Зміст
  • Замість передмови
  • І. ОДЕРЖИМІСТЬ ВЕЛЕСА. ПЕРСТЕНЬ СВАРОГА. 1
  • І. ОДЕРЖИМІСТЬ ВЕЛЕСА. ПЕРСТЕНЬ СВАРОГА. 2
  • І. ОДЕРЖИМІСТЬ ВЕЛЕСА. ПЕРСТЕНЬ СВАРОГА. 3
  • І. ОДЕРЖИМІСТЬ ВЕЛЕСА. ПЕРСТЕНЬ СВАРОГА. 4
  • І. ОДЕРЖИМІСТЬ ВЕЛЕСА. ПЕРСТЕНЬ СВАРОГА. 5
  • І. ОДЕРЖИМІСТЬ ВЕЛЕСА. ПЕРСТЕНЬ СВАРОГА. 6
  • І. ОДЕРЖИМІСТЬ ВЕЛЕСА. ПЕРСТЕНЬ СВАРОГА. 7
  • І. ОДЕРЖИМІСТЬ ВЕЛЕСА. ПЕРСТЕНЬ СВАРОГА. 8
  • І. ОДЕРЖИМІСТЬ ВЕЛЕСА. ПЕРСТЕНЬ СВАРОГА. 9
  • І. ОДЕРЖИМІСТЬ ВЕЛЕСА. ПЕРСТЕНЬ СВАРОГА. 10
  • І. ОДЕРЖИМІСТЬ ВЕЛЕСА. ПЕРСТЕНЬ СВАРОГА. 11
  • І. ОДЕРЖИМІСТЬ ВЕЛЕСА. ПЕРСТЕНЬ СВАРОГА. 12
  • І. ОДЕРЖИМІСТЬ ВЕЛЕСА. ПЕРСТЕНЬ СВАРОГА. 13
  • І. ОДЕРЖИМІСТЬ ВЕЛЕСА. ПЕРСТЕНЬ СВАРОГА. 14
  • ІІ. СУПЕРНИЦІ. ХЛОПЕЦЬ БЕЗ ДОЛІ. 1
  • ІІ. СУПЕРНИЦІ. ХЛОПЕЦЬ БЕЗ ДОЛІ. 2
  • ІІ. СУПЕРНИЦІ. ХЛОПЕЦЬ БЕЗ ДОЛІ. 3
  • ІІ. СУПЕРНИЦІ. ХЛОПЕЦЬ БЕЗ ДОЛІ. 4
  • ІІ. СУПЕРНИЦІ. ХЛОПЕЦЬ БЕЗ ДОЛІ. 5
  • ІІ. СУПЕРНИЦІ. ХЛОПЕЦЬ БЕЗ ДОЛІ. 6
  • ІІ. СУПЕРНИЦІ. ХЛОПЕЦЬ БЕЗ ДОЛІ. 7
  • ІІ. СУПЕРНИЦІ. ХЛОПЕЦЬ БЕЗ ДОЛІ. 8
  • ІІ. СУПЕРНИЦІ. ХЛОПЕЦЬ БЕЗ ДОЛІ. 9
  • ІІ. СУПЕРНИЦІ. ХЛОПЕЦЬ БЕЗ ДОЛІ. 10
  • ІІ. СУПЕРНИЦІ. ХЛОПЕЦЬ БЕЗ ДОЛІ. 11
  • ІІ. СУПЕРНИЦІ. ХЛОПЕЦЬ БЕЗ ДОЛІ. 12
  • ІІ. СУПЕРНИЦІ. ХЛОПЕЦЬ БЕЗ ДОЛІ. 13
  • ІІ. СУПЕРНИЦІ. ХЛОПЕЦЬ БЕЗ ДОЛІ. 14
  • ІІ. СУПЕРНИЦІ. ХЛОПЕЦЬ БЕЗ ДОЛІ. 15
  • ІІІ. ЗАБУТТЯ. КЛЮЧІ З ВИРІЮ. 1
  • ІІІ. ЗАБУТТЯ. КЛЮЧІ З ВИРІЮ. 2
  • ІІІ. ЗАБУТТЯ. КЛЮЧІ З ВИРІЮ. 3
  • ІІІ. ЗАБУТТЯ. КЛЮЧІ З ВИРІЮ. 4
  • ІІІ. ЗАБУТТЯ. КЛЮЧІ З ВИРІЮ. 5
  • ІІІ. ЗАБУТТЯ. КЛЮЧІ З ВИРІЮ. 6
  • ІІІ. ЗАБУТТЯ. КЛЮЧІ З ВИРІЮ. 7
  • ІІІ. ЗАБУТТЯ. КЛЮЧІ З ВИРІЮ. 8
  • ІІІ. ЗАБУТТЯ. КЛЮЧІ З ВИРІЮ. 9
  • ІІІ. ЗАБУТТЯ. КЛЮЧІ З ВИРІЮ. 10
  • ІІІ. ЗАБУТТЯ. КЛЮЧІ З ВИРІЮ. 11
  • ІІІ. ЗАБУТТЯ. КЛЮЧІ З ВИРІЮ. 12
  • ІІІ. ЗАБУТТЯ. КЛЮЧІ З ВИРІЮ. 13
  • ІІІ. ЗАБУТТЯ. КЛЮЧІ З ВИРІЮ. 14
  • ІІІ. ЗАБУТТЯ. КЛЮЧІ З ВИРІЮ. 15
  • ІІІ. ЗАБУТТЯ. КЛЮЧІ З ВИРІЮ. 16
  • ІІІ. ЗАБУТТЯ. КЛЮЧІ З ВИРІЮ. 17
  • Словник імен богів, використаних у романі
  • Післямова Данилевич М. М.
  • ІІІ. ЗАБУТТЯ. КЛЮЧІ З ВИРІЮ. 12

