ІІ. СУПЕРНИЦІ. ХЛОПЕЦЬ БЕЗ ДОЛІ. 10
10
Велика ріка загорнулася в туман. Чорнобог посадив Марену на тому самому березі, де ріс колись Орій явором. Води добряче розмили його: тепер хвилі шуміли зовсім поруч із священною дібровою. За деревами вгадувалася низка напівзгаслих багать, по околицях стихали пісні… Купальська ніч згортала свої чари.
Білобог з’явився поруч із братом, і вони стали обабіч богині смерті, ніби захищаючи. А біля самої води зіткалася біла постать сивого старця з місяцем на грудях. Чорнобог не витримав, засміявся:
— Ти на себе не схожий!
— Бо мить важлива, навіть урочиста. Тож припини реготати, Темний, — до них повернувся вже худорлявий юнак. — Краще про себе подумай. Навіщо Дажбога зачинив у Темній Наві?
— Бо він винен! Ти ж знаєш, що сталося б, якби сила Маренки знищила все коріння Прадуба?
— Здогадуюся… — Числобог співчутливо глянув на зіщулену жінку і, повернувшись до річки, покликав:
— Данко!
Пласти туману зарухалися, угору піднялися хвилі, і ось перед ними виросла прозора постать із темними безоднями очей. І такі сили збиралися навколо неї, що Білобог із Чорнобогом мовчки вклонилися. Мати-Вода…
Числобог не відволікався на церемонії. З його долонь полилося ніжне срібне сяйво, і ось на траву біля Марени ступила молода дівчина із сивим волоссям. Перезирнулися з чоловіками — і вони зникли. А сама сіла біля подруги й узялася розчісувати її заплутане чорне волосся...
Сонце встало. Очі богині смерті знову стали синіми. Вона повернула голову і, не вірячи, прошелестіла:
— Данко?..
… Марена плакала. Її біла постать ледь здригалася, а чорнява голівка беззахисно спочивала на плечі в Дани. Та мовчала. Бо що тут скажеш? І дивилася в небо, яке Додола запнула тужливими важкими хмарами. Сизі струмені дощу рясно билися об землю…
— Що мені робити, Данко?
Дощ давно вщух, і вечір був наскрізь пронизаний пахощами трав.
— Жити. У тебе є Чорнобог. Він тебе любить. А ти любиш його, знаєш його і віриш йому (мав же їй хтось це сказати!).
— А Дажбог? — Марена не сподівалася таких висновків.
— Тужиш за ним?
І тихе, серйозне, здивоване:
— Ні…
— То хай спить і чекає рішення Рода.
— Ніколи не думала, що так усе вийде…
— Ніхто не думав… Вертайся в Темну Наву. Ти там недогледіла трохи, допоможеш навести лад.
— А ти що робитимеш, Данко?
— Залишуся тут. Я потрібна Землі. Вас із Чорнобогом у гості чекатиму. Будете навідуватися — сильні та щасливі…
— А зі Сварогом що у вас буде?
— Нічого… Шкода, але нам уже пізно…
І, чесно кажучи, вона й сама не впевнена, що прагне Сварога, чи Орія, чи взагалі котрогось чоловіка. Тривалі роки пробувши несвідомою стихією, Дана знайшла нарешті те, чого й не сподівалася — спокій. І борсатися в тенетах дарів і проклять Лади геть не була готова.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!