Прокляття Лади

9

— Та-а-ак… До стоматолога ходити не хочеться, тому наплювали на лінь і пішли чистити зуби!

Даринка любила розмовляти сама із собою. Це розважало й заспокоювало. Подруг у неї було мало — занадто несуттєві речі хвилювали більшість знайомих дівчат. Зачіски, фото, які неодмінно чомусь треба постити в неті, беззмістовні чати в соцмережах, голлівудські фільми і європейські брендові речі на секонді… І ще тусовки.

Хлопці теж рідко радували цікавими розмовами: то компи, то понти. От тільки Сим, Семен…

Тріпнула неслухняними темними косами (наче й «ідеальна» довжина — нижче плечей, а стирчать куди хочуть, жодна укладка не тримається) і вкотре заборонила собі думати про друга. Точніше, колишнього друга. Чи й не зовсім друга… А! Є речі, з приводу яких вони, напевне, ніколи не порозуміються, і навіть спільна чи то симпатія, чи закоханість не допоможе.

Батьки в селі, у школу тільки післязавтра (як уже набрид цей одинадцятий клас! добре Симу, він перший курс закінчує, купа всього цікавого в універі), тож можна на один вечір взяти «відгул» і відсунути подалі підготовку до ЗНО. От почистить зуби і вмоститься з цікавою книжкою на канапі! Раніше неодмінно б спершу перевірила вхідні повідомлення — чи немає чого від Сима, але зараз, точно знає, немає.

Витиснула пасту на щітку і звела очі на своє відображення. І тоді…

— Ну, здрастуй, аватаро!

Даринка від несподіванки широко розплющила очі, а зіниці відображення закрили чи не всю райдужку і в них затремтіла темна безодня… У волоссі, чомусь сивому, звідкись узялася невеличка яскраво-червона трояндочка.

— А-а-а-а-а-а-а!

— Тихо!

Це вимовили ЇЇ ВЛАСНІ вуста… Дівчину накрила справжня паніка, адже до того глос лунав у ЇЇ ГОЛОВІ. І от знову:

— Тихо, кажу! Ти мені здорова потрібна, заспокойся.

— Я чую голоси. У голові… Я сива!

Даринка заклякла від жаху, вона не могла зробити навіть найдрібнішого руху.

— Звичайно, чуєш. Я ж у твоїй голові і є…

Цього разу її вуста вже не рухалися, очі й волосся стали нормальними і це дивним чином заспокоїло.

— Я що, шизофренічка?

— Чому одразу шизофренічка? — образився голос. Він був явно жіночим і молодим.

— Як чому? Я ж розмовляю з голосами в голові… Точніше, у моїй голові розмовляють два голоси…

— Ага, у вас, людей, ще анекдот є: якщо я розмовляю з богом, то це молитва, а якщо бог зі мною — шизофренія. У цьому ракурсі — так, ти, безумовно, шизофренічка. Я ж із тобою розмовляю.

— А ти, виходить, бог? — це було настільки абсурдно, що Даринка захихотіла, ноги її враз ослабли і вона сіла просто на килимок у формі стопи.

— Не бог, а БОГИНЯ. Ти ж добре чуєш, що я — жінка.

— Богинь не буває! — посміливішала дівчина.

— Як це — не буває?! А я, по-твоєму, хто?

— Шизофренія… — Даринка знову захихотіла.

Це, напевне, їй сниться. Або мариться. Може, вона таки попхалася з дівчатами в новий нічний клуб і там хтось підсипав у склянку соку якусь гидоту… Читала ж, що таке буває! І тепер вона під кайфом. Або не витримала дози і лежить у лікарні під капельницями. Марить. Чи просто на вулиці. Йшла-йшла, упала, дівчата, уже «хороші», не помітили. І от вона помирає… Цікаво, а перед смертю буває шизофренія?

— Сама ти шизофренія! Ну й фантазія! Ти вдома. Сидиш на підлозі у ванній кімнаті. А я — Світла Дана.

— А Темна Дана де? Теж у моїй голові?

— Тьху! — зовсім як бабуся в селі, зреагувала незнайомка.