    12

    Даринка сіла за комп’ютер. Так, «Контакти»? Немає… Ага, «Фейсбук». Онлайн. Про що там вони сперечалися минулого разу? Ага, про те, що вона сама не знає, що їй потрібно. І від життя взагалі, і від нього… Ха! Це він ніяк не наведе порядок у власній голові!

    «Не відволікайся!»

    Так, звісно.

    ТА НЕ ЗМОЖЕ ВОНА!

    А якщо він нічого іще не згадав? Або згадав, і зрозумів, що оця Даринка-Відунка йому сто років не потрібна? Бувало, вони годинами могли переписуватися про все та ні про що, але з чого почати зараз?

    «Напиши, що хочеш його бачити. Нехай приходить просто зараз. А тоді вже будемо з’ясовувати, пригадав він щось чи ні».

    Легко сказати! Вона ніколи нічого такого не говорила, навіть не натякала… Ще подумає, що запрошує з певною метою…

    «Просто поклич його».

    А з чого почати?! Мабуть, із продовження попередньої розмови, яка її так обурила? Отож:

    Дара

    пам’ятаєш, ти питав, чому в мене так часто міняється настрій і я перестаю реагувати на твої повідомлення? усе просто. мені не подобаються недомовки. оце відчуття довіри-недовіри. я не довіряю твоїм реакціям і твоїм думкам. хто знає, що саме з прочитаного ти сприймеш раптом як неправильне чи неприйнятне… у тебе ж милий спосіб вирішувати такі суперечності — зникати. без пояснень. я доволі часто думаю: це остання репліка взагалі? і маю принаймні знати, що ти скажеш (напишеш) у випадку непорозумінь, проблем. а весь час носити в собі готовність до того, що, по суті, нормальне і навіть дружнє спілкування може припинитися будь-якої секунди і без пояснень взагалі — неприємно. і саме тому я намагаюся не розмовляти з тобою в реалі. тому що не впевнена, будеш ти говорити чи тебе вже перемкнуло…

    Сим

    навіть так? тут для розуміння потрібно визначити кілька аспектів:

    щодо зникати — так склалося, що я справді так уникаю суперечностей. неважливі самі пройдуть, а важливі дійдуть до тієї кондиції, коли їх можна буде вирішити. або коли хтось ображається, чекати, поки не забуде, на що образився. це як повертатися на попелище після пожежі — усе, що не згоріло, бо не може згоріти, зібрати і побудувати наново, з урахуванням в майбутньому наступної пожежі і, можливо, цього разу з залізобетоних конструкцій, а не з деревини.

    та й я просто розсіяний і легко відволікаюся на малюночок у книжці, не звертаючи уваги на чайник, що погрожує спалити фіранки і дім.

    і, нарешті, фінальне: я все сприймаю безпосередньо, а що не розумію, про те запитую. нічого немає влучнішого, ніж пряма відповідь на пряме запитання, як би це брутально не звучало. так що у випадку проблем чи непорозумінь я напишу щиро і прямо.

