Lad.a

Ти милий моєму серцю..

Любий думкам і розум від тебе не рветься подалі...

Тож пробач задовге мовчання в години..

Я забула як з кимось ділити хвилини

Пробач мій холод можливо,

Та будь ближч і буде це трохи інакше..

Читай ти погляди мої

І як цілую твої шрами...

Рахуй стукіт мого серця коли ти такий перший та взаємний у кроках між нами...

Ти милий мені..

Це страшно занадто

Як знову все це почати?

Як заново себе для тебе пізнати?

Я себе от зараз здолаю і змушу повірить "ти мене не зламаєш"

Не схочеш цього та будеш берегти...

Ти милий мені занадто,

Але мене лякають власні думки..

Я обов'язково скажу тобі "кохаю"

Бо цього я жадаю, але лиш тоді коли буду знати що це все насправді

Бо я це тримаю в собі, бо що як не дам тобі у відповідь достатньо?

Попіл впадав нам в ноги як одяг,

Довкола все палає знову.

Тут панує хаос, та знемога 

Тут немає місця, щоб подумать,

Соромитись чи сумніватись.

Ти можеш лиш кричати чи стогнати,

Благати чи жадати.

Тут, сьогодні й зараз.

Ми не рівноцінні..

Ти недоторканний 

А я занадто швидко тлію.

Ти сьогодні правий,

А я закохана безбожно...

Тому навколо і палає

Я... 

І тобі доведеться зі мною.

Бо ми лиш смертні,

Лиш душі вічні, а тіла є людські 

Ми жадаємо втіхи, розуміння й тепла 

Саме тому одяг впадав нам в ноги 

Відкинуті душі та голі тіла.

І ми просто безглузді..

Хапаємося за щось 

Знаючи що не зможем повернутись назад 

Це пристрасть чи жадоба?

Це момент коли згоріла я.

Десь загубилися 

Думки та кроки.

Десь ми існуєм,

А десь нас немає.

Це межа дитячої казки 

Та дорослої реальності,

Ми гаснем як зірки - починаються метафори.

Ми сильні - говорять нам психіатри та батьки.

Ми на все здатні, підбадьорюють вчителі 

Час швидкий, так само й ми,

Хоч нам здається що ми не встигаємо.

Зрештою ми ламаємося й відчуваємо жаль та скорботу,

Адже те чого прагнули все життя обвалилося в мить

Наші діти кажуть нам що ми не поправді жили,

Та як пояснити це їм?

Та як пояснити собі?

І дні стерлися в порох,

Це згорівші книжки.

Бо часу й бажання читати немає 

І взагалі втекти це є розкіш,

Хоч на мить покинуть цей світ.

Починаєш згадувать,

І перекручувать життя по колу.

Старі образи та втрачені амбіції поколюють під боком

А в думках одне:

Як легко бути дітьми 

З безмежною уявою

Травмами, але короткими образами на всіх 

І ти розумієш що завжди був хворий,

Або забув навчитися жити з собою самим 

І просто не в змозі ужитись з тією особистістю що утворилася в тобі 

Розчарувалася в усіх

Та просто не має сил

І розібратися немає часу,

Бо ти постійно щось зобов'язаний усім 

Але те що ти маєш зробити собі, можна й відкласти на потім 

І так ти стаєш у власному житті персоною другого сорту

Нехай світ схаменеться

Опанує себе

Нехай влада збагнеться, бо нею нехтують усі...

Цей світ є нестерпний, бо найвищі вже не людські

Коли буде спокій? Не тут і не зараз

Коли можна здатись? Не нам і не з вами

Нам треба вгризатись, нам треба триматись

Але як же так сталося?

Боротьба за важливі є речі, та нас пропустили повз вуха

Найвищий є розум, розвиток, але деградація знову?

Це втома від "жити"

Нехай хтось скаже "якщо захочеш, то вийде"

Тут так не працює

Тут правила написані не є такі,

Їх перепишуть і переглянуть як треба

Їх тут забудуть, бо слово нічого не варте

Їх тут забудуть, бо факти нічого не значать

Як же так сталося?

Величний мій світе

Я так хотів стати частиною тебе, а тепер ти губиш, вбиваєш й каструєш дитину всередині мене

Грайтеся далі, та це перший дзвіночок...

Мрія вмирає остання, дорослі її розтерзали

Це щось незворотнє в середині зараз

Це щось, що не стосується всіх

...

Ти спи, тихесенько лягай там спати

Я теж не людський, байдужий буваю, та жду свого часу

А що зробив ти?

Живи собі далі, бо так бути має... Але прошу, дозволь і мені...

Мій величний світе, прошу, схаменися

Охолонь ненадовго, дай відпочити...

Нічого назад не змінити, та дай можливість набратися сили...

Прошу не для себе, молю я для тих, хто мені дає слово, хто мені не дає стати таким, яким вже є ти

Ти не гуманний, ти є вже за природою змій

Та що буде далі?

Який є твій план й кроки холодних змін?

Ти задушиш мільйонів

Це шоу? Чи показ того, наскільки мізерний я в тобі?

Дозволь на п'ять хвилин довше тебе обійняти

Лише п'ять хвилин довше буть поруч

Лише кілька хвилин з тобою...

Ще п'ять хвилин тебе покохати

Або ж дати цьому початок... Шанс чи маленький натяк на щось між нами

П'ять хвилин — це ніщо, та мені буде вдосталь...

П'ять хвилин мовчання чи плачу

З тобою, про тебе...

Для мене від тебе...

П'ять хвилин і буде достатньо...

З тобою, буть просто твоєю

Лиш п'ять хвилин вкраду, не більше, бо не маю права...

Я тобі обіцяю, бо не знаю, чим обернеться необіцяна вічність

Лиш п'ять вкрадених хвилин тебе у світу...

Тепер я згадала, як ненавиджу обітниці "назавжди"

Але була б згодна їх зараз дати...

Бо я емоційна...

Бо я ті п'ять хвилин з тобою не маю

..

Тепер я знаю, ти не мій...

Ти належиш світу і десь там трохи самому собі...

Та дай ті кляті п'ять хвилин

Дай ті блаженні секунди поруч з тобою...

Дай ту мить спокою, перш ніж мене розірве знову.

Це не прощання... Це лише хвилина благань.

Дай мені трохи часу з тобою, хоч знаю, що не смію просити я більш...

Ти не взмозі обіцяти "завтра"

А я не взмозі тебе змінить..

Але не хочу...

Дай мені п'ять хвилин з тобою, таким, яким тебе я знаю...

Нехай ти будеш злий чи в розпачі моменту...

Дай мені п'ять хвилин постояти з тобою віч на віч...

І нехай впаде небо, це не романтична мить

Тепер мій світ ніщо без тебе

І це не прощання, знову-таки..

Лише ті п'ять хвилин, які я даю собі про тебе без тебе

Я жахлива є змінна

Не приємний вже фактор є.. 

Тож благаю, подумай краще, перш ніж мене обирати... 

Одумайся кого ти жадаєш приймати.. 

Бо я — це вічна невпевненість в собі й беззаперечна віра тобі

Бо я не постійна,

В думках й діях.

Я — це невпевненість в кроках, житті й суспільстві вже цьому 

Я — це потреба в увазі, обіймах і дуже "тобі" ...

Я жахлива є змінна, 

Повір

Відкинь ти мене скоріш.. 

Бо я ще сама з собою не в ладі, як можна запрошувать тебе сюди? 

Схаменись. 

Ти можеш кохати кращих.

Ти можеш мати чудових.. 

А я не вони... 

Я — це запах апатії та втоми з відчуттям, що всередині гризуть серце миші

Та воно,сука, б'ється і тисне, як відбувається щось близько... 

Я до біса чутлива і ненавиджу це

Дайте мені стать холодной,  

Навіть якщо лише могила виправить серце щемке

Твої шрами — це гарно, повір

Я їх кохать буду, а причини ненавидить всі...

Та дякувать Богу буду, бо душу твою намагались не зачепить.

А ти лиш будь взаємний,

Не бійся слідів моїх...

Не цурайся моєї душі,

І я твою возвеличу в собі.

Нехай минають роки,

Нехай розвиток панує..

Все навколо змінне,

Та залишаться шрами і очі ясні...

Кохані, рідні й дуже близькі.

Мене ти свари й часом рви на частини

Але люби, кохай і зізнавайся у цьому...

Бо світ такий...

Я пробачу зле слово, покохаю всі шрами..

Та дурною мене не роби,

Яка ціна у вірності твої?

Нехай ніколи ціною правда рівна не буде

Ти лишень зі мною говори

Щиро, як є, з щастям та болем.

Я твої шрами цілувать буду,

Але ти не створюй мені нових

Це ж начебто невелике прохання?

Обіцяй та клянись.

І нехай минають роки і змінюють нас порізно чи разом...

Наші шрами ті самі...

Чи вдосталь кохати їх зрештою буде?

Я вела тяжку розмову,

Мій друг був відлунням

І так десь до скону...

От начебто поруч,

Або ж десь є зовні.

Простягни руку

Торкнись - самотність?

Намокни,

Ти стоїш під грозою

Та молися щоб це був не шторм.

Ти стоїш наодинці

Хоч натовп навколо біжить

Йди, крокуй повільно

Але пам'ятай

Хто б що не казав

Ти безкрила

І не знаєш чи справді існує рай

Лиш в твоїх силах жить або виживать

Ламай кістки

Лікуй тіло

Ти сам собі ще потрібен

І тут не важливо, на одиниці чи з кимось

Ти втонеш разом з ними і крик перетвориться в щось мінливе...

Тому дихай... Бо легені наповнить вода

Ні, я не поет,

Я є людина.

Й мені як іншим всім слова підсильні,

Над ними маю владу

Та чи цього достатньо?

Чи я вкладаю сенс?

Хоч трохи сили й розуму свого?

Слова це звук

Емоції й нужденність..

...

І я нужденна

Я маю потребу в словах.

Бо власні думки - кат

Заполони мене собою.

Віддай частину трохи,

Бо ж ти людина,

І слова тобі підсильні.

