І. ОДЕРЖИМІСТЬ ВЕЛЕСА. ПЕРСТЕНЬ СВАРОГА. 5
5
Тяжка то була війна… Страшна, кривава. Прогнали песиголовців аж до їхніх старих болотистих земель на північному сході. Чимало людей і коней, вірних товаришів, утратили. Багатенько ворогів навіки заснули і в походи вже не підуть. Два літа Орій не був у рідному поселенні біля великої річки. І ось нарешті — вороги розбиті вщент, його плем’я захищене, отримана в бою рана загоюється, а він знову там, де вперше побачив Дану.
Чи змінилося його почуття?
Звісно, що так! Коли все навколо втоптане у кров, вогонь і смерть, якоюсь дитячою здається його щоденна звичка кидати в річку срібне люстерко. Із кожним мертвим побратимом змінювався він сам. Суворішав, нападав і захищався… Перемагав. І ніколи, жодного разу не зняв пов’язаний на голе тіло пояс-оберіг. Іноді богиня води йому навіть снилася — і тоді вранці щастило всьому війську. Єдине, чого хотілося після звитяг, — відпочити. А ще — побачити її поруч. Хоч на мить. Помилуватися й подякувати.
Пустивши пастися улюбленого Карого, Орій побожно підійшов до річки, долонею зачерпнув і випив смачної води.
— Я повернувся, Дано. Ми перемогли.
— Знаю… — вона з’явилася так раптово, що він аж позадкував. Зупинився, геть забувши про поранену ногу, опустився на коліна.
— Ану встань негайно! Не тривож рани, сядь! Чого всміхаєшся?..
— Ти тут… Ти дбаєш про мене… Одразу стільки щастя…
Ну от що на це скажеш! Хоч послухався одразу. Дана сіла поруч, піднесла до його вуст невелику срібну чашу:
— Пий. Усе одразу заживе. Ти племені здоровий потрібен.
— А тобі?
— Ну навіщо питаєш?! Нічого нового я не скажу, сам знаєш…
— Дано! Ну прийми хоча б мій подарунок нарешті! — він обережно взяв її за руку, благально зазираючи в очі. На диво, вона знітилася.
— Та прийняла я його. Пам’ятаєш, ти, як на війну йшов, знов у річку його кинув? Відтоді я й не повертала на вівтар…
У її вільній руці зблиснуло до болю знайоме срібне люстерко.
— Тільки… Це ж нічого не означає.
— Означає! Я не байдужий тобі! Я й оберіг твій не знімав, відколи Всеслава дала його мені. Він стільки разів мене рятував — не злічити…
Орій спробував узяти її ще й за другу руку, але Дана миттєво розлетілася дрібними краплями. Залишилися лише слова:
— Не байдужий — цього замало… І завжди буде замало!
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!