Прокляття Лади

3

Та зустріч наче перетворила Орія. Скільки вродливих дівчат мріяли стати його судженими — не злічити. Тільки йому було до них якось байдуже. Завжди щось цікаве придумував. Колесо, плуг… Земляки казали, що йому боги нашіптують, бо он скільки людей — а ніде такого дива немає. Може, й боги. Такої радості, яку він відчував за роботою, більше ніщо не могло дати. Та й дбати вождю було про кого — плем’я багатолюдне.

Звісно, Орій пізнав жінку, і не одну, та жодна не народила йому дитини, тож одружуватися навіть не думав. Добре удвох — то й чудово, стало не так — вільному воля.

А тут… Срібне сяйво над великою річкою, на березі якої його народ здавна приносить жертви своїй покровительці — богині води. Ніжна дівчина. Задумана, беззахисна. Милувався, не наважуючись підійти. А вона якось відчула його присутність, озирнулася (яке ж вродливе обличчя!) і зникла, не по-людськи перехилившись і скотившись хвилею з берега. Усеньке літо він щоночі приходив на те місце, кілька разів навіть помічав серпанок незвичного сяйва, але воно одразу зникало. І вперте бажання зустріти дівчину знову лише міцніло. Хто вона? На русалку не схожа… Але явно водяного роду. Може, жрицю Дани спитати?

Поважна Всеслава вислухала його. Із кожним словом вона ставала дедалі стурбованішою...

— То що? Хто з водяних жителів світиться срібним сяйвом і миттєво зникає у краплях? Знаєш?!

— Ти бачив Дану. Покровительку племені…

— А чому мені ніхто не говорив, що вона така… ніжна, юна і… гарна?

Старша жриця зітхнула. Як він не розуміє!

— Орію, Дана не проста жінка, вона навіть не одна з дочок Водяника, підданих Велеса. Це богиня. Покровителька. Безмірно сильна й мудра. Принеси їй великі дари, щоб не гнівалася на твою зухвалість. І забудь, що бачив. Вона ніколи не погляне на тебе як на чоловіка. Якщо вже Сварог її не втримав, то ти й поготів…

— Чому ні? Хіба я не перший із чоловіків племені? Хіба мало зробив? То чому ти одразу судиш, навіть не спитавши її?! Я ж тільки поговорити хочу!

Всеслава надовго задумалася, наче дослухаючись до чогось. Так і не глянувши на кремезного вождя, буркнула:

— Сам дурень, то ще й знаючих не слухає… Завтра дівчата квіти для Дани принесуть, то я попрошу про знак…

…І ось — він на березі. Богиня прийняла жертви і через Всеславу погодилася на розмову. Місяць-Хорс срібно висвітлював доріжки вовкулакам, над водяним плесом чувся сміх русалок. Присутність Дани впала на нього срібним серпанком ще до того, як очі відшукали її струнку постать. Прозора хвиля волосся стікала у воду, босі ніжки, здавалося, не торкалися землі. Темні безодні очей допитливо вбирали його побожно-щасливий погляд. Урешті юне обличчя Покровительки освітила лукава усмішка.

— Ну?.. Треба було стільки мене підстерігати і навіть про зустріч просити, щоб пограти в мовчанку?

— Пробач… Я просто повірити не можу… Прийми, будь ласкава! — він повільно підійшов, опустився на коліна і простягнув їй згорток білосніжного тонкого полотна.

— Що там?

— Відкрий. Зробив для тебе.

Чомусь неслухняними руками Дана розгорнула красиву тканину і побачила справжнє диво — невеличке срібне люстерко. Одразу відчувалося, що зроблене воно з любов’ю, майстерно оздоблене хвилями й квітами, старанно відполіроване, аби зручно дивитися.

— Поглянь у нього.

Дана невпевнено зиркнула на цього, мабуть, найвродливішого серед нинішніх смертних, чоловіка. Орій обережно повернув її руку із дзеркалом так, щоб у нього зручно було зазирнути. Обличчя богині води засяяло діамантом у краплі сріблястої поверхні. Збентежена дівчина з мудрими очима…

— Такою я побачив тебе вперше. До того дня я тремтів і схилявся перед могутньою богинею, покровителькою племені. А тут, на березі, зрозумів, що весь час мріяв саме про тебе, шукав лише тебе, марив тобою. Ти — моя єдина, суджена мені. Для мене немає й не буде інших. Дозволь мені бути з тобою, і я стану твоєю опорою, захищу тебе від тебе самої. Стань моєю дружиною, Дано!

Здавалося, безкінечно Дана дивилася в його сині очі, чимось такі схожі на інші, золоті. Занадто схожі! І все ж — не ті… І постать у Сварога кремезніша, плечі ширші. І кучері в бога вогню кольору світлого меду, а не каштанові. І риси обличчя рішучіші… Вона що, так усіх зі Сварогом і порівнюватиме?! Мабуть, таки ні, але зараз іще зарано…

Глибоко зітхнула:

— Я не зможу.

І зникла, розсипавшись краплями. Люстерко впало на траву.

Орій зітхнув, зручно всівся на березі й надовго задумався…

Вже над ранком він повільно встав і, дивлячись на велику річку, рішуче проказав:

— Хай ти відмовила мені, Дано, але сам я від тебе не відмовлюся ніколи!

Підібрав чудове люстерко, розмахнувся — і кинув його у воду.