Та чи вдосталь сили буде мене звільнити?

Від усіх кайдан нерозуміння й каменів тривог.

Бо як так може буть?

Стояти на твердій землі й тонуть.

Я є нужденна,

Ти мене врятуй..

Я не поет,

Я є людина

Й мені як іншим всім слова підсильні,

Над ними маю владу.

Та чи цього достатньо?

Коли сама собі тягар я?

Чом чи цьом

Чи в чом ти є?

Чи є в словах чи в ліжку?

Слова десь там сенс мали...

Та чом по тобі так сумую?

І в чом ти є?

Словах? Текстах? Волоссі?

Запах твій їдкий, паскудний...

Та я не вольова, без волі..

Твоя, твоя, твоя...

Чом так є?

І як мені все взнати?

Де ти та з ким є

Бо серце крає

Осьо і чом тобі... Та цьом

Губи ваблять вуста полум'яні

Назви це збіркою дурниць,

Але ж за них ти мене й кохаєш

Без волі поруччя тримаєш

Неначе сторожового пса

Та хто винен тобі?

Сам собі мене без волі взяв

А я лиш віддалась й тепер твоя...

Твоя... Твоя

Дай мені волю хотіти та вміти.

Дай мені жагу.

Дай мені бажання робити те що вмію

І от ..

Я пишу поки пальці не терпнуть,

Доки кисті не зводить від болю.

Людям здається так слів багато не треба,

Та я все ніяк не зупинюсь.

Пишу й пишу без потреби.

...

Я не є поетом.

Хто я?

Людина що йде за натхненням.

Монолог знову,

Вони не оцінять.

Кисті болять.

Та біль це життя.

Відчувати це мати надію,

Відчувати це означає можливість.

Я відчуваю

Благаю та вірю

Та плутання тут

Пояснити? Не буду

Згораю, до тла

До кінця,

і немає.

Я була наївна

Мої думки були дурні...

Я гадала що це буде не більше ніж звичка...

Та де та межа?

Коли? звичка переростає в залежність.

І як тепер припинить бажати й хотіти ще?

Я думала це просто мине,

Я думала це просто зникне з життя 

Та мене, сука, на частини рве

І кісток в мені нема

Я безтілесне

Й без душі!

Я думала що знаю як це коли боляче,

Але дізналася лише вже...

І хочеться дізнатися навіщо 

Адже логіки немає 

Це просто сталось.

Можливо це егоїстично 

Але лиш зараз я поставила питанням в голові як жити далі ось з цим

Як розмовляти як колись?

Як повернутися назад 

Чи хоча б відродить себе колишню...

Я була наївна?

Не вірила ж до кінця, відрікалась від слів та обрізала обіцянки пусті..

Мої думки були дурні?

Тоді чому мали так багато правди і я не повірила їм..

Я хочу тобі розповісти, історію свою.

І знову мене вбити намагались,

З корінням від землі відірвати,

Але я не здоланна...

Але зараз гірко плачу, бо пам'ятаю як  мій народ катували, як над ним жорстоко знущались.

І діти вже сплять,

Мати їм більше на ніч не заспіває.

І діти вже сплять, 

Мати їх більше не побачить. 

Кожна людина що серце має на цій ноті гірко плаче, 

Бо та дитинка та її матір більше рідних не побачить. 

І полягли мої солдати та люди прості.

Всі вірили що зможемо знову відстояти свою свободу.. 

Як шкода, але перемоги вони не побачать... 

І гірко на серці всім рідним, 

Комусь ці життя нічого не варті... 

"Хто ж тут правий?"  

Поки ви їх знайти намагались,

Моїх людей вбивали.

Зрозумійте нема серед нас ідеалів...

Я не кажу що вони найкращі! 

Завжди та десь буде хтось надто поганий, 

Але невже ми цього варті? 

Звісно, вам же начхати... 

Хоч хтось і допомогти нам хоче... 

Спершу завжди тепер буде матеріальне? 

"Погляньте, ось що ви будете втрачати" 

Це життя не є прекрасне до кінця, 

Але мої люди його побачити змогу не хотіли втрачати. 

Мій народ буде пам'ятати, 

А я тим що вже спочивають буду колискову співати... 

Я як мати, мої землі це свобода для дітей.... 

За що ви всіх без розбору убивали? 

Та навіть якби обирали, мені краще не стане... 

Бажання горить одне, щоб люті людей моїх зазнали. 

Навіщо нам ці страждання?

Я цьому світу співчуваю...

Нічого гіршого за людей не має.

Вони не бачать цінності в житті,

Важливо лише щось матеріальне...

Жінки зрештою свою справу знають, ще дітей в цей світ приведуть.

Але як же всі ті що тоді позасинали?

Невже вам справді начхати...

Цілуй моє породження безцільне,

Вливай у мене сенс,

Назви мистецтвом і витвір глибини.

Люби й любись зі мною у погляді щоразу

Щоб потім ненароком розбить

І зрозуміти ціну...

Щоб я розлилася,

Вилилася в пустоти якими ж є сама.

І ти - людська істота

Спробуй знову

Мене до цілого зліпить...

Любить і в погляді любитись

Переповнювати сенсом й шукать глибини...

Та я була лиш ваза

Наповнюй ти мене щоразу..

Шукай глибини,

Вони дрібкі...

Ти дно відчути можеш доторкнувшись знизу, та чомусь постійно шукаєш його на висоті..

Та я ж пустотне й прозоре

Створене лиш для краси

Та я нічого без доповнень...

Ти мене налий або ж розбий

Ти вдихав той дим,

Не було шкода тобі легень своїх.

Тепер якомога далі цигарки, ти мене обіймаєш...

Ми знайшли щось краще,

Але досі залежні

Я тобою

Ти мною

Це лише початок,

Але й кінець може бути.

Ти сьогодні мене обіймаєш,

Не важливо що скажуть люди.

"Крутий" раніше,

Зараз "каблук"...

А мені ти кажеш що просто щасливий

І не потрібно тих мук.

Запах диму тебе вже не врятує,

Зводять з розуму мої парфуми.

Ми щасливі йдемо разом в краще майбутнє.

І вже словами своїми ти мене заманила,

Очі дурманили що ночі, коли ми з тобою пили....

І знаєш, спочатку ти не була така чарівна... 

Але нам двом вистачило сили 

Тепер ми знаємо про що кричить один одного душа. 

Як лікувати розберемось... 

Головне хоч трохи прожити та не спитись. 

Алкоголь ні мою, ні твою душу не лічить... 

Лише більше калічить. 

Даймо один одному сили це припинити 

Ми зможемо своє життя на краще змінити, 

Повір моя мила, 

Наше кохання зможе все підкорити.

Ми не бачили світу,

Не бачили промінів світлих..

Ми не помічали життя,

Бо просто були сліпі.

Ми гадали що все гаразд.

Але ж ні...

У пітьмі наврядчи щось знайдеш,

Лише загубленим будеш до поки не прозрієш.

І життя твоє не має сенсу,

Хочеш сенсу в ній знайти?

Хто буде твій рятівник? Хто покаже ясний шлях тобі?

Будеш сміливцем?

Чи будеш чекати і підкорятися аби ту ціль досягти?

Чи взагалі вірити припинеш, і станеш одним цілим з пітьмою?

А знаєш що найголовніше?

Скажу по секрету.. Бути собою

Твоя мати буде проти спілкування зі мною,

Особливо коли дізнається скільки мені років.

Але ж я не винна що вмію кохати без зупину..

Але я ж не винна що не маю кордонів..

Але ж я не винна що хочу показати тобі те що люди називають "любов’ю"

Твоя мати буде проти бачити мене поруч з тобою,

Бо я наче подаю тобі поганий приклад.

Бо серце її болить, не хоче вона, щоб отримала ти біль як і вона колись..

Твоя матінка у розпачі, бо не знає як правильно буде вчинити.

Заборонити спілкування зі мною і дати нещасливою прожити?

Чи дати волю самій помилки робити?

Але ж я не винна що вмію кохати без зупину..

Але я ж не винна що не маю кордонів..

Але ж я не винна що хочу показати тобі те що люди називають любов’ю.

До твоєї матері я підійду і тихо скажу :

Я не зможу скривдити її, повірте.. Зі мною їй буде тільки добре, погляньте як ми дивимось одна на одну. Вона буде щаслива. 

Твоя мати не вина втому, що сьогодні не знає що люди називають любов’ю,

Вона також щиро любила...

Не мала кордонів, без зупину ту дівчину любила...

Але я не вона, не посмію так вчинити.

Я хочу поділити з тобою всі сльози та біль..

Матінко, повірте.. Я буду її любити, я не буду тою хто її скривдить...

Я винна втому, що кохаю без зупину,

Я винна втому, що втратила кордони з тобою...

І тебе я мила так щиро любила,

Але з нас двох все-таки завдав хтось кривди....

І твоя мати мене розуміє,

І каже мені :

Пробач дитино, що була проти... Пробач що вона завдала тобі кривди.

Не забувай мила що люди називають коханням чи любов’ю...

Як вбити себе в собі?

Розкажи,

Всі знають що ти на досвіді.

Всі ж знають що ти один з тих

Хто немає потреби в житті

Живих мерців ,

Таких як ти

Вже не злічити

Хто вас ламає чи майструє?

Можливо Бог дав вам таке життя?

Або ж люди нарешті визнають свої провини.

Я бачу як вони далі гризуться.

Де мораль? Чи є взагалі в ній потреба?

Немає поганих,

Немає хороших.

Виродки всі,

І я, і ти.

Визнай лиш.

Ми зламані або зламали когось...

Чия вина що хтось зараз несправний,

Питання вертяться в голові.

Відповідь є,

Скажи вголос.

Та чи від чистого серця?

Що в тебе всередині зараз?

Темрява чи пустоти?

Насправді відповідь проста,

Там органи напевно людські.

Де знаходиться душа не знаю,

За потреби можеш її пошукати,

Та дивись не помились.

Я перетворила тебе в спогад...

Не більше ніж дрібниця,

Щось без почуттів ...

Там був і дотик

Й поцілунок без смаку.

