Прокляття Лади

12

Чорнобог сердився. Він стояв у тій самій частині саду за своїм палацом, звідки Марена випадково знищила частину коренів Прадуба, з рук виривалися згустки темряви і, мов мечі, скошували покручені тоді ж гілки золотих дерев і срібних кущів. Ті спадали на сірий попіл, купа все росла і скоро мала поховати під собою кришталеву труну з Дажбогом.

— Бачу, не лише Орія мучать напади люті.

Чорнобог навіть не озирнувся, він давно відчув присутність брата. Понівечене гілля посипалося дощем.

Білобог зітхнув, підійшов і поклав долоню на його рамено:

— Темний, зрозумій: то вже не жарти. Дажбога доведеться відпустити. На Землю прийшов холод, потрібне сонце!

— Хіба їх мало є для сонця? — Чорнобог рвучко озирнувся, завмер напроти брата. — Коляда, Ярило, Купайло чим займаються?!

І раптово сів просто в попіл:

— Якщо я зроблю це, Марена може повернутися до нього…

Нелегко йому далося це зізнання! Рівновага Всесвіту — важезний тягар, і давно вже брати навчилися керувати власними почуттями. Але не цього разу. Присутність Марени, її довіра, беззахисна ніжність… Як він може втратити свій найбільший скарб, щойно отримавши його?!

Білобог опустився поруч:

— Ти сам усе знаєш. Коляда виводить сонце на небо після найдовшої ночі, Ярило запалює його найбільшою силою, а Купайло стежить за її розподілом влітку. Але світу потрібен той, хто рухатиметься із сонцем по небу і дбатиме про нього весь рік. Така воля батька нашого Рода.

Доволі довго вони мовчали, надто добре розуміючи одне одного. Воля Рода — уособлення Прави, закон для смертних і безсмертних. Саме життя Всесвіту. Ніхто не сміє переступати через неї, а надто вони — бо дуже добре усвідомлюють, чим таке може скінчитися. Сокіл ніколи не вимагав неможливого, того, що понад силу. Отже, він зможе? Мусить!

Тому Темний зітхнув, махнув рукою — і труна Дажбога враз очистилася:

— Забирай!

— Тю! Чи я найнявся його тягати? Зараз прийдуть, розбудять, поведуть… — Білобог миттєво помолодів, сиве волосся вкоротилося й стало русявим, на обличчя виповзла хитра посмішка.

— Овва! — загорілися бешкетом темні очі Чорнобога. — І багато їх прийде?

— Род сказав: швидше за все, усі. Я ж майнув сюди, щойно вони збиратися почали. Бояться тебе, брате. Напридумували, що добром ти цього шмаркача не віддаси, битися доведеться.

— Тут? Біля коренів Дерева Життя, третини яких вже немає?

— А що ти хочеш, Темний? Вони ще всі по-суті, дуже молоді. Не думають… А на Землю смерть не приходить ніяк, люди перелякані, боги Вирію теж.

— Марена боїться застосовувати свою силу, ти ж знаєш… — Чорнобог одразу забув про смішки.

— А ти боїшся відпускати її від себе, — доповнив брат.

— Треба, мабуть, поговорити з нею, — Темний почав було підійматися, Світлий його спинив.

— Я сам. І ще: не думай про неї настільки погано. Марена з тобою. І ні до якого Дажбога вона більше не повернеться.

— Думаєш?

— Знаю. Вас обох.

Залишивши брата біля кришталевої труни, Білобог упевнено пішов через сад. На сходах палацу, із цього боку все ще перламутрово-білого, виднілася дрібна постать. Знав, що вона чує його наближення. Однак не рухається. Зауважив, що звідси корені Прадуба мають вигляд неушкоджених. Серце мимоволі стислося від жалю й співчуття. Сів поруч. Погладив, як маленьку, по голові.

— Маренко, тобі час до праці, — одразу перейшов до справи. — Ти потрібна людям, усьому живому.

— Хіба це правда, Світлий? Люди ж чекають мене як прокляття… Вони щасливі тепер! Заповітне бажання здійснилося — не вмирають!

— Не щасливі. Більшість налякані. Без тебе не буде і народження, вони не потраплять у Вирій, не побачать пращурів і богів, усе зупиниться. А згадай тих, що мучаться від хвороб, від старості, страждають від болю, гниють у полоні… Ти потрібна їм, Маренко. Твоя присутність, твоя допомога. Хто ж буде до них милосердним, якщо не ти?

— Уже майже ніхто не вірить, що я — милосердна. Якісь поклоніння, буває, починаються, нас із Темним кличуть, гидоту різну роблять. Люди такого можуть напридумувати…

— Люди ще діти. Люблять страшні казки. Вони подорослішають. Ти ж знаєш їх майже так само добре, як Дана. Перед тобою вони нічого не приховують. Не кидай їх, Маренко. Род сам дав тобі твої сили. Отже, ти можеш ними керувати. Така його воля.

Ось і промовлено головні слова. Воля Рода. Марена знала, що одного дня хтось скаже їх їй. І навіть змирилася з тим, що її, цю волю, необхідно буде виконати. Бо чинить вона зі смертними зараз аж ніяк не по правді. Та й Темний поруч, а з ним буде не страшно. Діяти буде не страшно. Проте дуже соромно згадувати. Марена звинувачувала в усьому, що сталося з нею і Дажбогом, себе одну. І підозрювала, що так само думають усі жителі Вирію.

— Але як я подивлюся в очі іншим богам? Я такого накоїла… Та труна…

Руки Чорнобога, що саме надійшов, обійняли її, сховали, зігріли і рідний голос прошепотів на вухо:

— Ні, пташко. Сон Дажбога — це моя провина. Не бійся, тебе ніхто не каратиме. От тільки… Якщо зі мною зроблять так, як з Орієм і Даною колись, — ти дочекаєшся?

— Якби я не знала тебе, як себе, то образилася б, — Марена відкрито глянула йому в очі. — Що ти собі надумав?

— От і вирішили. Ходімо зустрічати гостей-визволителів, інакше ті вояки з Вирію все нам тут потрощать.