Прокляття Лади

3

…Вирій, Ирій, Ірій, Ірай, Луки Сварожі… їх не було від кого захищати… Який зухвалець спромігся б навіть подумати про напад на дім богів та пращурів? І Симаргл Сварожич відчув себе непотрібним.

Так, він завжди міг з’явитися перед людьми і тоді кількість тих, що моляться до нього збільшилася б неймовірно. Але навіщо? Він не любив цього. От Дана ж не накидається смертним, а завжди має Діло до душі. Тому й скинув подобу крилатого собаки з гілля Дерева Життя. Тому й виїхав, наче простий воїн, на межу лісу і степу. Тут знайдеться кого й від кого захищати.

…Назавтра Відунка прийшла до джерела в балці задовго до заходу сонця. Вона не могла згадати, як прожила цю добу: здається, блукала священним гаєм, а потім розпалила піч у маленькій землянці, яку побудували неподалік від капища спеціально для служителів, і довго дивилася на вогонь. Їсти було нічого, але їй і не хотілося.

Поміж старих дерев зміїлася вузенька стежина, що вела берегом струмка до невеличкої заглибини, з якої він витікав. Джерельце безжурно дзюркотіло. Відунка сіла і нахилилася над маленьким плесом. Напилася. Вмилася. Зітхнула і чомусь почала розглядати власне відображення. А воно раптом… моргнуло і почало змінюватися. Те саме округле личко, але тонкі рівні брови вигнулися крилами морської чайки. Ледь збільшилася нижня губа. Світло-карі очі потемніли, й у погляді тепер вирувала водяна безодня. Ще до того, як враз посивілі пасма лягли на плечі, Відунка впізнала і видихнула тихо:

— Світла Дана…

Мить — і богиня води вже сиділа поруч.

— Ти не знаєш, як звуть того, кого маєш сьогодні зустріти, — вона не запитувала. Стверджувала.

— Темний і Світлий сказали, що він допоможе…

— Так. Візьме меч Орія і вижене песиголовців з ваших земель. Надовго. Але ніщо не дається просто так. Той воїн не проситиме винагороди, але забере собі твоє серце.

— Серце?.. А я…

— Не перебивай… — Дана торкнулася руки дівчини і та, наділена даром бачити приховане, ледве не закричала: стільки болю і радості носила в собі богиня. — Його звуть Симаргл Сварожич. І друга його подоба — крилатий собака, захисник Дерева Життя. Не виявляй перед ним зараз, що знаєш, хто він. А захочеш, щоб залишився з тобою, — не тримай і не бреши.

…Дана зникла, а Відунка все сиділа над джерелом і думала, думала…

Урешті поволі встала й вийшла на битий шлях.

На заході й сході, скільки сягало око, степ переходив у ліс, горби — у рівнину, і здавалося, усе танцює якийсь дивний танець, міняючись місцями. Червоні небеса, дорога, а на ній — постать худорлявого вершника без сорочки. Спершу дівчина подумала, що він беззбройний, але, коли під’їхав ближче, розгледіла лук за плечима. Вона стояла просто посеред шляху й не рухалася. Смаглявий, довговидий. Руді кучері, сині очі. Кінь зупинився. Чоловік — та ні, молодий хлопець, на вигляд не старший, ніж сама Відунка, — щось запитав. Вона мовчала. Розглядала сполохи вогню навколо його постаті (чи, може, то відблискувало проміння сонця?). А очі сльозилися. Плакала? Мабуть, від сяйва. Чи від полегшення.

…Симаргл ніяк не міг уторопати, навіщо ця дивна мовчазна дівчина застигла посеред шляху. Та ще й у такому місці, у ці непевні часи! Він не забув слів Дани про небезпеку, яка загрожувала народу Орія, і вирішив передусім навідати ті землі. І ось — неочікувана зупинка. Тим часом із чудових темних очей, звернених до нього, котилися сльози. Юнак зіскочив з коня, підійшов, узяв за руку:

— Що тобі є?

— Ти прийшов… — почув він у відповідь. — Боги обіцяли — і ти прийшов захистити нас…