А я тоді не знала

Що можна так жадать людини

Й не відчуть той присмак

Забуть про запах й не загубитись

Це вже навіть не спогад,

Лиш суворий факт...

Ми цілувалися

Торкалися

Кохались.

А я була пуста

Ненасичена тобою

Можливо не така?

Ми кохалися очима

Жадали серцями 

І мали словами.

Це був лише перепочинок,

Етап коли нічого не важливо...

Момент такий коли все не в серйоз

-

А я наївна

...

Не вір мені - повірю

Не кохай мене - покохаю

Але все це словами 

Все це не насправді...

Це лиш момент, етап.. хвилина

Перепочинок від буденності життя 

І я мінлива... Минати маю.

...

Не торкайся - не торкнуся 

Не дивись - і не погляну..

І хай душа мене замучить 

Нехай жадає цього неначе кисень, 

Я краще задихнуся 

Ніж буду для тебе "така"

...

І я брехлива..

Ми кохалися, не очима...

Тіла були близько, торкалися тісно....

В кінці я зрозуміла що "кохались" лиш слово... Мрія.

Ми жадали, не серцями - звісно...

Руками, губами... Це просто цікавість.

Але мали словами...

Не сказані фрази 

Не початі розмови 

Непорозуміння та відчай, принаймні з мого боку

...

Ми мали й отримали все це...

Та ж не зосталося нічого...

...

Ми кохалися очима...

Були тісні й жадали

Але втратили хвилини, хоч самі були не більшим.

Мали словами простір який не наповнений нічим

І я чіплялась за фрази 

І була я "така"... Чіпка до біса.. 

Та лиш потайки, щоб ти не взнав

-

Бо не хотіла буть мінлива,

Але й вічна маю буть не я

Чутлива дівчинка - Вона.

Повір, плакать є причини

Але для тебе вони не такі

І Вона не знає як їх пояснити.

Повір, Вона намагається бути сильна

Але ламається щоразу

І не бачить вдалого мотиву.

Чутлива дівчинка - Вона.

Її ім'я ти знаєш.

Повір Вона намагається ховати слабкість,

Сльози, біль, образи... Емоції в цілому..

Бо Вона чутлива, а таким не вірять.

Їх хочуть перевірить, випробувати знову...

І коли прозріння надходить що Вона - чутлива стає вже пізно...

Бо Вона ляклива і вже втекла щоб зостатися цілой...

Вона сама не розуміє

Чутлива чи крихка?

Чи це її руйнують...

Чи просто вона така

Саморуйнівна... Чутлива - Вона.

Ти дарував мені мідяні сни.

Ті самі вологі ночі,

Це коли ти прокидаєшся у пітьмі й намагаєшся зрозуміти де ти й що ти.

Коли намагаєшся осягнути реальність,

Що ти вже нікуди не падаєш 

І що за тобой ніхто не біжить.

Ти дарував мені мідяні сни,

Яка їх цінність є насправді?

Чому до них приходить він?

І чому приходиш ти?

Ти дарував мені це,

Бо я так надумала сама собі?

І чому на губах присмак сталі?

Це кулі чи ваше прощання?

Ваші обличчя зникають,

Втопаючи в пам'яті й залишаючи лише місце уяві.

Яку емоцію в собі несли?

І що хотіли подарувати?

Ти дарував мені мідяні сни,

І ні краплі відповідей бажаних.

Ти все лиш прощався та говорив як все складно.

Але мені насправді й цього було достатньо 

Та я змогла зруйнувати.

Мідь не міцна 

І тебе я більше не бачу.

Ти дарував мені мідяні сни,

Та забрав з собою ті образи що на божевілля схожі . 

Тепер там лиш ти

І приходив він 

Тепер вибачався 

Бо я зіпсувалась.

Хто є дикий, хто є звір?

Я чи ти?

Ти в дражнилих спробах підкорити

Озирнешся ж, вила встромлять в спину

Доки вибиваєш комусь ікла.

Відвернись і я вп'юся в шию

Ясна кровоточать і сам собі ламаю кігті

Я є озвірілий, а ти звір пустотілий

Я є здичавілий, бо ти тримаєш в клітці

А ти є дикий, бо така твоя порода

Я ненавиджу і скиглю

А ти лиш досягненням радієш

В тебе немає друзів, і ти є "без ворожий"

Та помреш ти в муках від вихованців власних

Ти їх не зцілиш, бо вони не цілі

І не зупиниш, бо вони вже є нестримні

Вони розгризуть навіть кістки

Бо твій спосіб виховання не дійсний

Зламані діти,

Як зламані іграшки.

Ми всі знаєм що з ними сталося.

Але й надіємось далі що вони будуть нормально функціонувати.

Та цього не сталося

Вони застигають у часі

Ображені, засмучені та наївні

Або поспішають

Намагаються показати силу та самостійність

Ніхто не дає часу подумати навіть,

Ніхто не чекає.

Не дає відновитись

Не дає можливості дати згоду чи відмовитись зовсім.

Час поспішає, а люди в змозі наздогнати забувши про все покидають власне дитинство.

Там губляться іграшки як непотріб,

А діти не в змозі протистояти, щоб не повторити за тим як роблять з важливими для них речами 

Доки батьки у турботах та пошуках кращого життя для всіх навколо.

Доки вони самі не стають вже наче дорослі .

Іграшки крихкі, але їх можна відновити.

Дітей насправді ні

Їм доведеться навчитися з цим усім жити

Та це не під силу усім 

Хоч не визнає кожен

Тому зростають зламані покоління,

Діти які не вміють любити

...

Вони як іграшки з плямами яких вже не відмити 

І залишаться такими назавжди 

Адже в людині неможливо деталі замінити

Зламаний механізм, й деталь незамінна.

Та як сказати що підприємство закрили?

Мовчання та тиша, вдавання неначе деяких вчинків не було ніколи 

Та поглянь на дитину...

Слід залишився 

...

Зростаючи ми шукаємо правду та брехню,

Щось схоже на чорне та біле.

Можливо саме тому породились думки та можливість збагнути усю свою смертність?

Ми як вони, хочем, щоб нас просто любили 

Але іграшкам для цього багато не треба,

Лише бути цілими , адже в них немає рутини та турбот

Але ламають нас одні й ті самі

Ті хто в змозі дарувати зцілення та нагадати про те як легко нас стерти.

...

Можливо саме тому вони зцілюють та стирають?

Чується стукіт,

Ми з тобою в невідомість впадаєм.

Чується ніжність,

Відчувається шкіра

Ми з тобою майже одне вже є ціле

Я втомлена трохи,

А ти працюєш до скону.

Ми з тобою є різні,

Та в бурхливості життя одне одного знайдем.

Подумки або ж в снах.

Інколи здається що різниці немає,

Що все це одне й те саме, суміжне, та лиш кольори різняться

Та присмак гіркоти у сні не відчути.

Та чомусь прокидаюсь та плачу

Це могла б бути історія кохання,

Та це лише черговий етап життя зараз

Затягнеться чи швидко мине?

Залишиться осад що зникне колись

Чи залишаться шрами

Які ми обоє будем в спробах сховати.

Бо для тебе це сором

Чи щось чого не хочеш пам'ятати.

А для мене це спроба

Й можливість навчитись не забувати.

Гримаси та маски.

Людиська влаштували дурнуваті маскаради

Бо вони жадають випивки і танців

Веселощів та галасу до краю

Щоб лилося з вінця

Це схоже на невдалі маскування

Та вони просто бажають карнавалу

Та це є чимось іншим

Спосіб забутися чи спитись

Щоб спотворитись сьогодні і грати в не винних

Не в тих хто від життя втомились і стрибають під автівки.

І не в тих хто мовчки замикається в квартирах.

Та чи врятує мимовільне забуття?

Це те чого вони чекали

Та це те чого їм мало

Костюми, келихи і біль в ногах

Це те що вони запишуть у списки життєвих досягнень, бо повторити таке знову майже не можливо

І ось вони як звірі рвуть тканину і змушують хрустіти скло

Ці подоби істот жадають адреналіну

Грамів приблизно хоча б сто

Щоб не згадувати потім стільки ж років

Бо гадають що вони лишень вівці, а не барани чи щось страшніше

Лиш мертві бездоганні,

А як ні, то їм байдуже вже.

Вони примари є бездушні

Та це лиш марення ночі

Це лиш спогади в гарячці.

Це те чого раніше не вбачали.

Романтизм, життя та божевілля

Що тихо молилось на цвинтарі

Та благало взять з собою ближніх трохи швидше

Бо від самоти вмирало знову

І хтось йому сказав: Я згоден

Спотворений життям шукав зцілення у смерті

І що отримав він тоді?

Він став собою

Зкинувши полонну оболонку людства

Звідти вилізла потвора

І поглинута була вона чимось подібним собі

Снись мені Тріадо,

Я прийму тебе як належить

Бо ти ж не спроста ходиш через вікна до мене

Бо ти ж не спроста шепочеш щось як тільки настане осіння пора, в той час, як листя майже немає

***

Та чому ж ти йдеш від мене як тільки сонячне проміння загляда

Та чому ж лишаєш ти мене, чудесна...

Чому не зостанешся на довше?

Я знаю, тобі не втішно дивитися як я вмираю і повстаю з мертвих для тебе

Та чому ж тоді приходиш?

Та чому ж тоді ти йдеш?

Ти є мій сенс життя і смерті

І знаєш, чудесно Тріадо..

Я плутаюсь досі яка ти є

Безсердечна та черства

Чи можливо з великою душею і натхненням?

Та знаєш, сумніву немає в тому

Що ти, Тріадо, є мій кат і серце

Ти не даєш мені померти, але й життя нема з тобою

Чому? Чому вчиняєш ти так зі мною?

Бо я є грішний?

Бо я не вірю в Бога?

Ти знаєш, Тріадо. Я шлю його в пекло з собою

Та стою на коліна перед іконою молитись зі свічкою в руках як ближній захворіє чи йому зле буде.

Чудесна та єдина, ти знаєш що я є нікчема

Та життя люблю й ненавиджу водночас так само як і людей довкола

То ж що ти є таке для мене?

