Прокляття Лади

14

Вони потрапили в суху підземну печеру. Невелику, з рівними стінами, явно створену кимось. Відсутність освітлення не завадила богам у тілах аватарів швиденько оглянути порожній замкнений простір без входів-виходів і зрозуміти, що це пастка. Сяке-таке повітря тут було, хоч обоє могли деякий час обходитись і без нього. А ось води — ні краплі. Ніде.

І сталося незаплановане. Дана запанікувала.

Вона оббігла печерку кілька разів і взялася за голову:

— Мене не можна зачиняти! Я ж ВОДА!!! Я помру в замкненому просторі! Я боюся!!!

Тіло аватари почало трансформуватися в чисту стихію. Тонкі водяні струмені вже бриніли замість рук і били по стінах їхньої в’язниці, відчайдушно шукаючи хоч якусь шпаринку. Сварог міцно стиснув Даринку в обіймах, намагаючись докричатися:

— Данко, ти вб’єш дівчину! Вона не витримає повного перевтілення, це ж людина!

Темні прірви на місці очей аватари звузилися до зіниць.

— Сваргу, мені страшно! Я не можу тут бути! Жодної щілинки…

— Данко, заспокойся. Я тут, я не дозволю, щоб із тобою щось сталося.

Він сів, продовжуючи обіймати перелякану жінку. Така, геть безпомічна, вона раптово викликала в нього страшенну жалість.

— Мені страшно… — Данка вчепилася у Сварога задерев’янілими пальцями, немов то була остання її надія.

— Відколи це могутня богиня води боїться? — спробував він пожартувати, непомітно доторкаючись вустами до її зараз каштанового волосся.

Дана задумалася, затихла. А потім, не підводячи голови, прошепотіла:

— Я навчилася боятися відтоді, як залишилася без тебе… Відколи ти закрився за глухими стінами свого палацу, промінявши мене на щось усередині себе самого. Я потім чула про жінок, які народили тобі синів-богів, але жодна не затрималася в тому палаці. І врешті повірила, що тобі потрібен тільки ти сам. І переконалася, що не змогла б жити за тими глухими стінами — без волі, простору і без твоєї любові. А на Землі в мене була хоча б моя свобода…

І заплакала. Гірко, беззвучно, безнадійно.

— Я не розумів, — Сварг майже видушив із себе ці слова, вони пекли й не хотіли виходити, застоявшись у грудях за стільки століть. — Думав, тобі потрібне щось інше… хтось інший. От як той Орій…

— Ти бовдур, Сварг! — сльози висохли, і вона, як завжди, неймовірно швидко замінивши одну емоцію іншою, дивилася на нього вже сухими очима. — Бовдур. Божевільний, ревнивий і коханий.

Сварог схилився до її вуст.

… Раптово вимкнулися всі зовнішні подразники. Здавалося, вони опинилися в коконі сірого туману, поза часом і простором. Зовсім не думалося. Свідомість, яка так авторитарно контролювала більшість аспектів їхнього життя, раптово подерлася, як паперова серветка. Із найпотаємніших глибин єства спрагло кинулися до світла й влади інстинкти — первісні, абсолютні, могутні... Дотик вуст. Як же давно це було! Тягнулася до нього, мов сліпе кошеня, боялася розірвати. Відповідати було так звично, легко, приємно й природно, мов дихати. А кожна часточка її тіла оглушливо гриміла: «Моє!»

І ось від неї нічого не залишилося, окрім бажання прийняти і розчинитися. Так, власне, і мало бути. Коли двоє кохають одне одного, жінка стає джерелом сили для чоловіка. Живить тіло і душу. А його завдання — знайти її. І втримати. Чи не тому іноді ненавиділа Сварога до самознищення? За те, що дозволив їй піти. Відмовився від їхнього спільного світу. За те, що зробив із ними обома.

І, як присяга, прозвучало:

— Ти потрібна мені, Данко. Тільки ти.

Відповісти вона не встигла. Земля раптово розкрилася, і Дана кудись провалилася з голосним вереском. Сварога ж міцні лещата ґрунту стиснули і не пустили. Печера почала завалюватися.

Був би аватар звичайною людиною — загинув би одразу. І Сварогу довелося б повернутися у Вирій ні з чим. Та ще й зізнатися, що не вберіг хлопця. Але ж Темний і Світлий, свідомо чи ні, обрали бога. Без пам’яті, з обмеженими силами, але бога-захисника! І ось у мішанині землі й каміння спалахнув ВОГОНЬ…