни, як у колодязь, — щоб хоч там зустріти того, єдиного. Їм не потрібно безкінечно пригадувати оте «мушу», що, як кисле недозріле вино, роз’їдає свідомість. Хіба хоч якась зі смертних повторює більше кількох днів «чому»? Хіба перебирає роками, як я, давні можливості, загублені в нішах сумнівів? І ці мрії, непотрібні, напівмертві, які волочаться за мною, а я безсила змінити їх чи знищити! Я так втомилася від них… Кожного ранку прокидаюся з надією, що це сон. Але ж ні! Усе до судом реальне, чуєш, Світла Ладо? Так, ми вдвох творили Яву і Сварг був моїм життям, моїм сонцем, як сказали смертні. Але ти... Ти прокляла нас! І де тепер мої ніжні світлі мрії? Твій «Дар» нищить мене, викручує пальці, видирає шматки із серця. Я більше не можу так! Зніми своє Прокляття, молю тебе. Я хочу спокою… А ти кажеш мені, що ми знову будемо парою… Знову усе спочатку… Пощади!

— Ч-ш-ш-ш-ш-ш… — Лада обережно пригорнула Данку і тихо прошепотіла. — Усе може бути зовсім не так… Знайдіть Ключі, і я заберу від вас із Сварогом свій Дар, якщо ви вже так одностайно називаєте його Прокляттям.