Наталія Погребняк

Літній вечір вигойдував грона достиглі кохання.

Мимоволі пили ми на мріях настояний сік,

що жагою манив, заступивши благенькі вагання,

вів бажання сліпі у бурхливий емоцій потік.

Одинокі серця, проминувши свій час пошуковий,

були впевнені в тім, що про них позабув білий світ,

а тепер смакували слова і туман загадковий,

що сочився крізь простір, зневаживши сили орбіт.

Розцвіли небеса міріадами цяток причастя.

Стала на́зирці ніч, що крізь вечір лозою зросла

і повзла у думки пожаданою величчю щастя,

розгойдавши проміння, що впало на наші тіла.

Дивувались зірки своїм заздрощам: «Що ж тут нового?!»

Їм від музики пристрасті обертом йшла голова

і хотілось нестися на крилах кохання палкого

до землі, де в шаленім танку вирувала трава.

Ми просили, щоб день забарився в далекій дорозі,

щоби душі самотні спили сік кохання до дна,

до межі, на котрій розійтися вже будуть не в змозі,

бо відчули всім серцем, що «МИ» вже для них – однина.

Сьогодні Він тобі читає вірші,

У пісню перетворює листи.

Візьми Його в обійми найніжніші

Й на мить одну від себе не пусти.

Не дай Йому згубитися у часі,

На подружок потратити любов:

Жінки до слів кохання вельми ласі

І прагнуть без кінця для них обнов.

Сьогодні Він тобі дарує квіти,

До зустрічі рахує мить за вік.

Зумій Його коханням обігріти,

Бо Він – найкращий в світі чоловік.

Він вартий найпрекраснішого слова,

Яке всі негаразди спопеля.

Для Нього будь на все, на все готова…

На жаль, тобою стать не можу я.

Я волосся твоє розплету,

цілуватиму сни розпашілі

на твоєму розніженім тілі

і самотню твою чистоту.

Я пірну поза комір тобі

синім променем в спогади грішні.

Ми у пристрасті юні, колишні,

не підвладні розлуці-журбі.

Не будися від дотику губ

до звабливих краєчків усмішки.

Дай з коханням набутися трішки

забуттям в невідомості згуб.

Прохолоду ранкових сивин

загорну в теплі пригорщі ночі

і твої сподівання жіночі,

й нашу мрію, що в нас буде син…

Полечу в гамір досвітку знов,

надихнувшись твоїм чаклуванням.

Ми тримаємо світ цей коханням

під покровом святих корогов.

Я ткала мрії кольору зірок,

Що небо вечорами розсипало.

Збирала ті, що сонні між гілок

Вишневих впали рясно і недбало.

До мрій ще додавала промінці:

Вдень – сонячні і місячні – ночами.

Їм затишно було в моїй руці,

Де пісня колихалась поміж снами.

Я весен брала свіжі кольори,

Роздолля краєвидів Батьківщини,

А чорні павутиночки жури

Терпляче відкидала щохвилини.

Я ткала мрії з ніжного «Люблю!»,

Зі щастя діви-матері Марії,

Щоб ранок запалив нову зорю

В серцях, які дрімали в безнадії.

На картині безликої вулиці,

Де снували туди і сюди,

Підкоряючись шуму, як музиці,

Подорожнього тихі сліди,

Між сліпого безладдя і сірості

У дитячих відкритих очах

Засвітилася зірочка щирості,

До сердець прокладаючи шлях.

І до чого торкалися промені,

Те ставало яскраво живим.

Навіть долі, бездушшям надломлені,

Посміхалися стрічним своїм.

Розквітала у радості вулиця,

Вбравши посмішок барви ясні.

«Все погане мине і забудеться», –

Говорили ті очі мені…

Ти і я – два безлюдні причали...

Їх самотність – питання спірне.

«Не буває, – серця кричали, –

В цьому світі кохання вірне…»

Я люблю!

І, приспавши закони,

Чудотворця благаю Бога,

Щоб Тебе крізь усі кордони

Лиш до мене вела дорога.

Я люблю!

Я – рабиня у ночі,

Бо Амура веселі стріли,

До шалених розваг охочі,

І мене досягли й згубили…

Я люблю!

І повір, вже нізащо

Цвіт кохання свого не знищу.

