Прокляття Лади

15

— Де ми? Де Семен? — допитувалася перелякана Відунка-Даринка.

Дана очима аватари оглянула нову печеру. Тут було на диво світло, стіни, здавалося, випромінювали розмите сяйво. Але над їхніми головами не видно було отворів.

— Не знаю, Даринко. Семен зі Сваргом залишилися вище. І я здогадуюся чому… Це володіння Орія. Зараз він, мабуть, спробує знищити їх…

— Ти так спокійно це кажеш…

— Забула, хто твій коханий, дівчино? Вони впораються. А ось ми де опинилися? Ніколи не бачила цього місця, аж дивно… Схоже на занедбаний храм. Он виступи — явно для водоспадів. Потічки мали зливатися в озеро. Але зараз тут лише виїмка, води ні краплі. А це підвищення — острівець.

— То що нам робити?

Дана підвела голову, уважно оглянула склепіння. Марна праця! Жодної щілинки. Навіть не віриться, що вони щойно сюди провалилися.

— Думаю, у нас невеликий вибір. Зачекаємо.

— Дано… Ти така спокійна. Чому?

— Бо зараз усе так чи інакше закінчиться. Думаю, нас ось-ось зустрінуть.

— Хто?

— Ор, звісно.

— Орій? Де?!

Відповіла лише луна. У центрі чималої печери на підвищенні-острові, куди вони якраз і потрапили, зовсім поруч височіла дивно знайома постать із блискучого каменю. Сумна дівчина сидить на кручі, обхопивши коліна руками.

— Це хто? — не змогла змовчати Відунка-Даринка.

— Я. Такою він мене вперше побачив.

Аватара підійшла ближче і захоплено обійшла кругом напівпрозоре видиво. Гарна! Вільний одяг, розхристана, простоволоса, юне обличчя… Ого!

— Ти була боса?!

— Мені так зручніше.

— Нічого собі… У мужика шиза на всю голову!

— Що ти сказала? — на мить Дані здалося, що її аватара почала божеволіти.

— Якщо ти скажеш, що не знаєш таких слів, я вирішу, що ти таки проспала кілька століть!

— Знаю. Ти про Ора?

— Авжеж! Він взагалі нормальний? Таємний храм Води без води і зображення колишньої в центрі… Не хворий?

— Можливо… Розумієш, я ніколи не думала про нього так… Коли Орій піднявся у Вирій, вкусив молодильне яблуко і скупався в живій воді, він перестав бути смертним. Найдостойніший із людей свого часу: правитель, воїн, винахідник, справжній геній, — він став одним із богів цілком заслужено. Тисячі племен відали про його силу й самопожертву, молилися на нього. Але… серед нас він був найслабшим. Не всі прийняли його. Він не одразу звик.

— Та ще й твоя протекція… Мабуть, знайшлися такі, які причиною його успіху називали не особисті заслуги, а твою любов?

— Та ні, що ти! Ор заслужив безсмертя.

— Але виявився заслабким, так?

— Не знаю…

— А, може, усе значно простіше? Він тебе досі любить, а ти його — вже ні.

— У тебе розумна аватара, Данко, — долинув раптово низький приємний голос.

Просто зі стіни вийшов чоловік такої краси, що навіть закохана по вуха в Симаргла Відунка-Даринка вражено зітхнула. Досконале тіло атлета, вольове привабливе обличчя, каштанові кучері й глибокі сині очі…

Дана, навпаки, на його зовнішність відреагувала геть інакше:

— Аватара в тебе немає…

— Люди вірять у мене, кохана. І яка різниця, кого вони бачать: прабатька аріїв, вождя оріїв чи грізну силу Землі, розгнівану за невдале господарювання? Я досі бог тут, на відміну від жителів Вирію. Вони, а не я, виявилися врешті-решт слабаками! Втратили все! Навіть ти, зоре моя, нічого не зможеш тепер мені зробити.

— А я й не намагатимусь.

Куди поділася перелякана жінка? Дана була спокійна. Впевнена. Холодна. Чужа.

— Бо ти не зможеш і чудово це розумієш! То не безлюдна планетка, яку ми здуру знищили колись. Та й покарати мене тепер у Рода руки закороткі.

— Крила, — незворушно виправила богиня води.

Відунка-Даринка забилася в найдальший куток свідомості й намагалася там розчинитися. Вона дуже перелякалася. Неймовірний красень, як і деякі плоди його стихії — землі, виявився з червоточинкою. Точніше, просто божевільним. Достатньо було тільки глянути на перекошене тепер обличчя, щоб не сумніватися в цьому. А Дана його навмисне дражнить чи що?!

— Які крила? — не зрозумів Орій.

— Род-творець має подобу Сокола. У нього крила, а не руки.

— Яка різниця? Сюди вони однаково не дістануть.

Колишній бог землеробства махнув рукою — і скульптура Дани поворухнулася, випроставши ноги. І знову застигла. А в неї на колінах…

— Ключі!.. — Данка кинулася до такого важливого для всіх артефакту, але Орій заступив їй шлях:

— Куди? Забула? Ми ж маємо взятися за них разом, як і личить парі. Ти ж здогадалася, навіщо я їх узяв?

— Украв! — богиня води дивилася на колишнього чоловіка з такою погордою і ненавистю, що він мимоволі відступив.

— Хай так. Я кохаю тебе, Данко, ти знаєш про це. І, щоб повернути, готовий на все.

— Навіть заморозити Землю?

— А що мені вся Земля без тебе?

— Це ж кривда, Ор! Боги не мають права чинити кривду…

— Бо вони перестануть бути богами? — він страшно розсміявся. — Казка, Данко. Примітивна брехня, яку вигадав Род, щоб ви всі йому корилися. Бо ж він сам визначає що таке правда, а що — кривда. Подивися на мене! Я, як ти сама кажеш, не раз уже чинив кривду — і що? Сила моя тільки зросла, а ти тим часом слабка. Та й суперник мій любий ось-ось відлетить до свого укоханого Вирію, забравши із собою душу хлопчиська, у якого так необережно вселився!

Дана підняла руки, наче могла захиститися ними від божевільного. Хитаючи заперечливо головою, вона почала відходити від нього. Злякано зойкнула Відунка-Даринка, почувши, що чекає Сима. Аж раптом по стелі підземного храму пішли тріщини і поруч із богинею приземлився могутній звір — крилатий собака, охоронець Дерева Життя, БОГ Симаргл.

Звісно, Орій «не здався без бою». Точніше, намагався пручатися. Але його сила кудись зникла. Симаргл озирнувся на Дану (ні, уже Відунку) і, звелівши: «Чого стоїш? Сідай!», ухопив його зубами за одяг. Дівчина обережно взяла Ключі. Важка сяюча в’язка приємно відтягнула руку. Закинувши артефакт за пазуху (а куди ще? просто так не втримаєш!), сіла, як колись, на спину бога-захисника. Попереду чекав Вирій.