Покарання чи милосердя?

Ти як кохання чи навіть любов.

Близька та далека кожному і нікому зовсім

Ти моя, ти їх і нічия

Та ти ніколи не своя

Ти не маєш цілі й просто ходиш крадькома

Ти дар є Бога людству, а також нова подоба Сатани самого

За твою вроду я молитись готовий

Мовчіть, ви, люди, коли бачите рога...

Блакить очей краде серця і варить їх в глибинах пекла

Вам здається що душа належить вам, та це помилка сьогодення

Ті очі кожного разу інакші

Та щойно побачите ви їх хреститися вже сенсу немає

Вона ж не є дрібнота..

Тріадо, ти велична є істота

Багато хто прийме тебе або ж почне відрікатись...

Та ти наздоженеш усіх як повінь дикоросла і поглинеш цілковито, бо ж ми не належимо Богу.

Ми є те що для нас просто природно

Зів'яли квіти яких ніхто так й не зірвав.

Вони подаровані ніким нікому.

Ними не милувалося око

Ні зранку, ні вночі.

І просто така їх воля.

Змінилася пора року.

Змінилося покоління

Або ж та й навіть кляте століття

Змінилося усе і нічого

Бо така є доля?

Бо так задумано Богом чи якоюсь вищою подобою істоти.

***

А вони ще говорять,

Це люди чи ще щось що має очі.

Це ті хто мали їх зірвати і комусь віддати як зізнання чи шану.

Це ті хто мали їх шматувати від болю чи горя, та прикладати до серця пелюстки згадуючи яка раніше була погода з кимось і десь там поруч.

Це ті хто намагаються знайти вихід, намагаються знайти своє місце.

Владнати думки.

Зрозуміти що коїться взагалі.

І що ж робити далі.

Це розповідь про квіти.

Вона десь, від когось, для когось і колись там лунає

Та квітів вже немає.

Вони згнили у вазі чи на кладовищі здуті вітром полетіли в невідомість горя навколо.

Вони зникли з часом як люди для когось,

Вони зникли так само як почуття з роками

Залишаючи по собі спогад про чудові аромати

Вона боялася занадто закохатись,

Вона боялася доти

Доки не зрозуміла присмак алкоголю.

Тоді вона боятися не припинила,

Та відчула байдужість,

Навчилася відкладати почуття на потім.

Та...

Вона боялася що вип'є не вдосталь

І на ранок пам'ятатиме усе до останнього кроку в різні сторони зовсім.

Вона боялася що вип'є не вдосталь,

І пам'ятатиме кожне слово і тяжкий подих нічних роздумів.

Вона боялася, тому не пила зовсім.

Припинила щойно зрозуміла.

Так чи інакше час все сам зітре.

А її мучатиме совість,

Що сказано було не все або ж не так.

Вона боялася, але спокуса завжди була.

Вона думала про нього,

Відволікалася на буденність

Та у висновку чекала п'ятниці бажаючи напитись до стану мертвеця.

Та у висновку пила максимум що трохи соку.

Навіщо бути поруч якщо на ранок не пам'ятатиме нічого?

Вона горіла почуттями

І боялася що від алкоголю швидко згасне

Вона більше не боялася слів та поглядів які про щось кричать.

І вона не боялася більше жити,

Вільно вдихала повітря та йшла під дощ або ж гуляти росою.

І вона не знає що саме цьому її навчило...

Вона забула що таке страх, хоча й моментами він її брав.

Та вона лиш кричала:

"Я жива"

І цим вона мала на увазі усе.

Вона вдихала повітря дивлячись на небо і згадувала моменти коли нічого не відчувала,

Вона пам'ятала який сильний буває страх

І вона не забула якою агресивною є злість.

Та вона завжди прагнула забути яким болючим є сум.

Але тихо собі шепотіла:

Я жива. Я боялася та злилася. Кохала, була комусь цінна... Я відчувала самотність і сум, але я жива.

І вона не знає що саме цьому її навчило.

Те що вона дала сама собі дозвіл закохатися вкотре чи...

Те що вона пізнала присмак алкоголю.

Вона знала що може забутись будь-коли... І не тільки він їй в цьому допоможе.

Та чи варте це цього?

Вона припинила відкладати щось справді важливе на потім.

Забула що таке байдужість з власного боку і була в змозі знайти гордість.

Вона пам'ятала кожен з ним ранок навіть якщо були сльози від щастя чи болю..

Вона була чи стала сама собою.

Дала обіцянку що спробує запам'ятати все що може, щоб було що розповісти потім....

В далеких вечорах з келихом міцного.

Вона боялася темряви в дитинстві,

Бо думала що там хтось або щось є.

Вона йшла гуляти вночі коли стала доросліша,

Бо сподівалася що доля дасть їй зустріти щось особливе.

Вона боялася висоти,

Бо постійно уявляла як буде боляче впасти.

Вона йшла вгору,

Бо знала що після падіння можна буде знову встати.

Та вона жодного разу не подумала про те що її хтось зловить.

Та жодного разу не подумала про те що посеред темряви їй хтось увімкне світло.

Вона була самотня,

Але мала близьких та рідних.

В неї були найкращі друзі та приємні знайомі

Та їй чогось не вистачало все знову і знову

Всі ті кого вона мала здавались їй не постійними

А про себе вона думала що її легко замінити.

Вона була самотня

Це було схоже на забаганку чи пустотливість

Та насправді вона боялася знову завдати болю.

Вона себе вже не жаліла зовсім.

Вона повторювала знову і знову що не боїться болю,

Що рани гояться насправді не так вже й довго.

Щоночі вона говорила собі як нагадування що самотність не така вже й страшна,

Та реальність життя розбиває всі спроби змиритися з тим що є і чого немає.

Вона хоче мати когось поруч,

Вона хоче довіряти іншим

І бути відповідальною у відповідь, але вона боягузка.

Вона тікає від темряви щойно з'явитися нагода, або ж заніміє зовсім.

Вона не лізе вище своєї голови, бо падати їй зовсім не до вподоби.

А підтримки здається немає де знайти

Вона торочить собі різні дурниці

Вони схожі на вмовляння самої ж себе.

Вона говорить що все минеться і завтра новий день, та впускає години сьогодення.

Вона говорить що всі проблеми лише в її голові, та насправді десь глибше.

Вона боягузка. І вона зовсім не смілива.

Вона буває дурною і робить дурні вчинки.

Вона говорить що вірить всім і готова віддатися коханню знову,

Та її лякає звичайна дружба чи розмови.

Вона тендітна, їй хочеться обіймів і мати безпечне місце.

Та вона відчуває себе як перелітний птах

Бо їй здається що все тимчасове

Її проженуть інші або здує вітер

У неї завжди безлад в кімнаті,

Здається він відображає її думки.

У неї завжди немає усмішки на обличчі,

Здається вона береже її для особливих.

У неї завжди щось є на душі,

Та здається вона забагато мовчить.

У неї завжди вологе обличчя від сліз

Та здається у цьому вона себе винить.

І знаєш вона завжди обіймів чекає,

Та здається їй що це буде як опік.

І знаєш вона не проти поцілунків,

Вона б сама усім іншим руки цілувала.

Та здається вона боїться що буде не тактовна.

І знаєш їй страшно подумати що хтось її насправді знає,

Та здається цей страх зачаївся всередині всіх.

Вона знає як люблять люди ускладнювати все!

Та сама неодмінно зробить те саме.

У неї завжди безлад у кімнаті,

Здається це нагадування про буденність пустих самотніх днів.

У неї завжди немає усмішки на обличчі,

Бо вона боїться що їй занадто добре коли поруч хтось сумний чи злий.

У неї завжди щось є на душі,

Та вона думає що це дрібниці.

І неначе губка намагається зібрати біль близьких.

Та вона така як всі.

Спиш чи ні?

А я тут мрію

Про розмови наші нічні,

Які триватимуть до ранку.

Про дотик не клопіткий,

Який жадала вся шкіра та душа .

Про погляди зустрічні,

Що згубили все до самого кінця.

А я тут мрію,

Про те чому не бути.

Спиш чи ні?

А я жадаю обіймів,

та звісно ж тобі діла до цього нема.

Невже ти справді в царство сонне поринув?

Мені там місця немає,

Я лягаю спати лише під ранок,

Коли всі голоси та спогади стихають.

Наші зустрічі занадто мимобіжні

Хочеться більше зіткнень

Хочеться більше цього..

Насправді хочеться більше тебе в моєму житті,

Та чи є місце мені серед твоїх темних днів?

Я світлом не стану,

я цим зовсім не марю.

Я намагалася говорити все прямо.

Та здається слова забувались,

Та здається власна сміливість лякала.

Пишу вночі маренні вірші

Та на жаль ми не примари.

Ми живі й життя триває.

І я маю багато страхів,

І гадаю вони мене стратять.

Вони згублять мене,

Та я залишуся вірна тобі.

Це є вибір мій,

Хай і наслідки будуть мої.

Трактуй як хочеш чи можеш,

Адже розумію що гріх розкидатись словами такими.

Можливо це скоро мине.

Зізнаюся що на це сподіваюсь.

Бо так здається зовсім легше все стане

Та на серці все тяжче і тяжче.

І твоєї вини в цьому немає,

Просто так склалося що...

Довгі дні літні переросли в короткі ночі зимові.

Десь там ми й зустрілись з тобою.

Десь там все потроху змінилось.

Що буде далі

Ніхто не знає

Та хочеться сказати стоп,

Зупинити мріяння яке майже без ілюзій.

Це все несерйозно і ненадовго (?)

Та думок моїх ніяк не покидає

Пишіть люди живо,

Пишіть як можете

Або ж кричіть так щиро.

Хай залишаться від вас листи близьким,

Обірвані фрази

Слова написані почерком який не розібрати

Нехай залишиться від вас відлуння у повітрі

Нехай несуться думки через роки

Нехай залишиться хоч щось

Щось схоже на почуття ваших душ

Щось схоже на голоси ваших коханих чи ворогів посмертно

Нехай залишиться хоч щось,

Щоб в кінці сказати:

Все це було таки не даремно

Вдихати повітря чи отримати ляпас

Значення немає

Головне виживати,

Відчувати життя

І розуміння мати

Що це не востаннє.