Так, Даринка вже точно знала, що говорить із нею не якась прихована до того частина її власної свідомості, а окрема особистість. Зрозуміти б іще чого їй, цій особистості, потрібно і навіщо вона вибрала такий екзотичний спосіб поспілкуватися… Як дівчина сучасна й начитана, Даринка знала безліч гіпотез про інші світи й незвичайних істот, але щоб отак, у ванній кімнаті… Це вже було трохи занадто і скидалося на малобюджетний фільм із надмірними претензіями. Або на дешеву комедію. Стало смішно.

— Якби твої предки, а мої вірні почули це… — а голос, здається, вирішив ще й мораль прочитати…

— Знаю! — не втрималася і захихотіла дівчина. — Вони у гробах би перевернулися, так?

— У яких гробах?! — невидима співрозмовниця, відчувалося, розгнівалася і Даринка притихла. — Твої далекі предки, які молилися мені біля річок і джерел, не хоронили своїх мерців, а спалювали їх. Так от, вони, ті, що зараз у Вирії, від тебе обличчя відвернули б, почувши про таке зневажливе ставлення до їхньої богині!

— Спалювали? Ти хочеш сказати, що мої предки були вікінгами?

— Якими вікінгами, Дарино?! Ти українка! Геть не знають історії, а ще цивілізованими себе вважають… Давай так: ти зараз підведешся і підеш у кімнату батьків. На тумбочці з маминого боку ліжка є заспокійливе. Приймеш дві пігулки, а потім поговоримо.

— Мамині таблетки? Вони ж закінчилися…

— Ну й дірява в тебе пам’ять! Твоя мати вчора купила. І тобі, до речі, сказала.

— А де моя мама зараз?

Не те, щоб дівчина хотіла перевірити цю невідому Світлу Дану… Просто подумалося: а раптом та повідомить про щось таємниче й дивне?

— Дарино, зберися! Твої батьки — у селі. Ти — тут, у ванній кімнаті, сидиш, до речі, на плитці, хай і килимок під попою. Що, між іншим, не дуже корисно. Зараз сьома вечора. Ану по заспокійливе!

Дівчина мовчки попленталася, куди сказано, і біля ліжка батьків справді виявила непочату пачку пігулок.

— Тааак… Дві таблетки? Краще чотири! — вирішила одночасно з «внутрішнім голосом» і знову захихотіла. — Я в цілковитій злагоді сама із собою…

— Це дуже добре і мене теж тішить! — перервала її Дана. — Пий уже ліки! А тоді ляжеш і поспиш. Я тим часом у тебе інформацію скину, бо інакше, відчуваю, за рік не розтлумачу…

— Скинеш? — пробурмотіла, влягаючись там же, на ліжку батьків. Відчула, що чомусь раптово зникли сили. — Як на комп?

— Людський мозок крутіший за будь-який комп. Я це точно знаю. Усе-таки моє творіння. Спи. Нас іще купа роботи чекає — і Сварога шукати, і Ключі.

— Сварога Темного? — не могла не пожартувати, хай і через силу.

— Сварога Темним називати не можна, він просто Сварог.

— Не доріс?

От хто її тягне за язик? Це родинне, мабуть. Як часто жартує мама: «Здоровий цинізм — наше все». Але Дана, схоже, не образилася, навіть оцінила жарт, принаймні, у її голосі зазвучала іронія. Доволі єхидно вона вимовила:

— Щось таке… А Темний у нас один — Чорнобог.

— Потворний повелитель зла, який намагається завоювати світ, а ви з ним боретеся? — уже крізь сон поцікавилася Даринка, пригадавши, здається, котресь із давненько читаних фентезі.

— Де ти такого набралася? Він разом із Білобогом відповідає за рівновагу у Всесвіті. Розумний, веселий, взагалі — один з найадекватніших богів, що я знаю. Темним його кличемо, бо, поки «Чорнобог» вимовиш — язика зламати можна. А зла серед нас ніхто не робить. Ми — охоронці Прави. У цьому наша сила. Якщо чинитимемо кривду, перестанемо бути богами.

— А… — хотіла ще щось запитати напівсонна дівчина, та Дана не дозволила.

— Досить! Спи. Прокинешся — сама знатимеш відповіді.

Години через дві Даринка рвучко сіла на ліжку і глибоко вдихнула, розплющуючи очі.

— Ну що, Відунко, згадала?