А провини Твої найтяжчі

Відмолю за ціну найвищу.

А я – непомітна у просторі Всесвіту жінка,

з думками гінкими, із серцем,

як Всесвіт самий.

Я – матір прароду,

в якої на сутність – хвилинка.

Ти сили моєї із погляду,

слова надпий.

В собі я несу нерозхлюпану ніжність любові

до кожної днини,

що сонцем виходить у світ,

до стиглого обрію в тихі часи вечорові,

до ще не народжених кимось в уяві орбіт.

Мене приречи ти на вічність незвідану, Боже.

Повір у всесильність

безмежних моїх почуттів:

дух смерті тоді подолати Людину не зможе,

бо в кожній клітиночці жінки –

сто сотень життів.

У погляді втопитися боюся,

в обіймах розчинитися твоїх...

Хай краще я пустою видаюся,

аби не спокуситися на гріх

велінням незборимого бажання,

щоб надбаних не втратити чеснот,

приречених на тихе вимирання,

як зборе їх життя-коловорот.

За слово зашпортнутися боюся,

щоб раптом не відчув,

не зрозумів,

що з владою твоєю я борюся,

як птах на перехресті двох вітрів.

Борюся,

розуміючи, що сила –

зі мною в цій розмові-напівсні,

бо щирості я в серці не зносила,

а ти фальшивиш...

Холодно мені.

На плечі мені ти накинув рожеву заграву,

У сад запросив солов’я, щоб озвучив сонет.

Цей вечір обом нам сьогодні належить по-праву,

Бо ми влаштували коханню величний банкет.

Соромлячись, ніч забуває зірки увімкнути,

І нас оповив голубий довгожданий туман.

Бо в наших серцях – ні жалю, ні благання, ні смути:

Ми – Всесвіт кохання, без кривди й підступних оман.

Розлукою дня почуття, наче сонцем зігріті.

Від дотику рук всі слова позбавляються сил.

І вітер мовчить, щоб не шкодити величі миті,

вінчанню двох душ без священика, свідків, кадил.

Солодкий нектар твоїх губ, наче райське видіння.

Безсоння стоїть мов на варті святий оберіг.

Все вищим для нас видається небесне склепіння.

І ми летимо по розкриллю вселенських доріг.

Напившись снаги і натхнення на пишнім банкеті,

буденні стежки, що ведуть до нових перемог,

здолаєм разом, бо квітує на нашій планеті

Кохання, що ніжно в серцях ми плекаєм удвох.

А хочеш,

я буду щасливою,

солодкою спогадів зливою,

щоб ніжними

змити

краплинами

утому твою без вагань?

Веселою буду,

дбайливою,

як промінь над літньою нивою,

і добрими стану новинами

в далекій дорозі чекань.

А хочеш,

я стану сміливою,

рікою кохання бурхливою,

зі снів,

що з димами й туманами,

зітру гіркоту полину,

в бажання прилину звабливою,

як вітер,

незвично грайливою,

ввійду ідеалом покірності

в омріяну казку нічну.

А хочеш мене вередливою,

химерною,

трохи вразливою?

Тебе до дощів ревнуватиму,

до вітру,

до днів і ночей…

Пробач,

як буваю лякливою,

мов пісня утрати,

журливою…

Хоти!

Я від слів не тікатиму –

хай світ ощасливиться цей.

Я – хвиля, що минає дикі скелі

тих зваб,

які очікують на мить

зручної випадкової дуелі,

щоб серце легковірне полонить.

Я – хвиля найніжнішої лазурі,

що бавиться в обіймах у вітрів,

удячна цій прихованій цензурі,

яку ти поміж нас уміло звів.

Я – хвиля,

що ховає у глибіні

довершеної форми почуття.

Ми чужістю щасливі...

Ми не винні,

що в юність не буває вороття.

Я знов полюбила тишу.

Тікаю в безмежжя світле

цілованих там,

в минулім,

росою умитих трав.

Горнуся у неї щільно,

в повітря п’янке,

розквітле,

і спогад ловлю на дотик,

де подих ти мій ковтав,

де ти красномовно й ніжно

сонети читав очима,

де мліла тодішня тиша

у ніжних твоїх руках,

де гріх полював на тіло,

а святості тінь незрима

прощала земні провини,

вустами знімала страх.