Хай тисне в легенях

Хай щоки горять.

Я маю сьогодні

Я маю ще час.

Я можу кричати

Я можу благати

Я можу звертатися до Бога

Я можу піти туди де людей повно

Я можу піти та втопитись,

Я можу піти на актрису

Я можу піти, щоб втікати подалі

Щоб нікого не чути, ні бачить

Я можу щось і цього достатньо

Я можу щось і цього життя моє варте

Я можу щось, звучить як обов'язок чи погроза

Я можу щось, повторю знову

Навіть коли з ліжка встати немає змоги

Я можу щось? Запитали ще вчора.

Я можу, та відповім ніколи

Губи пересохли

А волосся мокре

Сьогодні дощить знову

А я без дозволу побігла під сльози

В моїй голові вирують думки

Здається вони схожі на град

Але дощ підійде також

Щоб зруйнувати весь внутрішній шарм

Щоб відволіктись та намагатись забутись

Просто щоб думати про інше

Просто щоб забути про все важливе

Просто щоб що?

Питання самому собі

Я без контролю вдень та вночі

Усмішка, крики чи навіть стогін

Всередині щось згорає

Відчуваєш?

Ти ж бачиш.

Це не кохання, це все живе що є в мені

Здається я як свічка догораю

А у всесвіті брак воску

Тобі його не знайти

Та ти навіть не в змозі намагатись

Я згорю як і вони

Та це не означає що зникну чи помру

Я житиму в спогадах дощових днів

Я житиму в осінньому тумані та росі

Я житиму навіть в серці твоїм

Та ти цього ще не зрозумів

Навіщо жити?

І в чому сенс?

Чому дано мені сьогодні очі знов відкрити?

Чому моє тіло має властивість дихати?

Чому я відчуваю голод і спрагу?

Та найгірше..

Чому я відчуваю потребу в тобі?

Я не знаю ким ти є.

Я не знаю ким ти був чи будеш,

Та здається я сьогодні молюся

Щоб ніколи не розчаруватися по-справжньому в людях.

Я хочу відчувати в тобі потребу як в перше

Нехай це буде хвилювання якого не схвалить психолог,

Або мертвий спокій який навіть лякає

Я відчуваю в тобі потребу

Я хочу спробувати щось нове для себе.

Я хочу дотиків цілющих та тих які б не змогла озвучити на людях

Я хочу відчути свободу та волю та здається без тебе мені цього не треба.

Хай називають хворою чи занадто молодою або як я сама кажу на себе, дурною.

Ти був різним, та я кохала тебе тричі.

Вперше це було стерпно,

Вдруге це було дико,

Та втретє це є божевілля чи залежність.

Хай садять на ланцюг і тримають подалі, та думки мої про одне буянять і спокою їм немає.

Я намагалася лікуватися та нічого не допомагає!

Я хочу зруйнувати все що маю і відбудувати спочатку на лад власний

Бо у власному житті відчуваю неначе лише споглядач я

Коли прийде те ждане щастя? І чи насправді я нещасна?

І взагалі яка є я?

Думки не стихнуть доки я не ляжу спати,

Кожна ніч трактує що завтра буде краще

Це схоже на обман

І я зізнаюсь

Я є пропаща

Я не гордість,

Я зухвалість зі смертельним страхом помилятись.

Я не янгол, та кожен раз вилікувати вцілілих намагаюсь.

Усіх вас життя здається вже зламало,

Та я ж намагаюсь це приховати

Та усмішка моя вже не така яскрава як хтось скаже

Та чому за це винною себе вважаю?

Мені не зле

Мені є добре

Бо я ще щось відчуваю

Немає різниці

Чи біль, чи радість.

Сум чи головний біль від тиску, бо сьогодні знову дощить.

Я люблю запах мокрої трави і як після смутку щастя відчувається в рази сильніш.

Та я просто людина

Не завжди ціную все так я маю

Я живу і буваю невдячна.

Говорю дурниці чи образу.

Вибачаюсь чи наполягаю.

Я живу

І тебе вимагаю

І ким є ти?

Кохання?

Друзі?

А можливо батьки?

А можливо просто ненароком родичі які роз'їхались і стали чужі.

Моє серце розтане і я не проти злитися з цим океаном

Відпусти і я прийду сама колись

Та нічого не обіцяю

Лиш сподіватимусь на краще як і всі ми.

І намагатимуться далі все життя в невеликі тексти вкласти, щоб ти себе зміг там віднайти, а як не знайдеш то напевно забула

Або не маю сил про тебе говорить.

Та ти і є і десь там будеш

В текстах чи серці, або в минулом яке стираєть з моєї пам'яті ще більш

І коли мені страшно лиш мовчки мене обійми,

Я вразлива і налякана тоді

Покажи що ти поруч і я тобі віддамся.

Трактуй слова мої як хочеш

Та я тебе кохаю

Жадаю і хочу ближче бачить

З тобою не зникнуть мої страхи

І ти не маєш заміняти ліки

Часом я розумію більше ніж може здатися спочатку

І це здається трохи лякає

Бо ж усього тобі не скажу

Візьми з собою

І зроби мене людиной

Бо мені набридло грати у звіринець.

Вірний пес

Чи птах у клітці

Я хочу бути тим ким є

Та сил звільнитись немає.

І так, я знаю що суперечу сама собі...

Та я ж не прошу рятувати,

Лиш дати стимул

Шкіра до шкіри,

Це схоже на виклик.

Мрії ще цілі,

Тіла ще є сильні.

Та душі німі й мають глибокі шви

Ти і я як крапки

Це недописана кома,

Кінець речення знову чи в кінці сторінок

Або ж букву які самі по собі є пусті, так ще й ми майже не граєм там важливої ролі.

Розберемося скоро,

Або майбутнє нам скаже все потай.

Ти,

Поруч, коханий є мною

І жаданий до самих кісток.

Та чи помітиш ти скоро?

Хочу обійняти,

Хочу торкатись

Чи помиляюсь я просто?

Бо що як кохаю недостатньо або забагато?

Я,

Пуста, невблаганна нітрохи

Зневірення маю в душі.

І що ж ти з цим поробиш?

Можу дати підказку,

Обіцянок не прошу, не даю, не приймаю

Повіриш чи довіришся долі?

Зроблю як ти скажеш, та прочитай попередні рядки знову

Дозволь забутись в тому, що немає сенсу,

Бо я все гадаю лише про розділові знаки

І яке правило для цього звороту слів прийняти.

Відхилення знову,

Благаю душею

Намагаюсь і мозком

А серце одним цілим з тілом всім стало

Повторюю знову

Тебе я жадаю як свого мати

І на захоплення не схоже

І це не перша кохання

Лиш на залежність до алкоголю може,

Бо горло стискає

Стає спекотно

І неначе кислотою всередині все огортає..

Дозволь отруїтись від любові до тебе.

Я втрачаю голову трохи,

Та на жаль це схоже на повну свідомість.

І здається що можливості на помилку я зовсім не маю.

Та здається це єдине на що я наодинці з тобою є здатна...

Ти,

Для мене закритий, далекий

Але як би хотілось не є чужий.

Ти,

Не є мені близький,

Та я хочу вдертися глибше.

Скажи якою мене бачиш

Бо самій запитання вже набридло ставить

Я,

Шукаю сміливість і слова,

Та діалоги складаються лиш у власних думках і тримаються там

Я,

Відчуваю втому і головний біль від алкоголю,

Інколи здається що краще б я була інакша, та здається в цьому є моє щастя..

Я намагаюсь бути щира і від цього є пропаща,

Та можливо ти той хто мене віднайде?

Сказала що набридло, та з тобою я не можу здатись

Неповноцінна,

Думка

Слово

І просто я людина.

Недосконала,

Гра

Вистава

І я є істота.

Не пробачить,

Він,

Ніхто

І я сама собі.

Запитають,

Я змовчу.

Дайте бути сама по собі.

Бо не смілива,

Ляклива і насторожі.

Марнотратно,

Ходити,

Стояти

І бути собою

Сльозлива,

Ніч

Обрій

І чистий політ

Тихий,

Ранок

Світанок

І я вже не поруч

Запитай мене щось ти,

Відповісти вже немає змоги.

І ти не можеш залишити мене на самоті,

Хоча навколо людей таких як я є повно

Тихих і мирних що знайшли спокій

Нестерпна,

Річниця

І дні

Бо я знайшла шлях кудись вгору..

А ти сказав що обрій немає продовжень як і наше щастя з тобою.

Я ніколи не буду знати тебе на пам'ять,

Це мені не дано

Або ж ти не даси цьому статись.

Я ніколи не буду знати тебе на пам'ять,

Ти для мене чужий

Або намагаєшся таким стати.

Я ніколи не буду знати тебе на пам'ять,

Ти є не мій

І ніколи ним не станеш.

Я ніколи не буду знати тебе на пам'ять,

Ти є не для мене

Якби сильно тебе не жадала

Не кохала, любила й благала.

Я навчусь розрізняти

Я іншою стану..

Я тобі обіцяю

Що більше не буду тебе вивчати

Що більше не буду намагатись

Або ж просто втону у цьому

Й не буду допомоги просити

Бо віддамся лиш тобі

Трошки й цілком

Навіть якщо..

Я не буду знати тебе на пам'ять

Навіть якщо

Ти ніколи не будеш моїм

Бо я лиш жадаю щасливою бути

Й зватись хоча б у думках що я є твоя

Я розповім тобі все що сама про себе знаю.

Знай та вивчай

Забирай та привласнюй мене

Бо ж зізнайся сам собі

Я ніколи не буду знати тебе на пам'ять

Та завжди лиш належать тобі буду

Навчи мене жити,

Зізнаватися щиро

Відкривати думки

І берегти душі крихти

Бо ти як ніхто

Знаєш що її розірвуть

На шматки, невблаганно, невпинно

І не залишать нічого натомість

Розірвуть як звірі

Хоча й ті будуть жалісливі

А це просто люди

Ті кого пускаєм близько

Ті які не бачать знаку зупинки

Рвуться на пролом

Не знаючи яку платять ціну

А ти мене зупини,

Не дай стати подобою них.