    Дара

    у мене зараз стан, який можна описати двома словами: «глючить конкретно!») бережи свої таємниці, фантазії, підозри, химери, страхи, думки і плани… я не хочу від тебе практично нічого. лише одне. поговорити нарешті нормально.

    Сим

    нормально? а хіба наші попередні розмови були «ненормальні»? усе ж наче добре було. чи ні? і дуже просто насправді. довкола стільки всього відбувається, стільки слів кажеться і вчинків робиться, подій трапляється, що на все не вистачає свідомості, а твій мінімум спілкування може бути моїм максимумом. я часто не можу витримати компанії людей, дуже часто не вистачає тиші чи ізоляції, і я дякую всім тим обставинам, що раніше були перепонами та не дали мені потрапити до кийова чи іншого урбаністичного монстра.

    звісно, ми поговоримо. про що захочеш. ми розкидані по небу зірки. ми можемо помилятися. обоє.

    Дара

    таааак… ти про що зараз?

    Сим

    та про все. ось, написалося:

    ***просто, подумав, просто подумав, може, я щось не те роблю. просто нитка сумніву зависла і лопнула у вухах. чоловіки зобов’язані бути впевненими завжди, у кожній дії, вони нічого не роблять, поки не будуть цілковито впевненими, поки не позбудуться сумнівів, і так це і має бути. у всякому випадку вони роблять вигляд, і це також природно. але мені здається, що насправді всі люди, як казала моя бабуся, «налякані до усрачки».

    і хто підкаже ті самі символи, якими змога описати себе, які кольори клубочаться в голові, чорно-фіолетові, сіро-червоні, живі; яка музика шумить за ребрами, хвилі озера зранку, мінори післяобіднього міста, вечірні чайки. як порівняти своє тремтіння під соль-дієз третьої октави, смак металу від аплодисментів, свій біль у нігтях у тролейбусах, шпичаки під нирками від електробритви, як стриманому мозку впіймати нестримне серце, щоб закрити його, змусити мовчати, забути, не реагувати зовсім.

    скільки можна розрізати місто маршрутами, так, ніби ти справді маєш куди йти, куди подітися з кімнати ввечері, як звалити з вечірки, як не опинитися самому, як позбутися їдкої компанії. чому ти м’яко гасиш конфлікти, бо боїшся, бо з самого дитинства від голосу вище 60 дб тебе ламає навпіл, на три, на шість. чому суглоби верне від звуку битого скла, чому ноги ведуть у нікуди знову, чому ти тікаєш з дому в пошуках дому, і не знайшовши, вертаєшся туди назад.

    мозок знає стільки всього, він дозволяє працювати, блищати, рішати діла та справи, але серце, серце ж насправді ніколи нічого не знало. немає меж ні радості, ні суму. знанню та незнанню. коли ти хочеш вивести за межі — меж немає. і ми помремо, так нічого й не помітивши***

    Дара

    новий вірш?

    Сим

    так, наче вірш. при розмовах з тобою легко писати. а ти кажеш — недовіра… з ким я ще зможу так, якщо не з тобою?

    Дара

    ну-ну… знову відволікаєшся і тікаєш у себе.

    Сим

    поясни

    Дара

    знаєш, я трохи сердита на тебе. тому, мабуть, суть претензій якось викристалізувалася... якщо трьома словами: «ти нічого не робиш». звичайно, особисто тобі у власному життєпросторі, мабуть, комфортно. а певний передоз ліні — не найгірший варіант, порівняно, наприклад, із наркотиками. пам’ятаєш нашу розмову про твої пости у фейсбуці? ти імітуєш активну діяльність, тому що це весело. можливо, у розмовах зі мною ти імітуєш спілкування, просто тому, що це шлях найменшого опору? насправді я вірю, що ми цінні одне для одного, що б це там не означало насправді. і що радість від спілкування — теж справжня і щира. просто дуже часто стикаюся з твоїм «не-діянням», і воно мене бісить. «за державу обидно». тобто, за тебе. можливо, ти сам цього не усвідомлюєш (швидше за все, не хочеш усвідомлювати), але єдине життя, яке ми проживаємо, — усе-таки назовні, а не всередині нас. можна сотні разів відходити вбік, мотивуючи це вагомими словами. можна не бачити навколо нічого, вартого уваги й поваги, і, тим більше, захоплення. поки ти нічого не робиш, інші живуть там, де міг би жити ти. роблять для себе те, що могло б зробити тебе щасливим, але не зробить — адже ти поза грою. немає відмінних світів — зовнішнього та внутрішнього. є один-єдиний світ і одне-єдине життя, що б там не казали адепти сотень релігій. вірити можна в що завгодно. але насправді ми не знаємо нічого точно і не можемо знати. ми можемо лише відчувати, тепер і зараз, навіть якщо при цьому здається, що ми винятково аналізуємо й мислимо. насправді це не претензії до тебе, а страх. страх за тебе. занадто часто я спостерігала як, поки ти нічого не робиш, минають миті твого життя і перетворюються на сіре ніщо…

    Сим

    до чого ти ведеш?