Стелилась покровом ночі

давно,

в незворотнім часі,

ота незбагненна тиша,

солодша за сотні тиш,

бо там,

на долонях світу,

бо там,

на всесвітній трасі,

з рук Бога пили ми щастя,

для нас вготоване лиш.

Це щастя дало нам сили

на тисячі літ…

На вічність,

що тернами йде мовчазно,

долаючи виклик доль.

Я знов полюбила тишу.

Мабуть, це егоїстичність.

Знов спогад ловлю на дотик.

Цю слабкість мені дозволь.

Проминають сніги...

Проминають збезчещені весни,

що не встигли своє дорости,

доцвісти, понести...

Прошу, рідний, тебе:

- Хоч травинкою…

віттям шелесни,

як відлуння надій,

бо у всьому вчуваєшся ти.

Наші дні обікрав

божевільний сусіда-злодюга.

Сіра мла самоти

краєвид сподівань затягла.

Поміж наших сердець

кілометрами множиться туга,

проминають життя,

не ввібравши достатньо тепла.

Ти в мені – мов зоря,

що дарує натхнення і світло

і повсюдно веде

сподівання в здійсненність бажань.

Я прошу Небеса,

щоб між бід сьогоденності квітло

почуття наших душ

попри витівки випробувань.

Лиш тобою живу…

Шепочу молитви в сновидіння

збайдужілих ночей,

що відвикли від ласки й утіх,

і у Бога прошу піклування про тебе,

спасіння

від ворожих очей,

від нечулих вогнів навісних.

Знову осінь несе

золотисту порошу світами.

Відлітають птахи,

щоб деінде притулок знайти…

Проминають сніги…

Та любов не минеться між нами,

кровний Всесвіте мій.

Я воскресну лиш там, де є ти.

Понести - розм. завагітніти

Знов ніжність упокорює блакить

вустами,

що не мовили ні слова…

Звучи в мені!

Хай плине щастя мить

допоки не зійде зоря ранкова.

Дістанься щирим подивом душі,

глибин,

котрі віддавна прагнуть цвіту…

Зірви зі слів манірні кунтуші

обтяженого осудами світу,

щоб ніч цю розпорошити у тлінь,

народжуючи Сонце з дивомлості,

щоб єдності божественної тінь

відлунням доторкнулась високості

і втішила незримого Творця

довершеністю визрілого щастя,

в якому, долі віддані серця,

спивають краплі вічного причастя…

Наш день на цілу вічність постарІв:

у голосі його – хрипкі октави.

Звучи в мені

поривами вітрів,

і відблиском вечірньої заграви…

Звучи в мені!

Хай плине щастя мить

промінчиком несказаного слова,

що рідністю так солодко п’янить…

Звучи…

ще не зійшла зоря ранкова...

Сьогодні я впустила тишу

До себе в дім.

Надовго ще її залишу

Гостити в нім.

Знайомі з нею, пам’ятаю,

Ми вже давно,

Та гнала тінь її безкраю

Через вікно.

Здавалось: бути ворогами

Нам назавжди,

Бо йшла вона у дім ночами,

Як знак біди,

Вплітала біль у вечір-спогад,

Крик самоти...

Не промовляв ні спів, ні погляд

Мені: «Прости...»

Сміялась зорями із неба:

«Ти знов сумна.

Горять бажання не для тебе,

Бо ти одна…»

Та плинув час, змінили русла

Річки думок.

В мій дім, як друг, ця тиша згусла

Зробила крок.

Накрию стіл, дістану вірші:

«Будь, як своя».

За цей візит самотній тиші

Так вдячна я.

Зрадливий крок…

І голос, наче квітка,

Летить у груди каменем важким.

Колись – твоя кохана і лебідка,

Тепер що погляд – крик невдалих рим.

Якби ж назад той день, облуди очі,

Що кликали в безодню вочевидь,

Тікала б геть крізь плач невдахи-ночі.

Якби ж назад...

Та доля мимохідь

Спалила міст між вчора і сьогодні…

Де той, що забуття снує, верстат?

Бездушні всі на біль чужий голодні.

Їм байдуже, що вже нема «назад».