Ти мене вбережи

Як талісман який до серця прикладу,

Чи маяк у темну годину якому я буду вірить

А ти будь моїм,

Я жадібна не буду.

Я щедро віддам й душу і тіло..

Та ти мене навчи не губитись в тобі

Бо як втрачу я розум

Стану інакшою зовсім

І це буде гірше ніж ті що рвуть душі чужі,

Бо я намагатимусь стати одним цілим

Кохання теж губить.

А як ти не щирий, пусти

Забудьтеся і вгамується океан почуттів скоро

Та нічого не обіцяю ніколи я зовсім

Та бачу що доведеться заплатити нам чимось

Що це буде?

Вирішує доля, якщо не візьмемось власноруч

Зламай мою втому,

Відбудуй мою вдачу.

Скажи що все закінчиться скоро

Та бреши, бреши без кінця

Ночі гаснуть, накривають хвилі моря

Ми з тобою майже прозорі

Нас з тобою майже немає.

Ми з тобою щось і нічого,

Радість і похмура погода.

Веселка яка несе з собою рясну грозу чи літо злив та забуття.

Ти скажеш що це життя

І наступного дня ніхто не в змозі передбачить

Та я змовчу цього і наступного разу

Бо не бачила зовсім те що називають "життя"

Замкнута у своєму комфортному колі що ламає мозок, чуття і мене в цілому.

Я наївна якщо по простому.

Бреши - я повірю

Люби - я у відповідь любити буду!

Ламай, але тут я здамся..

Бо не змозі навмисно завдати болю

Якщо було інакше це імпульс чи забуття, але не я!

Це що завгодно, та не правда

Брехня, ілюзія або ж обман.

Тобі потрібні ще синоніми чи факт?

Я людей люблю й ненавиджу водночас,

Несу добро, а зле нехай готує доля чи абихто мені не знайомий

Бо я така.

Моє життя будує втома

І в ньому все руйнує вдача.

Бо якщо добре, бува й погано..

Якщо погано, то було колись і добре

А я цього не хочу

Та чи хочу я хоч щось?

Напевно бути поруч

Та ти не сказав мені цього

Тому я і пішла.

І ось все знову

Осінь, зима й весна.. а літа й неначе немає.

Минає швидко як і наші слова чи обіцянки колишні.

Я заплуталась знову в кількості повторень і відточень вимови всіх фраз.

Та я рада...

Бо ми не обіцяли нічого

Тож немає чого забувати,

Але й згадувати теж

Це наші межі чи чужі?

Хто сказав не можна?

Хто сказав що не буває так?

Скажи, бреши чи правдою клянися

Що я не є твоя

Скажи й назад не озирнися

Бо там нікому стоять.

Я буду шкодувати та благати.

Та для мене будь стійкий

Бо ти знаєш яка є я

Попри все твоя,

Та ти мене зречися

Дай можливість назвати твоє ім'я і зникнуть

Забути неначе нічого не було

Дозволь мені зникнуть, щоб забути що таке любити

Дозволь забути все,

Бо я не в змозі цього зробити.

Тягне назад щоб не відбулося

Але можливо я помилилася?

І майбутнє йде туди?

І можливо минуле нарешті в тому забутті якого так шукає мозок чи душа... Щось всередині мене.

Це втома і відсутність вдачі.

Ти мене зречися,

Бо через років п'ять ми будем стерті з світу

Це будем інші ми, ті які змирились

Та з чим саме я не знаю.

Завтра прогнозують дощ

Ти віриш?

Чи знову не знаєш кому вірить?

Я теж не знаю,

тому вірю всім

Тебе це не обійде,

Тому скажи чи лякають тебе зливи після яких сонце сяє яскравіше?

Сміх,

Це істерія.

Це є слабкість

Це є правда

Бо як писала одна пані

"Щоб не плакать, я сміялась."

А що робить як ні того, ні іншого немає?

Бо може це є нам не дано?

Насправді відчувати...

Бо всі наживо - ми є пусті.

Бо ви мені скажіть, істоти що мають сміливість людиною озватись

Чи всі сьогодні є живі?

Когось хвороба у сім'ї украла,

А хтось зник й історія його в пітьмі..

А когось убили ми

Безсилі, кволі та дурні

Так шкода визнавати,

Та ви є ви,

І я є з вами.

Ми є люди

І тут немає вже моралі.

Я б могла писати знову про свою ненависть,

Та хочеться задати лиш питання, або ніколи відповідь на це не знати.

Навіщо люди пишуть ті дурні казки?

Де панує цінність душ, кохання й удаваних всіма нами правил?

Ми з вами граєм в спробах самим собі нагадати що на відміну від тварин маємо на рівень вище розум,

Та я цього не бачу.

Я часом відчуваю бажання забитися в кутку кімнати та ридати,

Рвати старі шпалери й ламати нігті власні через це знову й знов...

Бо мій мозок просто не в змозі сприйняти

Як так можна?

Навіщо так вчиняти?

Ви можете вдати що не знаєте про що я!

Та навіть вже діти в садочку знають що відбулося.

Тіло впало,

Земля холоне.

Хтось заплаче,

А хтось німий споглядач є сьогодні,

А хтось у спробах втримати своє зло-щастя.

Тіло вже не встане,

І чи була колись земля гаряча?

Ролі підуть по колу.

Але десь пролунає заперечення нота.

Але так не буває

І музика буде грати далі

Покоління буде намагатися змінити мелодію на щось нове

Та ця сумна класика ніколи не помре.

Є те що живе з нами,

Тож доки живе людство

Живе і ця гармонія сонати

Подаруй мені те гроно,

Навчи нового розумного слова...

Але найбільше прошу,

Віддай себе мені на милість

Я буду читати й писати тобі вірші,

Уривки, фрази, букви чи цілі романи

Кінець яких так і не написали, щоб ми разом гадали який чекав фінал цих персонажів.

Я буду тебе змушувати говорити,

Щоб почути твій голос і кожного разу розуміти як без нього я більше не можу.

Я буду змушувати тебе робити це щоб пізнати глибше,

Бо... так, я жадаю твого тіла

Але це дрібниці

І я благаю тебе про більше

Бо знання є мука і як скажуть інші це є сила також, але насправді рідкість

(Бо люди не вміють користуватися власними знаннями коли справа в чомусь такому особливому та чутливому і мова не про дотик)

Або ж можливо вони скажуть що в моїх вподобаннях є щось збочене стосовно мук та болю,

Та клянусь це інше, цього разу це є зовсім інше і не більше

Це лише захоплення тобою.

Нерви, втома і зайва активність

Це все є з цим ціле,

Але я не впевнена чи доцільне

Запитаю тебе знову чи щоразу як буде нагода, але не повірю ніколи

І буду рахувати хвилини

До наступної зустрічі знову,

Щоб потім благати про її закінчення скоре

Бо не витримаю цього

Не маю сміливість коли дивляться інші

А твій погляд мене безмовить.

Ти знаєш що мені не потрібно воно,

І що слово забудеться скоро якщо не запишу.

І що насправді я ніколи не попрошу тебе цього...

І що як почну читати тобі щось неодмінно зіб'юся на півслові

Але й для правди тут місце знайшлося.

Я пишу вірші думаючи про тебе ,

Це стала як рутина чи основа.

І я гадаю що буде справедливо піти далі наугад

Так само як ми граємо чи грали якось з тобою в шахи,

Я не впевнена у своїх кроках

Але мене не цікавить перемога.

Та чи знайдеш ти тут ще щось, щоб не змогла сказати

Можливо тут досвід допоможе?

Хоча знаєш, скажу тобі цілком таємно

Зі мною можна інакше

Лиш на пряму все запитати

І я тобі скажу, якщо сама буду відповідь знати

Оминаючи багюри,

Дивись не перечепись через бордюри

Бо там вже недалеко є до річки,

Бо хтось колись зламав паркан

Він там зостався не самотній,

На нього падає тінь від крон високих поруч,

На нього сідають невеликі птахи, гості перелітні вічно.

І в тебе є можливість прилягти тут поруч

Зупинитися у потоці,

Відректися від турбот.

Та не втрать свідомість,

Бо як утонеш

Знайдуть лиш через роки.

Та не хвилюйся ти сьогодні,

Бо й так ти є вже мокрий

Бо дитя лише, і стрибаєш по калюжах оминаючи безпечної чи ні дороги.

Ти лише почав свій шлях,

Тому не час тобі зникать

Моя втома,

Чекай мене кохана вдома.

Чекай, я не забарюся..

Прийду до тебе щоб порушить тишу

Скрип підлоги і не більше.

Чекай, щоб разом одпочити.

Бути поруч і дивитись в тишу...

...

Я напевно змовчу, або ж кінчиками пальців напишу на шкірі як люблю твій голос.

Я люблю твої думки й роздуми які засядуть в голові.

Втома, хто ж знав що ти є цінна?

Я тільки зараз зрозуміла...

Тільки зараз я збагнула що відчувати ЦЕ - означає жити.

...

Втома, ти ще чекаєш?

Мені потайки сказали що ти згадав мене цими днями...

Було б цікаво запитати, чи справді забував?

Чи можливо ми взаємно засіли в одне одного думках?

...

Скажу тобі в своїх віршах,

Що чекаю..

Я чекаю днями, годинами й ночами

Щоб прийти до тебе

Щоб знайти свій спокій

Щоб знайти тебе в тому місці яке не є чуже

...

Скажи, зізнайся.

Що ти робиш з усіма людьми?

Втома, що я пишу от саме зараз?

Хіба це вірші чи зізнання?

Це не роман, не казка

Що це?

Зізнайся в тиші ночі які псують бродячі пси,

Ти ж знаєш що наші душі є схожі на них?

І місячне сяйво нас не врятує, воно намагається показати як є..

Та це є безжальна номенклатура

В мовчанні кохання лягало все спати

І скиглило довго що все це не марно

Скигління там зникло, сльози минули

Та як нам з тобою бути?

