Прокляття Лади

6

Священний гай Лелі, богині весни і кохання, знали всі навколишні племена. Із пробудженням природи тут ставало дуже людно, чулися співи, приносилися жертви — квіти й прикраси, напої і хліб. Зараз, пізньої осені, лише затишна тиша ходить поміж багряними опалим листям.

Орій від ранку не виходить звідси. Побожно сидить на краю галявини з жертовником і весь час, не ївши й не пивши, молиться. Просить Лелю допомогти. Марно. Ні звуку. Ні знаку.

Нарешті, коли день майже згас, посеред галявини випав зоряний дощ, з якого зіткалася граційна постать. Золота коса до п’ят, сині очі. Леля! Богиня, не сходячи з місця, гостро глипнула в його зіниці. Відчув, ніби два сині ножі миттю розкраяли голову й оголили всі найпотаємніші помисли.

— Ти подобаєшся мені, — врешті вимовила повільно. — Відкритий, як і Дана, готовий змінювати себе й навколишнє. І ти любиш її.

— То допоможеш? Підкажеш, що мені зробити, аби Дана погодилась бути моєю?

— Ні.

— Як?! Адже ти — богиня кохання!

— Коли Сварог і Дана творили явний світ, Світла Лада благословила їх як пару. Вона — могутніша за нас усіх, окрім Рода. Вони обоє не зможуть тепер нікого кохати по-справжньому, лише одне одного. Я не маю сили відмінити це благословення.

— Сварог? Хіба вони подружжя?

— Уже ні. Але це нічого не міняє. Ні він, ні вона не любитиме іншого сильніше, ніж одне одного.

— Але ж і я не житиму без неї, просто не зможу! Що ж мені робити?!

Від хвилювання він скочив на ноги, підбіг до неї впритул, і Леля аж відсахнулася. Сила почуття цього смертного скидалася на смерч і, здавалося, затягнула б кого завгодно.

— Я не знаю цього.

Раптово Орій, як стояв, упав на коліна перед богинею кохання і попросив:

— Якщо не має способу стати її коханим, зроби мене деревом на березі її річки! Щоб міг вічно милуватися нею і бути поруч…

Довго так стояв, Леля не рухалася і сама скидалася на ідола. Коли вже Орій перестав сподіватися відповіді, околиці залило яскраве сяйво. Ніч, здавалося, стала днем. Він насмілився підвести голову й помітив, що сині очиська дивляться на нього зі співчуттям і захопленням. Леля повільно промовила:

— Я зазирнула у твоє серце. Там немає фальші. Лише щире кохання, таке величезне і рідкісне. Тому я виконаю прохання. Візьми це зілля і випий його на березі на світанні. Ти станеш явором. Але добре подумай, бо вороття назад не буде. Краще б ти попросив про щось інше…

— Я все для себе вирішив, — рішуче промовив Орій, і в його руках опинилася маленька темно-синя пляшечка. — Спасибі.

Він торкнувся чолом землі, а коли підвівся, до нього горнулася темінь. Сяйво зникло, а з ним і богиня.

Попрощавшись із племенем та Всеславою, що проводжали його, ніби на смерть (зрештою, так воно і було), Орій на світанні прийшов на те місце, де зустрів Дану вперше. Постояв. Помолився всім богам. Сів на краю крутого берега, звісивши ноги, і рішуче підніс до вуст невеличку синю пляшечку.

Уранці богиня води звично вийшла з ріки і зупинилася, вражена. Дерево. Могутній прекрасний явір височів на її улюбленій кручі.

І так воно їй когось нагадало, що підійшла ближче, торкнулася білими пальчиками до товстого стовбуриська. Та так і застигла від здивування й відчаю…

Повільно спливла на землю. Навіщо? От навіщо?! Йому б жити, кохати, мати дітей… Вона ж ніколи не давала йому надії, жодного знаку! Могла, так. Навіть хотілося іноді такого простого людського щастя, коли разом недовго, зате до кінця, є довіра й біди усі — на двох. Але їй же захотілося б більшого, того, що міг дати тільки Сварог, а його немає… Немає! І дбати про людей, їхніх, як не кажи, дітей, їхнє творіння — єдина радість, яка їй доступна.

То до чого тут цей неймовірний смертний? І навіщо така жертва — не потрібна нікому?

Дана дуже давно не плакала. Відколи прийшла сюди після сварки зі Сварогом тоді, на зорі світу. І оце зараз — знову. Спершу мовчки ковтала сльози, потім тремтіла, хлипала. Відчуваючи горе богині, Лісовик і Водяник порозганяли усіх живих істот подалі.

А надвечір Дана, уже спокійна і тиха, лягла під розкішною кроною і прошепотіла: «Що ж ти наробив, дурнику? Що наробив…»

Леля з’явилася непомітно і поклала руку їй на плече. Дана відсахнулася:

— Навіщо ти це зробила?

— Я лише допомогла йому, — присіла поруч богиня кохання і обережно зняла свій віночок з весняних квітів. — Життя без тебе стало для нього мукою.

— Але ж ти могла відмовити його, подарувати нове почуття…

— Данко, про що ти кажеш? Орій — найсильніший і наймудріший з-поміж нинішніх смертних. Його душа неймовірно глибока, а любов до тебе — щира, як ні в кого. Тут навіть я безсила щось навіяти.

— То зніми чари! Я з ним поговорю, переконаю…

— Не зможу. Він перевтілився добровільно, і це остаточно. Хіба що смерть або сила Рода можуть змінити це. До того ж… Його не варто відчаровувати. Ти ж не передумаєш?

Хотіла б вона сама те знати!