Скуйовджений день… У вогонь самоти

Я начерки мрій учорашніх кидаю.

Як важко реальність крізь роки нести.

Все рідше над хвилею туги зринаю.

Загус у душі металевий кошмар

Спотворених слів і сльози без емоцій.

Чому каяття несемо на вівтар,

А в серці - для ближнього носимо стронцій?

Розпечений біль по думках розіллю,

Скроплю уночі його холодом тиші.

Скуйовджений день, як тебе я люблю,

Бо ти особливий, не схожий на інші.

Поневолені в свідомості думки

Власних паростків бояться проростання:

Бракне сил давно на їхнє виконання,

То й збиваєм лінню перші їх ростки.

На енергії минулого живе

В нас ліхтар бажань-надій підсліпувато,

Ще в юнацькі дні запалений завзято

Сподіванням на досягнення нове.

Поселився сонний холод в ліхтарі,

Ризи мрій сповзли повільно із натхнення,

А у сірому тумані повсякдення

Нам вертають спокій теплі димарі.

У погляді втопитися боюся,

в обіймах розчинитися твоїх...

В розмову «ні про що» знов загорнуся,

щоб раптом не утрапити у гріх,

що хвилями нестерпного бажання

змиває кам’яницю всіх чеснот,

приречених на тихе вимирання,

як втраплю в почуттів коловорот.

За слово зашпортнутися боюся,

щоб раптом не відчув, не зрозумів,

що я з твоєю владою борюся,

як птах під час змагання двох вітрів...

Борюся,

розуміючи, що сила

зі мною в цій розмові-напівсні,

бо щирості я в серці не зносила,

а ти фальшивиш.

Холодно мені...

У вітрів не буває межі.

У вітрів не буває оселі,

бо вони скрізь свої і чужі:

там, де плачуть,

і там, де веселі...

У вітрів не буває оман,

незавершених мрій десь за рогом

і від зрад не буває в них ран,

і ридань над чужим некрологом…

Суть вітрів - це «Не треба… Нема…»…

ні в собі, ні в житті… ні у чому…

Вітру заздрити?! Волі?! Дарма.

Навіть Всесвіт – ніщо, як без дому…

Зі збірки "МИ_ТІ" (2022 р.)

Між учора і завтра –

безкарна пекельна межа.

А над прірвою дня

оксамитом розкрилилось небо,

щоб утерти сльозу,

що своя, хоч до вчора – чужа.

Дай нектару свого,

кинь амброзій в народ, юна Гебо.

«Прилітають…» Не снам на заміну світанки...

«Живі!»

Від охриплих сирен

закипає розпечений мозок.

І бальзамом життя SMS-ки від рідних нові,

що лікують серця

від нестерпних думок-поворозок.

Зупиняються ритми будинків і вулиць, і міст…

Божеволіє сказ,

що із людської рветься подоби.

Та молитва жива стонадійно відновлює нас,

бо в усьому й завжди

маєм бути найвищої проби.

З поетичної збірки "Межа" (2023 р.)

Амброзія — у давньогрецькій міфології їжа

олімпійських богів, що дарувала їм безсмертя

й вічну молодість.

СтО тисяч зболених «Я»

крЕмсають день в мені.

Хто я?

Чи маю ім’я

в цій осоружній війні?

Завтра сплітаю гачком

мрійно-дитинних снів.

Стали вони ковтком

віри…

Густим, як гнів,

що обезкровить знов

тишу поміж сирен…

Хто я?

Трьохсотий мов,

чи кровотеча з вен,

що розірвав снаряд,

знищив наляканий дрон…

Переболить?

Навряд…

Знидіє в сумі Харон,

бо не діжде ніяк

душі Героїв, тих,

хто знає волі смак,

смерть пережити встиг,

став між епох в борні

тлом синьо-жовтих знамен.

Я – Україна!

Мені

краще дісталось з імен.

2022 рік

дощі падуть із неба на коліна…

і в землю грузнуть пам’яттю про тих,

кого ховає ненька Україна,

хто встиг пожити, хто іще не встиг

дощі падуть крізь нас… болять судомно…

в нас лють гартують, множать молитви

на зболених вустах, в серцях…

синхронно

рубцюють на землі сліди москви.