Літній вітер не рятує,

А дощ не втопить, а лиш вмиє трохи

Освіжить , до тями приведе

Та що ми з тобою збагнем?

Осінь має пустий цвіт,

А до весни ми не доживем

Я тону в блакиті,

Ти хочеш схопити

Та йду на дно швидко.

Можливо здалося?

Ти не є порятунок,

Але ти ще й не минувше.

Я просто марю і мрію

Що торкнуся колись вуст,

Що колись ми станем чимось значущим.

Я просто живу в цій блакитні,

Я просто в ній тону

Я просто в ній зникну

Я просто там буду

Не шукай мене,

Не роби кроку

Не будь поруч

Це вже є вчора,

А сьогодні нашого немає

Ми вже окремо

Я не вірю в кохання...

Та вірю що без тебе не можу.

Я не вірю в кохання,

Та чомусь твій погляд з розуму зводить.

Я не вірю в це все,

Та відчуваю що таю як лід.

Хай тільки торкнешся 

І не можу відкинуть.

Жадається більше 

Й окутує тепло та пристрасть.

Я не вірю в кохання,

Та вірю тобі.

Вірю що все погане минеться,

І знаю що дощ приємний як впадає униз 

Він намагається злити нас в одне ціле.. та

Я не вірю в кохання, сказав мені ти

І я знаю що заплуталась знову.

В що вірить мені?

Бо ж я вірю тобі 

В тепло обіймів 

Й те що хочу більше дотиків вуст.

Вірю що розмов завжди мало,

Але й тиші часом є цілком достатньо.

Я не вірю в кохання...?

Я вірю тобі 

Тож скажи мені ти

В що я маю вірить?

Твої очі віють холодом,

Та здається я згорю під твоїм поглядом .

Твої вуста тендітні,

Та стануть моїм руйнуванням.

Ти поглинь мене повністю та щиро,

Бо шрами не гояться так швидко

Я хочу зникнути в мить,

Щоб інші не встигли збагнути,

Щоб це був наш невеликий секрет

І лише ти знав де шукати мене.

І знаєш це дивно,

Відчувати спокій серед людей.

І знаєш це дивно,

Не знати тебе, але дозволити все це

Дозволити погубити чи воскресити

Не розібралися ще.

Один поцілунок губить,

Інший звучить як рятунок.

На мить, та живем

Та хочеться ще

Моє тіло виросло,

Воно оновилось

Але я досі незмінна 

Така ж сама

Дитяча, наївна 

І згублена в днях.

Ні краплі не доросла 

Така ж ніжна і тендітна,

Хоч цього й не помітно.

Не роби з мене сильну,

Я не така,

Я відчуваю як болять кістки 

Як сонце обпікає шкіру 

Як в голову лізуть гострі думки 

І як серце стискає від слів що схожі на каміння чи кригу 

Я знаю як боляче падати на коліна від безсилля 

Я така ж смертна як ти, колись мій слід зникне як і будь-чий 

Я така ж як і ти, звичайна людина 

Боязка до глибин душі 

Я теж вмію втікати, і неодмінно цим скористаюсь 

Колись я стану привид мережі, один із тисячі 

Та насправді їх більше, просто це гарно звучить.

В мене погасне надія на те що мої писання стануть натхненням чи комусь близькі 

Можливо її вже зараз немає, та мені говорять пиши.

Я не знаю яка я - здається згубила слова.

Можливо пуста, чи просто мовчазна.

Та це лише сьогодні, 

Ще трохи вчора 

І можливо продовжиться доки не знайду силу сама в собі щоб справді встати на ноги.

Я залишу по собі слід як кожен,

Він буде жити або ж існувати як і я колись 

Та зникне тоді щойно я заплющу очі й щось перевернеться в моїй голові.

Щойно закінчиться ера людства або що.

Люди зникають з життів і залишають щось по собі,

Ми переповідаємо одне одному історії 

Але не можемо вірити собі навіть якщо говоримо про неї в соте 

Все змінне і ніколи не буває постійним,

Але ми всі маємо чорну білу рутину.

Говорять що чорним малювати не можна, адже це ознака депресії чи щось на кшталт цього 

Я цитувати зараз нікого не в змозі, говорю з пам'яті яка стирає все потроху.

Та хіба чорний не достатньо яскравий не дивлячись на те що поглинає світло?

Адже люди вчиняють схоже 

І саме вони є причиною катастроф, проблем чи будь-чого взагалі 

Та називати поганими їх не можна, адже так на них діє чужий вплив.

Мені здається ми потонемо в спробах зрозуміти всіх і кожного.

Хоча насправді цього не робимо,

Це лише момент і не більше, щось схоже на імпульс.

Дорослі говорять багато правди та брехні,

А ким є я?

Бо ж є чужа вже всюди.

Надто свідома для дитини

І не занадто кмітлива чи маю розум, щоб стати справді як доросла.

Я суперечу сама собі,

Але це лише вибір твій

Сприймати мене такою чи ні

Досить жити від ковтка до чергової затяжки,

Візьми себе в руки...

Знайди інше щастя.

Знайди себе

Знайди свій сенс 

Хіба знайти інший зміст так складно?

Мила, я все розумію.

Життя далеко не солодке

Але ти постарайся.

Впоратися інколи насправді не так й складно.

Тебе для себе інколи буде цілком достатньо,

Але прагнути когось ще тобі ніхто не забороняє.

Нарви собі квіти, постав їх у воду

Збери трохи їжі й піди на пікнік.

Ходи ввечері на прогулянку

Улюблену музику слухай.

Роби що завгодно

Аби відчути себе живою.

Заведи нові знайомства

Або зачинися вдома.

Мрій та байдикуй,

Став цілі та працюй.

Роби хоч щось

Та тільки не просто існуй.

Почни відчувати яке чарівне або огидне повітря у твоїх легенях

Кохай, вір та дуркуй.

Моментно, тимчасово.

Поступово або ж сезонно.

...

Ти знаєш що кохання це ще та заморочка,

Але не забувай що годинам байдуже на все.

Вони плинуть занадто швидко

Поки ти віддаєш своє життя через когось в пустоти суму.

Час не відчуває жалю, й не буде тебе чекати.

Роби хоч щось.

Падіння або зліт зрушать тебе з місця

І це вже є чимось 

Прогрес чи застій,

До чого ти дійдеш?

Рух чи оніміння?

Знаєш, мені здається що колись світанки зникнуть.

І станеться це швидше ніж я знайду тебе,

Того з ким на них дивитись.

Здається скоро все мине,

Та ранок тьмяний, він вже є поза потребою

Або ж це сплутано зі сном.

Здається часом що не треба 

Їжі, води 

Та й загалом всього.

Лише тебе,

Десь поруч,

Десь бажаний й повністю вже мій.

Мрія?

Фантазія? Уява?

Або лиш втома та спосіб відволіктись.

Бо я пуста споруда

Я відчуваю що буду тут 

Стоятиму до скону

І чекатиму чогось 

Щоб стать колись важлива.

Щоб колись тут відбувалося щось особливе.

Знаєш я люблю світанки, адже не люблю прокидатися зрання.

Мені вдосталь споглядати як сідає сонце,

Та ж це щось інакше?

Це щось особливе.

Це щось тихе й зовсім спокійне.

Мені здавалося що я шукаю шаленства,

Що шукаю тебе.

Та я шукаю себе, й чекаю на тебе десь там...

Де ми будем важливі та повністю свої

Моя муза була жорстоко вбита,

Тепер пишу листи я уві сні

І ніч вже зовсім не є спочила,

На ранок прокидаюсь зломлена і тиха.

Де нам спокій віднайти?

І чому серцевина така дика?

Слова ті що на папері, тепер десь в забутті.

В полоні головного болю 

Бо яка ж причина?

Одна єдина..

Чи потрібно дві?

Ти мені скажи,

Чи світить місяць?

Чи згадаєш речення оті..

Я все гадала: який початок і фінал дарований там був

Жорстока чи примітивна?

Бо ж мої вірші сумні.

Це неначе жоржина 

Непримітна поки невідома 

Але має яскраві кольори

Й ти скажи,

Чи сонце тобі миле?

Бо ж під ним усі згорим

Ми станемо не більше ніж пилом

Чимось що розвіє вітер.

Чи можливо ти є фенікс і постанеш?

Я тобі не вірю,

Бо ж й собі не можу досі.

Я не птах той зовсім,

Та запалююсь й згораю знову

Кожен поцілунок - вибачення.

Кожен дотик губ - благання.

Вони розмовляли в ліжку відвертаючись одне від одного, але сплітаючи ноги разом.

Часом коли кімнату заповнює тиша їх душі починають шепотіти щось одна одній, щоб не злякати вони роблять це надто тихо і ніжно жадаючи стати одним цілим.

Вони просять вибачення, благають та питають куди їм подітись.

Скоро торкатися одне одного стане звичкою і навіть той шепіт вже більше ніхто не чутиме.

Поцілунки більше нічого не означатимуть і ноги не сплітатимуть разом, адже так не зручно.

Їм більше не захочеться стати одним цілим, вони сприйматимуть себе цілком окремо.

І здавалося хіба ж не це є вершиною?

Хіба не саме розуміння того наскільки ви різні та близькі є цінним?

В животі більше жодні звірі чи комахи не дряпають нутрощі, не стискають органи.

Очі більше не розплющуються коли рука відчуває холод та відсутність чогось від чого колись стискалось все, від чого раніше метелики мали пазурі та без жодного жалю дряпали все всередині

Вкрадай вуста,

Вербуй ти шкіру.

Бо я є тут для тебе цілковито.

Будь безжальний,

Руйнуй та знищуй,

Бо для мене ти єдиний.

Будь моїм, щоб я була твоя,

Будь моїм, щоб я була пуста.

Ти просто будь, і просто буду я

Твоя є правда й кривда,

Твоя є я, на вік єдина

Вкрадай мої ночі,

Віддам без зайвих думок.

Вкрадай мої вуста,

Бо для тебе мене створили

Цього жадає щось тваринне

Або хтось чи щось що є вище.

Або можливо ми.

