Прокляття Лади

4

Звісно, меч Орія прийняв руку сина Сварога. Симаргл наповнив його новою силою, й оріяни визнали невідомого юнака, посланого богами рівноваги, своїм військовим вождем.

А потім були тривалі бої, бо ж песиголовців — як хмар! Вони вже звідкись знали про те, що Орій покинув свій народ і його меч втратив силу, тому очікували лише перемог. І не могли зрозуміти, чому з кожним новим нападом їх відкидають назад.

В усіх походах Відунка супроводжувала Сима (так попросив він себе називати). Не заважала, на очі не лізла, але незмінно була недалеко. Наче й поруч, але трішки позаду. Не як товариш, що битиметься пліч-о-пліч. А як жінка, яка підтримає після бою, нагодує, перев’яже. Яку хочеться захищати.

І з кожним днем дедалі сильніше розгоралася їхня взаємна приязнь. Вони дивилися на світ неоднаково, але сміялися й похмурішали одночасно. Це таке щастя — знайти серед сотень тисяч людину, з якою навіть слів не потрібно — усе й так ясно. Відунка ні про що не питала, просто мовчки сподівалася. І ось, розбивши ворогів остаточно (тепер не один рік навіть глянути в бік Оріяни боятимуться!), Сим запропонував дівчині стати його дружиною.

— Так, я піду за тебе… Я люблю тебе, Симаргле Сварожичу!

Пружне небо відштовхується від землі й підстрибує щораз вище, а вона дивиться на нього карими очима, ледь скрививши вуста. Чи то сльози стримує, чи то сміх… Ну от і як би покинув таку?

— Ти знаєш, хто я?

— Знаю. Дана сказала. Там, біля джерельця, перед нашою зустріччю. І ще порадила не тримати тебе. Нічим. Ніколи. Тоді, можливо, ти залишишся.

— Світла Дана? Гаразд… Відійди-но…

Із тіла худорлявого Сима вирвався стовп вогню — і вже на його місці величезний золотий Симаргл, крилатий собака, охоронець Прадуба. І Відунка, хоч і знала це з самого початку, вхопилася за серце. А тоді розсміялася:

— Який ти гарний!

— Сідай! — здавалося, його голос медом залив околиці.

Не роздумуючи, вихопилася на спину і вмостилася за крилами. Бог-захисник негайно злетів.

— Куди ми?

— У Вирій!

…Симаргл розумів одне: він не хоче повертатися. Дерево Життя в безпеці, а от люди постійно щось знаходять на свою голову. Тому й приніс кохану у Вирій, щоб познайомити її з рідними і попросити в Рода дозволу залишитися на Землі, проживати життя за життям разом із нею, оберігаючи сім’ю та плем’я. Він знав, що не все так просто і чимось доведеться поступитися, але це його не зупиняло. Непокоїло, що скаже батько: Сварог не відзначався сумирною вдачею і, мабуть, не зрадів би рішенню молодшого сина. Але селитися зі смертною дружиною, як колись Сварг, серед богів Сим поки що не хотів.

…Відунка повірити не могла — він обрав її, а не Вирій! Погодився добровільно залишити Сварожі Луки, стати смертним в усьому — окрім, хіба що, пам’яті, і так проживати життя за життям — із нею, — поки не настане її черга приєднатися до пращурів і зорями світити на Землю. Його не зупинило навіть те, що люди забудуть такого бога — Симаргла! Її Симом він став ще там, біля джерела, і тепер навіки ним залишиться!

Поки молода пара верталася на Землю, Род і Числобог, вмостившись поруч на гілці Прадуба, згадували їхні короткі відвідини.

— Добре, що Сварог не заперечував, — у худорлявому юнаку смертні хіба що за місяцем, вишитим на грудях, упізнали б мудрого бога часу.

— Я попросив його благословити і відпустити молодшого сина, — неквапом пояснив Сокіл.

— А чому, ти, власне, сам погодився? — зацікавився Числобог.

— Ти ж чудово розумієш! Не дивно, що Сим покинув Вирій заради неї. Сам бачив — вони такі різні й однакові. Якби зійтися могли небо й земля, вогонь і вода, день і ніч, світло й темрява, якби вони могли стати поруч і бути парою, — мабуть, мали б саме такий вигляд.

— Як Сварг і Данка колись…

— Так. Як Сварог і Дана… Нехай хоч ці будуть щасливі. А Вирій від них нікуди не дінеться. Настане час — обоє повернуться сюди. Разом.