знов день промок…

дощі падуть недремні

і в землю грузнуть пам’яттю про тих,

хто з нами був…

і хто ненарожденні:

в майбутньому чекати мали їх…

стежки у край,

де вже немає болю,

дощі очистять, вимиють мости

і нас, щоб не забули про сваволю,

щоб кату не пробачили…

прости

нас, Боже, що клянемо рід злочинця:

нестерпний біль у душах

через вінця…

Я до тебе прийду серед снів,

Огорнувши у місячні крила,

Аби ти позабути не смів,

Що я є – твоя мрія примхлива.

Я промінчиком сонця ясним

Поцілую тебе на світанку,

Аби ти прокидався із ним,

Пам’ятаючи сон про коханку.

Із безхмар’я дощем упаду

Я у літню спекотну хвилину,

Свіжим вітром у дім увійду,

В серце спогадом ніжним прилину

І розсиплю перлини роси,

Як замріється вечір на ганку,

Аби ти між тієї краси

Знов побачив мене – забаганку.

Хай між нами безмежні стежки,

Вкриті пилом розлуки дороги –

Двох закоханих навіть віки

Розлучити не матимуть змоги.

Не малюй на піску картини,

Бо малярству ціна в музеї…

Обіцянки твої дитинні

Геть не варті журби моєї.

Не малюй на словах картини:

Нам за сорок уже у сумі.

Нічиєї нема провини,

Що слова твої – тінь у шумі.

Обіцянки відкинь урочі –

Їх зруйнують роки вітрами…

До кохання вуста охочі

Знов напишуть життєві драми…

Міражі не для нас пророчі

Й донжуанство твоє звабливе…

Захлинувшись бажанням ночі,

Пий кохання своє зрадливе!..

Не малюй на піску картини,

Бо малярству ціна в музеї…

Літній вечір вигойдував

грона достиглі кохання.

Мимоволі пили ми

на мріях настояний сік,

що жагою манив,

заступивши благенькі вагання,

вів бажання сліпі

у бурхливий емоцій потік.

Одинокі серця,

проминувши свій час пошуковий,

були впевнені в тім,

що про них вже забув білий світ,

тож тепер смакували слова

і туман загадковий,

що сочився крізь простір,

зневаживши сили орбіт.

Розцвіли небеса

міріадами цяток причастя.

Стала на́зирці ніч,

що крізь вечір лозою зросла

і повзла у думки

пожаданою величчю щастя,

розгойдавши проміння,

що впало на наші тіла.

Дивувались зірки своїм заздрощам:

– Що ж тут нового?!

Їм від музики пристрасті

обертом йшла голова

і бажання летіли

на крилах кохання палкого

до землі, де в шаленім танку

вирувала трава.

Ми просили, щоб день

забарився в далекій дорозі,

щоб душі дві самотні

спили мить кохання сповна,

до межі, на котрій

розійтися вже будуть не в змозі,

бо відчули серцями,

що «ми» – то для них однина.

Наш осінній день мчить у синю даль.

Ми замовим дощ срібно-білій хмарі.

Хай змиває він тугу і печаль,

Щоб ішли роки з радістю у парі.

День за днем сплива: скоро вже зима...

Посивіє все, навіть доля-вічність...

Тільки поміж нас холоду нема,

Бо цвіте завжди юна квітка Ніжність.

Не згаси вогонь у своїх очах,

Не порань любов стомленого серця.

Хай зірки горять в синіх небесах

І осінній день нам завжди сміється.

Я рани пам’яті цілунками загою

І помовчу: говорить ніч...

Вона єднає долі пізньою порою.

На небесах ми вже повінчані з тобою...

У тому річ...

У тому річ...

Я заберу тебе з обіймів сірих буднів

В казковий світ – кохання сад...

У хвилях радості купатися ми будем

І сотні квітів від замріяності збудим,

Доп’єм сповна їх аромат.

Розвію попіл від журби понад полями,

Замовлю в дар пташиний спів,

І простелю під ноги диво-килимами

Тобі любов мою піснями-молитвами,

Рясні стежки із ніжних слів.

Я рани пам’яті цілунками загою

І помовчу: говорить ніч...

Вона єднає долі пізньою порою.

На небесах ми вже повінчані з тобою...