Істоти, які кохать не вміють.

Лиш красти та вгризатись в шкіру

Щоб залишить мітку й сказать "моя"

Скажи,

Чи вміють літати зірки?

Скажи,

Чи ти щаслива людина?

І що означає любить?

Я гадаю ти знаєш,

Бо щастя й любов перетинаться мають.

Як скажеш ні, не повірю.

Я здається, знаю

Та я є нещастя.

Я дивлюся на зірки

Й бачу

Вони літають

Та летять нам на зустріч

Вони нас зламають

Та для мене це будеш ти

Я є поет.

І слів для мене не існує,

Я є зоря

І час мій минущий.

Я є поет,

Та втратив сенс.

І я є зірка,

Та не сяю вже.

І що робить коли слова мовчать?

Не сміються та не плачуть.

Мовчать.

Чи тиша це?

Чи є це спокій.

Я є.. поет?

І де мої слова?

Я зіркою був...

Та здається з неба впав

Вона була моїм натхненням,

Я його вдихав повільно неначе дим від цигарок,

Вона наповнює легені й не дає про себе забувать.

Залишається на одязі, по всюди.

Така моя...

Міцна, нестерпна та безмежна.

Та не вічна зовсім, закінчується скоро і хочеться благать:

Дай ще.

Та вона була натхненням,

насправді зовсім не моя

Своя, зухвала й терпка.

Скільки не благай вона прийде чи не піде до мене

І ти ніколи не збагнеш чи добре це, чи це прокляття є.

Бо вона як буря.

Ось це і є натхнення для поета.

Талант чи щось живе яке несе біду,

Слова пишуться самі,

Ллються на папір й стають текстами божевільних зізнань та щирості посеред ночі.

Вона тримає міцно, так що тріщать кістки й шкіра більше не тілесна

Вона перевертає все

І немає їй обмежень.

Вона була моїм натхненням,

Була, та зникла десь.

В неї розкладу немає,

Вона приходить і зникає.

Катує та ґвалтує тут мене.

Та я жадаю її ще.

Це є моя любов.

Кохання та життя!

Вона мій сенс і все що тягне в забуття

Ти бачиш її в кожному моєму слові

Бо владна і зухвала, моя.. така моя

І я не проти що з іншими її ділити маю.

Вона для кожного своя

Для когось ніжна лише трохи більше.

Але мені подобається дикість.

Мені подобається як вона мені шепоче..

Я є раб, або що гірше..

Вона моя

Або це я належу їй.

Кохай

Від тремтіння моїх ніг

До дурних слів що лунають вголос.

Терпи,

Мій сміх

І постійне бажання бути поруч.

Звикни

Що я сором'язлива чи просто не впевнена в собі,

Та жадаю лиш одного. І борюсь зі своїм єством заради цього.

Вір,

Що я поруч,

Що я намагаюсь, і намагатимусь до скону.

Знай

Дурна, є, була й можливо буду.

Вірю, тобі й більше нікому, але прийшла до цього свідомо

Почуй,

Як тремтять слова на вустах,

Як дихання не в змозі бути рівним. Переповненні думки чи не вдосталь шкіри

Відчуй

Що все є змінне,

Ти той хто на мене вплине. І я цього хочу, бо ніколи не зможу відмовитись від тебе настільки щоб цього було вдосталь

Не говори про мене нічого,

Я хочу, щоб твої вуста німіли

Бо боюся правду почути.

Я хочу, щоб твої руки більше ніколи не торкались моєї шкіри,

Я в них як глина

І не хочу бути тим що бачиш ти в мені.

Я хочу забути який на смак перший поцілунок.

Цей дотик сорому й невинності що освітлює сонце та шкільні коридори.

Відійди, й не підходь неначе чужі

Та не бреши що не знаєш як це зробить

Кохаю? Люблю?

Ні. Це є страждання і сум за фарбою для сірої буденності життя яке я не могла цінувати.

Хоча останні обійми перед прощанням кричали попереджаючи що боліти буде довго, та я знайду чим залити це щоб було схоже на алкоголь і віднесло до точки звідки я не виберуся ніколи та просто втону у блакиті неба що готується до ночі, або води яка не така вже й холодна.

Хоча горло болить і голос звучить інакше.

Та про щось ганебно благає.

Чи має це сенс?

Я можу ще писати.

І напевно "ні", це було б брехня

Та брехати легше, ніж сказати правду.

Але ж чому тоді боюся обізнатись?

Чому боюся сказати що кохаю?

Бо мене ніхто не буде обіймати як ти?

Напевно, тому що лише у твоїх очах я тонула й розуміла що вибратись не зможу й це було гірше ніж середина моря.. це було б щось гірше за океан та його не природний спокій.

Я б змогла відчути дно, та не знайшла б сил, щоб винирнути звідти

Тож відірвала себе ще до того як змогла б повністю тебе зрозуміти.

Мовчи, не торкайся та просто забудь.

Мене не було, й не буде ніколи.

Вдай що це лиш страшний сон для обох.

І нехай там я буду злодій.

Я гналася за коханням, та здається лиш втратила його.

Але щоб сталося якби я тобі сказала?

Байдужість пускала кригу навколо

Тіло заклякло

Тепло знайшлося у темряві переконань та моралі.

Пробач?

Не пробачай. Сама собі ж не зможу я ніколи.

Та скажи бодай ще раз що не брехав

Скажи що хоч раз це було щиро

І що твоє "кохаю" мені не наснилось.

Скажи що таке можливо...

Скажи що таку як я хтось зможе покохати.

Зніми хоч це прокляття що змушує мене губитись у світі та кусатись та гарчати неначе поранений звір

Скажи. Що таке любити?

Навчи... Як це.. Кохати щиро.

Бо можливо комусь з нас час дав щось що мав.

Можливо ти знаєш на що я заслужила.

Лише тобі дозволено мої гріхи пробачать.

Та ти для мене не є Богом,

Ніхто від кого пішла з болем.

Але всеодно скажи...

Чи комусь зі мною пощастить?

Бо я вже інша.

Я не в пошуках заміни чи обіймів.

Та я й не знаю що шукаю.

Я в пошуках постійно

Та кожен дотик є чужий

Обпікає і змушує здригатись.

Більше не хочеться благать, щоб обіймали міцніше

Бо ти мене так обіймав, та все ж таки довелося відпустити

Що як втечу?

Чи як покинуть?

Хіба я зможу пережити?

Хіба я зможу знайти сили?

Хіба я зможу бути не сама?

Скажи...

Та я благала раніше мовчи.

Заперечую сама собі?

Та ні.

Тут говорить мозок з серцем

Сперечаються завжди

На когось це ж схоже.

Та я не хочу, щоб повторилося знову..

Мені страшно сказати ці декілька слів

Страшно прийняти обіцянку та обіцяти у відповідь знову.

Боюся що буду слухати, але чути не то що хочу.

Боюся говорити, бо як що знову ніхто не зрозуміє що кількість слів не виправданням є?

Це мої почуття та страхи, тривожність і слабкість які наростають шарами.

Й спина болить...

Німіють губи й мовчки стою.

Тіло тремтить так само як серце та руки.

Встроми ніж

Та з мене ліпи те що хочеш.

Я заплющу очі

Буду боятися досі

Тому піду на осліп в руки єдині

Піду у вогонь чи ще будь куди де є Ти.

Я прощаюсь з минулим.

Чекаю сьогодні

Й боюсь за майбутнє

Цілуй

Вуста які від дотиків тріпочуть

І частинки моєї брудної душі.

Цілуй чи ж бо розїдай

Всеодно для мене ти цілющий.

Ламай, руйнуй та рви.

Твоє й твоя.

Тобі належить.

Не впускай

Нагоди, та з мене своїх ясних очей.

Це все обмовка чи уривок фраз

Або ж розмови п'яні як нема вже сонця

Душа на волю хіба не шкребеться?

Не проситься там щось розказать?

А я... А я так хочу щось сказати

Та лиш би знала як це назвать

Яке ім'я воно в собі несе

Й чому таке тяжке й колюче

Ще й так голосно від болю стогне..

Бо до тебе хоче і мене з собою зве.

І воно ж до біса грубе...

Раз узяло й не відпустить.

Хоче та й усе...

А я пручатися не можу

І здається хочу теж

Але обмовитися вголос я боюся

Бо що як знаю що це...

І віддам усю себе?

Та все твоє і я твоя.

Бери, віддам й не пошкодую..

Напевно що..

Брехать єдине що не буду.

Віддам та й все

А ти роби як хочеш й знаєш..

Бо все твоє... І я твоя

Я загублена,

Знову чи вперше.

Це дико, щось не те що мало бути суттєвим.

Я не знаю що таке дім.

Я втратила цінність у людях.

Я втратила сенс у тобі.

Я загублена.

Або здалося.

Можливо так має бути?

Можливо це шлях дорослішання почався вже?

Я рими шукати не буду,

Бо не можу навіть віднайти себе.

Я втратила сенс у віршах.

Навіщо мені були дані слова?

І що я маю сказать?

Я постійно щось винна,

Мені постійно щось потрібно робити.

Та я загублена в натовпі який не гасне і лиш змушує тліти мене.

Почуття, похмілля, посередність

За ними йде

Слово, слабкість та смерть.

Те що тіло дихає ще не змінює не зворотний процес.

Я загублена тут та зараз.

Та де це тут та що таке зараз?

Життя летить перед очима,

А лиш потойбічний споглядач

І я не маю права тут нічого сказать.

В мене немає впливу на все.

Я пусте.

Я втратив сенс у собі.

Я б міг благати, щоб інші віднайшли мене,

І вони це зможуть.

Бо я їм вірю більше ніж самому собі.

Та чи буде я це?

Чи ж бо.. це не я.

Скажи

Чи мають слова сенс?

Чи маєш сенс для мене ти?

І що я є таке?

Загублене чи вже є ні?

Обіцяю, віднайдуся

Виправлю усе.

Та дозволь людиной бути

І робить усе.

Кохать, дихати та жить.

Я буду

Як тільки осягну що має сенс

І чи вистачить сил вірити їм ще