Прокляття Лади

Чорні від страждання мої ночі,

Білі від скорботи мої дні

Впали у твої свавільні очі,

Жадібні, глибокі і чудні.

Василь Симоненко

Уздовж нервів,

ніби уздовж рік.

На дні легень, мовби на дні копалень,

свідченням всіх майбутніх

безсонь і запалень,

свідченням всіх зупинок

і всіх доріг,

свідченням всіх перевтілень,

які постають,

свідченням всіх початків

і всіх повернень,

ламка, мов березень,

зріла, неначе серпень,

любов підіймається тілом,

як гріта ртуть.

Сергій Жадан

1

Дрібними легкими кроками на Землю ступила Смерть — тендітна дівчина в білій сукні. Вона розгублено роззирнулася, шукаючи щось очима. Мимоволі замилувалася спокійним зеленим світом... Гарно влітку на цих землях! Потім відкинула з чола пасмо розкішного темного волосся і рішуче повернулася до великої ріки.

— Даааааанкоооооо! — задзвенів над плесом її голос.

Вода стривожилась, зашуміла, хвилі піднялися стовпом, і на високий берег босоніж ступила юна, але сивокоса жінка.

Вони з Мареною радісно обійнялися, сіли на траву. Густий ліс надійно закривав їх від чужих поглядів.

— Чому ти тут, Маренко? Хіба весілля Перуна та Додоли вже закінчилося? — запитала богиня води, розправляючи довгу сріблясту сукню.

— Ні, звісно. Ти ж знаєш, Вирій ще кілька днів гулятиме. Але мене попросили навідати тебе саме зараз, — відповіла богиня смерті й милосердя.

Вона спохмурніла, ніби вирішувала, які слова дібрати.

— Попросили? І хто ж це такий турботливий?

— Сварог… — темно-карі очі Марени враз стали синіми і глянули на подругу з ніжністю та співчуттям.

Дана гордо розправила плечі, усміхнулася кутиком зблідлих вуст:

— І що від мене потрібно могутньому богу вогню?

— Він запитав мене, чи ти прийдеш. І коли я відповіла, що, звісно, ні, попросив передати тобі подарунок.

От цього Дана ніяк не сподівалася!

Коли Сокіл-Род тільки вилетів із золотого яйця, він передусім створив Любов — Ладу-матінку. І силою любові — Наву. Потім вирішив, що потрібна ще й Ява. І доручив її творення Воді й Вогню, Дані та Сварогу. Молоді боги, першостихії, спершу були парою, але згодом не витримали постійних непорозумінь та сварок — вони ж-бо геть різні… Дана переселилася на Землю. Житлом вона обрала собі повноводну річку, яку ми зараз називаємо Дніпром. І дуже швидко стала головною покровителькою племен землеробів, які жили на її берегах. Сварог залишився у Вирії, усі обов’язки він передав синам — Перуну, Стрибогу та Симарглу. Собі залишив лише ковальство. З Даною вони навіть розмовляти перестали, хоч і не ворогували відкрито. На Землю Сварг від часу їхнього розриву не приходив.

Дана була приголомшена:

— Чого б то раптом?

— Сварог сказав, що твій учинок був немудрий і він усе сподівався, що ти отямишся. Ваші сварки давно в минулому. У Вирії безпечно, але ж ти вперто не хочеш там жити… А тут, у світі явному, немає нічого могутнішого за твою і його об’єднану силу. Тому він, за наказом Рода, зробив для тебе цю річ і вклав у неї частку власної могутності.

Із кожним словом здивування минало, зате хвилею наростала давня образа. Чи варто було стільки століть прожити поза Вирієм, заліковуючи пошматоване серце турботою про Землю, якщо боляче стало від першої же звістки?

Дана миттєво встала-перетекла на ноги, за спиною запінилися люто річкові хвилі.

— Он воно що! «За наказом Рода»! Подарунок! Захист! Він не розмовляв зі мною роками, віками! А тепер вирішив подбати про мою безпеку… Після того, як йому наказали… Забери це! Нічого від нього не хочу!

Марена дивилася на подругу й сумно всміхалася, але не вимовила жодного слова. На колінах у неї з’явився ніжний пуп’янок водяної лілії, виготовлений із золота. Крапельки діамантів горіли, як роса.