У тому річ...

У тому річ...

Проминають сніги...

Проминають збезчещені весни,

що не встигли своє дорости,

доцвісти, понести...

Прошу, рідний, тебе:

- Хоч травинкою…

віттям шелесни,

як відлуння надій,

бо у всьому вчуваєшся ти.

Наші дні обікрав

божевільний сусіда-злодюга.

Сіра мла самоти

краєвид сподівань затягла.

Поміж наших сердець

кілометрами множиться туга,

проминають життя,

не ввібравши достатньо тепла.

Ти в мені – мов зоря,

що дарує натхнення і світло

і повсюдно веде

сподівання в здійсненність бажань.

Я прошу Небеса,

щоб між бід сьогоденності квітло

почуття наших душ

попри витівки випробувань.

Лиш тобою живу…

Шепочу молитви в сновидіння

збайдужілих ночей,

що відвикли від ласки й утіх,

і у Бога прошу піклування про тебе,

спасіння

від ворожих очей,

від нечулих вогнів навісних.

Знову осінь несе

золотисту порошу світами.

Відлітають птахи,

щоб деінде притулок знайти…

Проминають сніги…

Та любов не минеться між нами,

кровний Всесвіте мій.

Я воскресну лиш там, де є ти.

Біжу за вітром

Опалим цвітом,

Щоб тет-а-тет

Погомоніти

І збагатити

Життя сюжет.

Хай він остудить

Або загубить

Стремління мрій,

Хай хоч на хвилю

Та я повірю,

Що образ мій,

Як цвіт опалий

Колись, бувало,

Ще навесні

Когось потішив,

Комусь залишив

В душі пісні.

Знов ніжність упокорює блакить

вустами, що не мовили ні слова…

Звучи в мені! Хай плине щастя мить,

допоки не зійде зоря ранкова.

Дістанься щирим подивом глибин,

що мріють і віддавна прагнуть цвіту,

забудь, благаю, настрої новин

обтяженого осудами світу,

щоб ніч цю розпорошити у тлінь,

народжуючи сонце з дивомлості,

щоб єдності божественної тінь

відлунням доторкнулась високості

і втішила незримого Творця

довершеністю визрілого щастя,

в якому, долі віддані серця,

спивають краплі вічного причастя.

Наш день на цілу вічність постарів:

у голосі його – хрипкі октави.

Звучи в мені поривами вітрів

і відблиском вечірньої заграви…

Звучи в мені! Хай плине щастя мить

промінчиком несказаного слова,

що рідністю так солодко п’янить…

Звучи…

ще не зійшла зоря ранкова...

- Напевне, нам із Вами по дорозі...

Напевне, просто дихаємо в такт…

Що там на завтра в нашому прогнозі?

Чи мають упередження антракт?

Я знаю Вас…

Від подруг і знайомих

отримала довершений портрет,

мабуть, аж до колін стонадцять сьомих…

Та вперше Вас зустріла тет-а-тет.

Так дивно: мовчазний,

тактовний, скромний…

І зовсім без нахабності в очах...

А я… Мов лист тривожно-безборонний

на цих зимово-варварських вітрах…

Чому Ви зупинились?

Зупинили

мене, що бігла в світло ліхтаря?

Квапливість не в моєму звичнім стилі,

проте сьогодні…

Падає зоря!

Знов місяць-молодик у хмар в облозі…

Збентежена…

Дурниці у словах?

Напевне, нам із Вами по дорозі?

- Так.

Від сьогодні маєм спільний шлях

А можна

поміж нас – без тіні тайни?..

А можна

хоч би дещицю про завтра?

Бо все навкруг таке здається гайне,

немов його часу з’їдає ватра.

А можна

хоч хвилиночку кохання

у келих з кришталю незнаних вражень?

Я питиму до дна все без вагання –

звільнюся від моральних нагромаджень.

А можна?..

Я чекатиму щоденно…

А можна?..

Ми зустрілись випадково

у часі, що розхлюпався стражденно,

проте життя ціну озвучив ново.

А можна?..

Не лякайся влади тіла…

Ти знаєш: пишуть в небі людям долю.

Уперше я від погляду сп’яніла…

Щасливою

собі бути дозволю.

