ІІ. СУПЕРНИЦІ. ХЛОПЕЦЬ БЕЗ ДОЛІ. 9
9
Неждан не випускав руки Недолі цілий вечір, вони танцювали, стрибали через багаття, а потім він виловив з води її вінок.
— Усе… Тепер я справді твій наречений!
— Що?!
— Ну, не наречений іще, хай. Але суджений! Я вінок твій з води витягнув. Це означає, що боги будуть раді нашому шлюбу.
— Які саме боги? — веселощі миттєво вивітрилися з голови Недолі, а слова Леля видавалися тепер на диво загрозливими.
— Ну… Купайло.
Хлопець спробував обійняти її, але вона майстерно вивернулася:
— Купайло будь-якому паруванню радий. Натура в нього така. А от ТИ що собі надумав? Який із тебе наречений?! Ти ще науки не скінчив!
— Добре-добре, тільки не сердься так…— Відійшов навіть, усміхається… От нахаба!
— Чого це ти таким сумирним раптом став?
— Бо я не дурень! Мені справді треба спершу майстром стати, а тоді вже про весілля балакати. Що я тобі зараз запропоную? Ні хати, ні шматка хліба власного…
І, замість того, щоб суворо вичитати йому, як і належить поважній учительці, Недоля сумно промовила:
— Неждане, забудь! Я тобі не пара.
— Навпаки. Це я тобі не пара. Поки що. От стану вмілим майстром…
— Ти не розумієш… Я не зможу забрати тебе живого в наш палац у Темній Наві!
— А навіщо мені в підземне царство? Одружимося і житимемо тут. Я дім для нас побудую, посуд робитиму — не пропадемо. Тобі ж серед людей подобається?
— Подобається… Дуже. Але я старша за тебе, сама не знаю на скільки століть! Подумай сам: чи приймуть мене твої рідні? А тебе — мої?
От скажіть, усі боги, чому вона раптом почала виправдовуватися, шукати пояснень, добирати відмовки, ніби прагнучи, щоб хлопчисько її переконав? Цю розмову взагалі не варто було б продовжувати. Зникнути — і все! Що з нею відбувається?
А Неждан тим часом по-дорослому розважливо мовив:
— Давай, я спершу стану майстром. А тоді все обдумаємо, — він ніжно взяв її за руку, зазирнув в очі. — Ще час є. Вирішимо, як бути.
— Ну чому ти такий впертюх? — Недоля вже давно дивилася на нього знизу вгору — переріс її. У дивних очах стрибали іскорки сум’яття. — Я тобі не пара… У мене багато справ, які я не зможу кинути заради людського життя. У людей же не можна, щоб дружина невідь-де пропадала…
— А ми житимемо подалі від усіх. Урешті, кому яке діло?!
— Неждане, я не зможу закинути те, що роблю, і..
— Ти не чуєш мене?! Будеш жити, як захочеш. Головне — моєю.
— Твої рідні…
— Мої рідні вже звикли, що я належу тобі.
— А мої…
— А з твоїми я побалакаю.
— Що?!
— У людей чесний муж приходить до батьків своєї судженої й розказує, хто він і звідки. Тільки… я не знаю, де саме і як твоїх батьків зустріти. Ти ж допоможеш?
— Божевільний…
— Нехай.
— Я тобі не пара… Є гарні людські дівчата, вони…
— Тільки ти мені пара. Найкраща з усіх!
— Яка я найкраща?.. Ти Лади й Лелі не бачив…
— Для мене — найкраща.
— Ну що з тобою робити?
— Те, що обіцяла. Допоможи мені стати майстром-гончарем.
— Це я радо… З думками твоїми дивними що робити?
— Думати!
Вони попрощалися до завтра. Неждан навіть не спробував обійняти-поцілувати її, як (вона це вже бачила) роблять людські хлопці, коли женихаються. І це чомусь розчарувало трохи, хоч Недоля старанно гнала від себе такі думки. Дуже старанно...
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!