Прокляття Лади

4

Дажбог вийшов з хоромів батька і ступив босими ногами на траву Вирію. Він зумисне зійшов із золотої стежки — хотілося торкнутися чогось живого, щоби врости в цю дивну домівку богів і пращурів. Там, на Землі, він часто задивлявся в небо, з якого прийшов колись до його матері могутній Перун.

Колись Дажбог довго не міг зрозуміти: чим привернула суворого бога наївна русалка Рось? Гарна, так, але хіба зрівняється вона з Додолою? Ніколи. Та — розумна, горда. Зате, збагнув пізніше, у лагідної Росі було вміння приймати коханого, не намагаючись змінити. Часто Дажбог думав, що його жінка буде такою ж. І Перун ставився до другої дружини з трепетом і турботою. Та й сина ніколи не обділяв любов’ю.

І от Мокоша провістила йому долю бога. Дажбогу незабаром належало взяти під опіку Сонце. Учора батько привів його у Вирій. А сьогодні сама Світла Лада познайомить його з нареченою — нею стане її старша донька Жива. Род вважає, що їхній союз буде благословенням для всього живого.

Він і сам не помітив, як опинився ближче до Прадуба, зовсім поруч із хоромами Лади й Ладо. Голову закрутив запаморочливий аромат троянд, що росли під вікнами. Дажбог раптом захотів вгадати, за яким із них зараз його майбутня дружина. І яка вона? Мабуть, схожа на Рось. Ніжна. І сильна. Тендітна. І незламна. Звісно, що гарна, та це не головне. Вона… Єдина, яку він зможе полюбити.

Трохи далі над потічком схилилися плакучі верби. Раптом Дажбог помітив між ними якийсь рух. Ноги самі понесли туди, серце чомусь калатало голосно й скажено. На траві, яка у Вирії ніколи не вкривалася росою, стояла ВОНА. Тендітна постать частково ховалася за вербовим гіллям. Ось майнула довга сукня, вишита білим по білому. До п’ят звивалися чорні змії кучерів. Голівка повернулася в його бік, на блідому личку світилися невимовним теплом сині очі… Помітила. Кліпнула, придивляючись. Дажбог глибоко вдихнув і зупинився зовсім поруч. Узяв її маленьку долоньку в свої, відкрито всміхнувся. Дівчина здригнулася всім тілом, наче прокинувшись. Очі змінили колір, стали темно-карими. Глибокими, як сам Всесвіт. І на самому дні там зоріло не лише здивування, а й зачудування і ще щось, що не має назви, не потребує ні причин, ні сенсу. Просто є — і цього досить.

…Так приходить кохання...

— Хто ти?

— Твій наречений!

— Наречений? — зіниці темних очей від здивування так розширилися, що, здавалося, десь на дні спалахнули хороводи зірок.

— Так. — Дажбог почувався в цю мить таким окриленим, ледь не всесильним. — Ти ж будеш моєю, Живо?

— Жива?.. То ти… — аж заклякла, не вірячи.

— Я Дажбог, Живо.

— Я — не Жива.

— Цього не може бути! — він аж засміявся. — Твоя мати сказала, що я кохатиму Живу, що вона мені призначена. Я одразу відчув, що це саме ти.

— Ні… Я…

Довге темне волосся раптово щільно обліпило постать його мрії, і, уже розчиняючись, зникаючи чорним туманом, вона майже беззвучно прошепотіла:

— Я — Марена.