В ненаситне горнило світів

я вкидаю себе всю,

як є,

щоб забрати мене ти посмів

у життя відчайдушне своє,

щоб спонукою поряд іти

через хащі утрачених днів,

бути дотиком там,

де є ти,

де реальність стається зі снів,

щоб з насіння земних почуттів

квітку щастя зростити удвох,

найрідніших триматись богів

у часи неосяжних тривог,

не згубити у серці весну

із буянням її кольорів,

подолавши дорогу страшну,

від іуд не набратись гріхів.

Я в житті цім – твоя обраниця:

і володарка, і раба.

Хай всі кажуть:

– Їй так таланиться!

Хто вони?!

Гомінка юрба...

Колобродять словами сірими

в лабіринтах чуттів святих,

до яких ми ввійшли дозрілими.

Що до нас їм?!

Що нам до них?

Я в житті цім – твоя обраниця:

і володарка, і раба.

Все намріяне з нами станеться!

Від юрби це залежить хіба?

Знічев’я ось так

розтрощити б на друзки печаль

і почати свій день

із нової сторінки епохи.

Та на дотик нема

ні натхнення, ні болю, на жаль,

лиш вервечка життя,

що втікає між пальців потрохи.

На верхівці думок

зачепилося слово прощень,

а емоцій букет

розцвітає на примхи хотіння.

В річку б – повний мішок

моїх спраглих надій, одкровень

із набором ключів

від колодок довір і прозріння.

Та, розбуджена днем,

розкриляю укотре думки

і біжу до людей

із бажанням напитись любові.

Хай надвечір ізнов

посміються із мене роки,

що не вчилась у них

перевертня впізнать на півслові.

Сходинки днів – це круті віражі.

Сенсом боргів нас ведуть до межі.

Важко увись, а униз – трам-тарам…

Пестим «Колись…» і намріємо «Там…»

«Там», «Десь», «Колись» –

мрій по вінця життя.

«Тут» – розбрелись...

Як їм дати пуття?

Прошу, зі мною в майбутнє ходім,

Чисті в росі та відвертості рим.

3

В гаремі неба між зірок

купався місяць в морі слави.

І не зважав,

що хмари шовк

свій ткали,

прагнучи забави.

Здавалось місяцю, що світ

йому за світло вдячний буде.

Та тільки хмар важкий політ

в пітьмі розрізнювали люди.

Згадали місяць злим слівцем

поодинокі перехожі.

Мабуть,

хто має свій гарем,

думками з місяцем цим схожі.

2.

В риштованні вікна

сонний місяць застряг.

Він промінням до дна

мого серця досяг.

Небо – місячний рай,

де немає негод.

Вітре! Ніч розхитай!

Небо клич до пригод.

Я втомилась від дум

під надзором ночей:

в них – застояний сум –

дня тривожний трофей.

Мабуть, швидше мені

треба вітру ковток,

щоб не стряг у вікні

цей набридлий жовток.

Шторам волю я дам:

хай заступлять думки.

І віддам себе снам.

Їм я вірю-таки.

Лікували ж не раз

дум безвихідь і страх.

Місяць здався,

погас...

Я погрузла у снах.

1.

Стиглим окраєчком смутку

місяць прокрався у дім,

Сперся зухвало на лутку:

докору стільки у нім.

Наче б то совість для нього –

Бранка безмовно-бліда.

Хоче дістатись до всього:

в душу, либонь, загляда.

Зорі підморгують наче…

Зрадою чи співчуттям?..

«Тиша ніколи не плаче! –

кажуть. – Для себе затям.

Безліч бажань погоріло

В сяйві ночей отаких».

Ніч протверезить уміло

і найхмільніших.

Усіх…

Цвіт магнолій оцей вже торішній.

Він опав лиш учора, проте…

На планеті цій праведно-грішній

Тільки штучне постійно цвіте.

А красі, що в реальному світі

І радіє, і плаче, й болить,

Подаровано лічені миті,

Але варті ці миті століть.

Твій крок і подих в росах відчувається,

В пробудженні манірних ліхтарів.

Хоч обрій, догораючи, тримається

На пагонах стрімчастих димарів.

Омріяна, цнотлива в невідомості,

З принадами природніх таємниць…

Твій запах, голос – владар підсвідомості...