Води річки раптово заспокоїлися, Дана, опанувавши себе, знову всілася поруч:

— Я не візьму…

— Така воля Рода, Данко. Творця печалить те, що ти не приходиш…

Слова Сокола — голос Прави. Богиня води не посміла заперечити. Та й цікаво стало: що ж там? Несміливо простягнула руку:

— Це воно?

— Так. Візьми, відкриється лише у твоїх руках.

Невеличкі, майже дитячі долоні богині води огорнули дивний витвір. Квітка розпустилася. У ній був простий тонкий перстень, що випромінював золотаве сяйво.

— Поглянь, — чомусь прошепотіла Марена, — там напис.

Дана обережно взяла перстень і прочитала: «Ти завжди будеш у моїй пам’яті». Зітхнула. Похитала голово. Підвела очі на богиню смерті:

— Не розумію…

— Може, він шкодує?

— Сварг? Не сміши мене, Маренко. Я була всім, чого він не міг прийняти. Скільки вже разів наш Коваль одружувався? Скільки синів народилося в нього? До чого тут я?

— І всі дружини були схожі на тебе…

— Не схожі. Смертні, які боялися слово сказати могутньому богу вогню. Вони й не прожили довго, замкнені в його палаці…

— А ти сама не шкодуєш?

Здавалося, з навколишнього світу пропали всі звуки. Дана довго мовчала. Потім глянула Марені просто в очі:

— Ні, не шкодую. Єдина істота, потрібна Сварогу, — то він сам. Розумієш, він же щасливий за стінами свого золотого палацу, де ніхто його не турбує. А я б там не витримала.

— Ти ніколи не розповідала, як у вас усе почалося…

— Почалося? Ну…

Вона зітхнула. Усілася зручніше. Дивно, чи не вперше згадувати було не боляче.

— Я щойно себе усвідомила — і відчула поруч Його. Він мені одразу не сподобався… Геть інший! Незрозумілий, чужий… Але, розумієш, ми почали творити, і це було… як пісня у смертних. Слова мають свою силу, мелодія — свою, але разом вони діють так сильно, як окремо не вийде. Творять гармонію…

— І він тобі нарешті сподобався?

— Ні. Це геть інше. Він не став ні зрозумілішим, ні милішим, але… Я до самого дна перейнялася тим, наскільки він особливий. Найкращий у світі.

— Це тому, що Лада вас благословила?

— Навряд чи. Покохали одне одного ми самі. А потім, коли світ явний було створено, Лада оголосила, що віддає нам свій найцінніший Дар. Вічне Кохання. Ми прийняли, ми були юні та щасливі. І засліплені одне одним. А потім Сварг привів мене у свій палац та оголосив, що тут ми і житимемо. Зачинимося від усіх, будемо лише вдвох. Я уявила себе в замкненому просторі та сказала, що не зможу…

— І?

— Нічого. Він далі не слухав. Сказав: або так, або ніяк. Мовляв, мої вибрики його вже втомили і пора мені порозумнішати. Я побігла геть у сльозах, а він залишився в палаці. Тоді я й подалася жити на Землю. Не могла у Вирії. Зовсім поруч — і так далеко… Тут легше. Тут я скрізь. Вода. Якби ще не пам’ятати нічого…

— А як же ваше кохання?

— Кохання, Маренко, — то, як виявилося, суцільні неприємності, настояні на трояндах Лади. Без нього краще. Спокійніше.

— А що на це все сказала сама Світла Лада?

— Що ми юні та сліпі, але колись зрозуміємо… Погано інше. Вона так і не зняла своє так зване благословення. Дар. Прокляття.

— Ти досі любиш його?

— Ні. Я розчарована. Ображена. Мені болить. І цей Дар… як липка сітка на серці. Але… Ні.

— І що тепер робитимеш?

Дана заплющила очі, наче до чогось дослухаючись, потім якось невпевнено всміхнулася й одягнула перстень на палець.

— Захист, кажеш? Хай буде. Можливо, справді знадобиться колись… Усе, про це більше не хочу. Розкажи краще про весілля!

