Прокляття Лади

11

Відунка-Даринка з Даною розмовляли вже добру годину і ніяк не могли наговоритися.

…

— Вічне кохання — Дар Лади. Сварог вважає його прокляттям… Це не так. Це просто любов. Один із ваших… жерців колись писав: «Любов довго терпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає!» Розумієш? Справжня — ніколи!

— Це був не жрець, а апостол. Павло. Він…

— Я знаю, Дарусю. Я його пам’ятаю.

— Пам’ятаєш?! Але… як?

— Тебе у школі не вчили, що людина на вісімдесят відсотків складається з води? А я — уособлення води. Я всіх вас знаю. І пам’ятаю теж усіх.

— Це важко? Нестерпно?

— Зовсім ні. Я ж не людина. Першостихія. Моє призначення — пам’ять.

— А… Сварога?

— Ти вже здогадалася… Так. Забуття.

Емоції Дани забриніли сумом, та Даринка не дала їй заглибитись у нього.

— А Ісуса ти пам’ятаєш?

У думках проступило муркання розніженої кішечки.

— Так!

— І… Який Він?

— Дивовижний. Світлий. Особливий. Він… схожий на Сварга, але відкритий і дуже добрий. І все розуміє, все-все… І все приймає, як наша Марена. Ми часто розмовляли… Роки його життя на Землі — єдині, коли я не божеволіла від туги за минулим.

— Ти… кохала його?

Сміх Дани пройшов нервами Даринки, як ніжний струм.

— Ні! Це геть інше. Так, мені хотілося бути поруч із ним. Коли Іван його хрестив водою, я запитала: «А що буде, якщо я зараз заберу тебе? Мене покарають?»

— А Він?

— Усміхнувся. І відповів: «Тобі це не потрібно». А я не змогла заперечити. А потім ті переслідування, смерть на хресті… Він заборонив мені втручатися. Справжній чоловік: його вибір — його дорога. Кажу ж… Як Сварг.

…

— А чому саме Відунка? У мене ж було не одне життя, багато імен…

— Бо саме в той час ти назавжди змінила свою долю. І ти, і Симаргл. До речі, де він? Має бути поруч… І дуже тобі подобатися…

— Не знаю… Мене, правда, цікавить один хлопець, Сим, Семен, і я його начебто теж, але там все так непросто й незрозуміло…

— Стривай! Чому СИМ?

— Не знаю… Нік у нього такий. Подобається слово, мабуть.

— Слово… У вас ці почуття справжні?

— Та не знаю я! Люблю його, так, але в нього хтозна-що в голові, весь такий у собі… Ніби й подобаюся я йому, а потім бац! — і мовчить. От знов зараз мовчить. Напевне, я йому просто не потрібна…

— Потрібна, Відунко, повір мені.

— Звідки ти знаєш?

— Тому що Семен — твій Сим, Симаргл. Він перестав бути богом і втратив сили давно — то була плата за те, щоб стати людиною і залишитися з тобою. Та в цьому житті він чомусь втратив і пам’ять. Але загалом змінився мало…

— Ага, навіть зовнішність та сама…

— Що ти хочеш: кров Сварога… Сим — його наймолодший син.

— А старші: Перун і Стрибог, усі від смертних жінок, правильно?

— Саме так. Ти молодець: швидко згадала. Мусиш поговорити з ним.

— І що я скажу? Що він — забутий бог наших предків? Та він відповість, що за мною дурка плаче!

— Навіщо так кардинально? Для початку запроси його сюди, а там побачимо.

— Сюди? Зараз?!

— Просто зараз!