Салюти мрій – у розсипах зірниць...

Для святості колись Богами створена,

Гаптуєш снами тишу до ладу.

Відвертістю твоєю упокорена,

Думки тобі на сповідь приведу

Ти просто кохай…

без умовностей нашого світу.

Забудь про учора...

А завтра?..

Чи Завтра –

для нас?..

Оманливий день

нам дарує хвилину цю світлу,

щоб з неї узяти

любові чималий запас.

Ти просто кохай…

Хай слова із космічного пилу

зростуть через тишу

спокусливим дотиком губ,

що створять мене,

невпізнанно щасливу,

стокрилу.

Кохай, як востаннє…

Хвилинну цю тишу голуб.

Ти просто кохай

ненаситно цю ніч

до останку,

як сонце весну,

що зреклася освідчень зими,

як першу в житті

заповітно жагучу коханку,

щоб поміж побачень

у спогадах

квітнуло

«МИ»

Незворотнє: «Тік-тік! Бам!».

Лік утратили ми дням.

Чорні стрілки в білім колі

В будні завжди надто кволі,

А у свята й вихідні,

Наче скачуть на коні.

На секунду тугу синю

Час замкне у білу скриню…

За весною витре слід

І, дивись, – настав обід.

Відпочити б: спека, літо…

Але час бурмоче сито

Незворотнє: «Тік-тік! Бах!»

Стрілки б’ються по ногах.

Відчинивши в осінь двері,

Знову просять до вечері.

Вечір....

Спокій...

Чи зима?..

Знову рік минув. Нема…

Знову день…

В тісному колі

Стрілки – ми і наші долі.

* * *

День розпашілий

силкується зняти утому

з погляду,

голосу,

тиші,

що гаряче дише.

Тіні ростуть від крайнеба

в повітрі сліпому.

Вітром...

чи спомином

вечір фіранку колише…

Пам'ять вихоплює

миті земні раювання,

де ми на хвилях,

що валу дев’ятого вищі,

спазми півслів поскладавши

на вівтар кохання,

зорі цілуємо,

наче провісники віщі.

Скільки?..

пів року,

пів кроку...

години,

хвилини

маємо відстань до щастя,

де будем вдихати

зустрічі радість,

бо

і найсолодші чужини

не до смаку,

як не можеш «Кохаю!» сказати...

Зливи, спекота, безсоння,

знемога зловтішна

хай не зрадіють, що в ніч цю

Ми знов не збулися:

в спомин до тебе прилину,

спокусниця грішна,

і прошепочу:

– Чекаю тебе…

не барися…

Моє спасіння серед втоми,

надій святих джерельна сило,

дай увійти в твій сон,

як спомин,

коли надворі звечоріло.

Віддайся весь мені,

до денця

чуттів, котрі сховав за грати –

в тобі розбуджу дух шаленця,

що вміє всесвіт звоювати.

Моя ти втіхо, ладо милий,

пощо твоя пересторога?

Перед коханням світ безсилий…

Я відмолю тебе у Бога.

А ти в мені ніяк не проминаєш

ні словом, ні мовчаннями,

ні…, ні…

Зухвалістю бажань

в мій день вростаєш,

немов іду босоніж по стерні.

А в ніч вростаєш радістю падіння

сформованих уявою понять.

Солодка згубо серця!

Ти – спасіння

доби,

з любові зшитої й проклять.

Вростаєш, як надія світанкова,

коли благословляється на світ,

в молитву,

що до Бога йти готова,

повіривши в кохання первоцвіт.

Від погляду твого – снага у тілі.

А дотик слів – мурахами до п’ят.

Відкиньмо всі думки зарозумілі,

взаємним почуттям скажім: «Віват!»

Я із подихом вітру

в твоїм тілі жагою озвуся,

ароматом достиглим

найсолодшої з наших забав,

де, щаслива,

як всесвіт,

п’ю кохання земне й не нап’юся,

мов романтику зорі

в час багряних вечірніх заграв.

Крізь глуху порожнечу,

що спроможна товстішати з часом,

дивомрії несу я

на крилах святих молитов,

щоби віра у щастя

оберегом озвалася й спасом,

і, здолавши негоду,

не втомилася жити любов.