Прокляття Лади

4

Всеслава молилася. На кам’яному вівтарі, що над річкою, лежали найкращі осінні плоди, сонячні зайчики вистрибували поміж дрібними хвильками. Усі жертви цього року Дана незмінно приймала, породіль благословляла… Чому ж так тривожно на серці старшої жриці?

Навіщо собі брехати?! Орієва незрозуміла пристрасть — ось що її гнітить. Він як син їй, сестринець. Його мати була їй сестра у других, померла при пологах, а батько через місяць по тому загинув на полюванні. І тоді ще проста жриця все своє життя віддала не лише служінню Покровительці, а й сироті, до якого прикипіла всім серцем. Навчала його знаки розуміти, до людей і до світу дослухатися, у себе вірити, до мети наполегливо рухатися. От і навчила… На свою голову та на безголов’я цілого племені, що кілька років тому вибрало талановитого понад міру й сміливого Орія вождем. Не може бути його любов до Дани на добро! У племені про це говорити бояться, тим більше бачачи явне благословення богині, але вона ж чує серцем: біда буде! А він не слухає нічого, весь час на те місце, де бачив її, бігає. І люстерко у воду кидає! А вона щодня його на вівтар переносить! І він знову його — у хвилі, а Дана — назад… Як діти граються! От і молиться вона щоранку довго й щиро всім богам, просить поради й заступництва, благає, щоб біду незнану відвернули…

Не відвернули. Біда прийшла наступної ж весни.

Смерть ластівкою прилинула до річки:

— Дааааанкооооо!

— Чого так голосно? Усіх живих навколо перелякаєш. Про кого мені тоді дбати?! — Дана миттєво підвелася з чистого плеса і, сміючись, оббризкала подругу.

— Погані новини, — від тривожного голосу Марени, здавалося, затихло все навколо: і ліс прадавній, і недалекі поля. — Погані новини для всіх людей твого Орія.

— Він не мій, — гостро зиркнула Дана, сівши на траву.

— Любить-то тебе, — Марена примостилася поруч.

— Теж мені причина! Ти ще скажи, що Сварг — мій.

— Коли йдеться про тебе, Сварог — сліпий боягуз. А Орій, до речі, мені подобається!

— Навіть так?

— Так! Він уже точно ніде тебе не замикатиме, на руках носитиме…

— Надірветься, Маренко. То це його почуття ти називаєш бідою для племені чи як?

— Ні… З почуттями ви якось дасте раду. Песиголовці, Данко. Ідуть сюди з північного сходу. Нам із Чорнобогом жертви приносять. Щедрі, криваві… Страшні… Ми не прийняли жодної, але їх багато йде. Скоро дороги підсохнуть — то й нападуть. Попередь його чи що.

— Не хвилюйся. Орій — чудовий воїн і мудрий вождь. Він знає про загрозу. Збирає воїв, укріплює поселення, із сусідніми племенами он домовився, що в разі чого виступлять разом. Впорається.

— Ти так у ньому впевнена?

— Авжеж. Але для людей треба зачарувати й передати обереги. Я скажу своїм жрицям.

— А я — своїм темним волхвам.

— Спасибі.

Оберіг для Орія сама робити будеш?

— Так.

— То не кажи після цього, що він тобі геть байдужий!

Дана розсміялася. Ну що ти будеш з нею робити!

— Я й не кажу. «Не байдужий» і «любий» — то різне, Маренко! Чи тобі не знати? Он Чорнобог очей не зводить, і теж — «не байдужий» — то й що?

А потім місячною ніччю, вишиваючи-зачаровуючи пояс для закоханого в неї вождя, Дана знову й знову думала, чим іще допомогти. Перун його захищатиме в битвах, а до поселень лісовики Велеса так стежки-доріжки заплутають, що й не пройде ніхто! Та й сама вона тими, хто залишиться, опікуватиметься.

Тими, хто залишиться… А хочеться їй наглядати за воїнами! Чи тільки за одним? Там місце для Карни та Желі, для Перуна з його воями небесними. Вона тільки заважатиме.

Але… Невже Орій став їй потрібним?

Та не може бути! Просто звикла, мабуть.

На ранок помережаний захисними візерунками пояс уже лежав на вівтарі. Всеслава, звісно, здогадалася, кому він призначений, і вперше за довгий час зраділа. Оберіг від Дани — надійнішого захисту просто немає!