Чи повірила їй Марена? Звісно, ні! Занадто часто вона спостерігала, як змінювався вираз обличчя Дани від однієї лише згадки про бога вогню. Занадто добре знала її вразливість, сховану під життєрадісністю. Проте вперше подруга розповіла їхню історію від початку і до кінця. Може, їй трохи полегшало?

І дві могутні богині почали обговорювати знайомих, наче прості людські дівчата. Вони ойкали, заливалися сміхом і шепотілися, як усі найкращі подруги.

— Там таке сталося! — округлила очі Марена, — Велес закохався в наречену.

— Велес? Теж мені новина! Та йому всі жінки подобаються, причому всі однаково!

— Ні, тут особливий випадок. Дий же дочки нікуди не пускав, вони в горах на Землі жили. І тут наш бог таємниць уперше її побачив. Що то було! Замовк, так очима і їв, а перед самим обрядом запропонував утекти з ним.

— А Перун що на те?

— Він не знає. Я і Сварог випадково почули ті вмовляння, він мені якраз твій перстень передавав. А Додола ж холодна, як осінній дощ…

— Та якою їй бути? Богиня дощу, якраз нашому громовержцю під пару. Вона і на весіллі ту змію на шиї носила?

— Аякже. Отож, — вела далі Марена, — глянула вона на нього гордовито і спитала, мовляв, чи личить Велесу чужу дружину відбивати і як його власна на це подивиться. А він упав на коліна! І запевняв, що забуде усіх, лише нею житиме, а сила його велика, від Перуна оборониться. Додола тільки засміялась. Не знаю, що б учинив Велес, але тут Сварог підійшов до них. Головне, спокійний, як завжди, лише очі полум’ям палахкотять. Свекор новоспечений… Вигнав Велеса з весілля, сказав, щоби приходив у Вирій знову лише після того, як охолоне.

— І Мокоша нічого не помітила? Його ж на обряді не було, так?

— Знаєш, мені здалося, що вона навіть не здивувалася… Може, і знала, що так буде — усе-таки богиня долі.

Вони ще погомоніли про мешканців Вирію, скупалися… Тим часом споночіло, Хорс викотився на небосхил, і настала черга танців русалок. Пізніше Марена спитала:

— Завжди цікаво було: чому ти саме тут оселилася? Річка гарна, так, але ж не найбільша на Землі.

— Тут люди хороші.

— І чоловіки гарні?

— Ото ж бо й воно!

— І хто з них найпримітніший?

— Є один. Орієм звати. Правитель. Я якраз його народ оберігаю. Він верхи першим поїхав! І стільки всього придумав! І колесо. І плуга. Поле зорав — уперше на Землі!

— Ти йому показувалася?

— Ні, звичайно!

— Чому? Он Сварог наш три дружини зі смертних узяв, а ти досі сама.

— Маренко, я не хочу обирати пару, щоби вразити Сварога. Мені потрібен Чоловік. Справжній. Біля якого я буду слабкою жінкою. Ніжною і коханою. Щоб заплющити очі та сказати: «Вирішуй ти, я тобі довіряю». Хіба зі смертним так вийде?

— Але ти й безсмертних уникаєш, у Вирії скільки не була!

— Вони ж приходять на сюди. Просто, видно ще не час.

Ох, як сумнівалася в цьому Марена! Але розтравляти рани подруги не наважилася. Вони ще трохи погомоніли про те, про се, і богиня смерті запитала:

— То що Сварогу переказати?

— Нічого!

— Данко!..

— Ну добре… Скажи спасибі. І… Що я носитиму його дарунок.

— А Роду?

— Батьку… — Дана винувато зітхнула. — Що я прийду. Скоро. І… Що я вдячна за турботу.

Марена зникла.

А Дана сіла на березі своєї річки, яку колись назвуть Дніпром. Обхопила коліна руками і втопила погляд у глибоких водах. Водяник, вловивши її невимовлене бажання побути на самоті, погнав русалок на інший берег. Місяць зник за якоюсь хмариною, і темінь щільно затягнула все. Лише зорі, виплутуючись із хмар, зиркали на землю. І сріблясто світилася сама богиня води. Час від часу Дана зітхала і довге сиве волосся на мить ставало прозорим.

…Такою її Орій побачив уперше. Сумна задумана дівчина на березі великої річки. Її постать горіла срібним сяйвом, а перстень на пальці — золотим.