    Дара

    мабуть, до того, що не зовсім згодна із твоєю життєвою позицією)

    Сим

    я чую тебе

    я не кажу, що це правильно. і я знаю, як треба жити, знання є. не в цьому проблема. не в тому, мовляв, що знайшов точку, у якій більш-менш комфортно, тому що це не зовсім правда. мабуть, річ у тому, що в мені зовсім не залишилося місця жодній вірі. очікування, розрахунок, прогнозування, передбачення — так, а віри немає. коли прокручуєш в голові всі пережиті моменти, а вони постійно виринають, постійно нагадують про себе, то мимоволі забороняєш сам собі вірити в щось.

    це не все

    пригадуєш дитинство, а це ж кошмар був, постійні крики і побиті вікна, посуд, постійні змагання і порівняння, непорозуміння з однолітками, мій гострий язик як єдина зброя, підліткова жорстокість, виховання чи то надмірне, чи то зовсім відсутнє. не бачу жодних причин чогось очікувати від життя чи від людей. усі ці невдалі спроби, програні конкурси, завалені тести, невдачі. пам’ятаю їх усі. я справді не вірю в себе. це мій грандіозний секрет. не знаю, чого від мене хочуть інші. ти казала, що життя несправедливе і з цим треба змиритися, пам’ятаєш? тому інші там, де я можу бути. але питання: чи хочу я там бути тепер, де б це не було? не знаю. у мене від всього так часто щось рвалося всередині, що навряд чи я чогось хочу взагалі. це ж не я вирішив таким бути, це я просто таким став

    не знаю, що тобі ще сказати. можна довго перебирати спогади і роздуми, але не хочу копатися. це «не діяння», це лайно собаче. я просто чекаю, поки щось хороше там загине остаточно

    і тоді прорве

    є ж бо погані люди, а є лише злі

    так чи інакше. давай так. що конкретно ти б хотіла, щоб я зробив?

    Дара

    тобі красиво чи правду?

    Сим

    правду, звісно

    або обидва варіанти. розберуся, де і що

    Дара

    я багато згадувала сьогодні… ми стільки часу знайомі... це звучить дивно... але нашої першої зустрічі я зовсім не пам’ятаю. а потім було твоє есе в тій газеті. чесно, мало публікацій я читала з таким захопленням! саме тоді я тебе побачила. тобто, згадала: «вау! я ж знаю цього хлопця!» мені цікаво спілкуватися з людьми, які неординарно мислять. тому я й почала частіше з тобою розмовляти. мені це подобалося. і досі подобається… наші розмови скидалися на щось геть з іншого світу. щасливого. гармонійного. навряд чи я усвідомлювала, до чого йдеться. навряд чи я взагалі щось усвідомлювала. я тільки знала, що з тобою мені добре і спокійно. я жива. справжня.

    але ми виявилися такими різними! весь час комусь доводилося поступатися, змінюватися. і, здається, це нам обом набридло… насправді в мене не вистачило чи то мудрості, чи сили об’єктивно оцінити ситуацію. натомість вистачало страхів — і реальних, і надуманих. уникати тебе було значно легше, ніж розібратися у своїх думках та почуттях.

    …ми тут понаписували купу всього. і підозрюю, шкодуємо про щось із того, що написали, а про щось просто шкодуємо. чи ні? не знаю. здається, я так і не спромоглася відповісти на твоє запитання)

    так чи інакше... давай так. що я хочу, щоб ти зробив?

    приїжджай. приїжджай і скажи мені нарешті, що ж між нами відбувається, чого мені від тебе і від себе чекати… мені холодно без тебе, Симе… і… вибач, що я не сказала відразу. я боялася… я досі боюся залежати від тебе. але самій (а я, виявляється, без тебе сама!) — ще страшніше. тому приїжджай.

    Сим

    знаєш… у нас нарешті вийшла цілісна розмова)

    скоро буду

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.