Всі вірші

За обрій сонце впало горілиць,

та небо не від зірок заясніло —

то полум’я страшне, без меж і лиць,

у мирний дім незваним прилетіло.

Воно не гріє — обпікає сни,

лишає чорний попіл на порозі.

В багаттях хижих чорної війни

згорають квіти, мрії у тривозі.

Тріщить залізо, плавиться асфальт,

і забиває дим гіркий дихання.

У цьому хорі болісних струн альт —

землі моєї стогін і страждання.

Та є вогонь, сильніший за те зло,

і він не згасне під завалом сталі.

Це те тепло, що в душах розцвіло,

в серцях, що битися не перестали.

І навіть попіл, навіть чорні дні

не перекреслять внутрішньої сили —

ми вистоїм в пекельному вогні,

крізь цей вогонь ми вийдемо живими.

15 квітня 2026 р.

У залі темнім, де мовчать вітри,

він вийшов в коло примарного світла.

З-під брів очима — ніби із пітьми,

а скрипка в пальцях, мов жива, розквітла.

Він вів смичком — і рвався небокрай,

мелодія котилась, як прокляття.

«Грай, сину темряви! Благаю, грай!» —

шепоче зал у дикому завзятті.

Струна здригнулась — і заквилив звір,

друга — озвалась ангельським сопрано.

Він не дивився на сузір’я зір,

він бачив пекло, що ятрило рану.

Казали: «Продав душу за талант!

Його руками водить сам Іуда!»

А він терпів цей золотий капкан,

вершачи неможливе, грішне чудо.

Смичок літав, мов іскри у вогні,

пульс ритмів бився, наче серця стуки.

У кожній ноті крізь люті сніги

вчувалися його нелюдські муки.

Остання нота — як останній вдих.

Смичок завмер. Оплавилися свічки.

А за спиною — чи то плач, чи сміх,

і чорна тінь, що тягнеться, мов стрічка...

Він — каторжник величний, не святий.

Смичок завмер. І тиша стала криком.

Та в темряві вже хтось стоїть новий —

і чує, як його чекає скрипка.

15 квітня 2026 р.

Весь світ — на паузі. Завмер.

Ні кроку далі, ні зітхання.

Мов кадр, який застиг в «тепер»,

і в ньому змерзли всі вагання.

Годинник дихати забув,

застигла кава у горнятку.

Ти наче істину збагнув,

та не почав життя спочатку.

Застигла тиша без думок —

між тим, що «вчора», й «буде завтра».

Коли не зроблено ще крок,

його в душі тримає варта.

Скувала мить нас, наче лід,

і ми застрягли на порозі.

Тягар, що залишив свій слід,

зникає десь там на дорозі.

Вдихни цей спокій. Не спіши.

Не вчи цю паузу чекати.

Бо саме в зяючій тиші

встають майбутні наші дати.

15 квітня 2026 р.

Продати небо за жменю піску,

Змінити крила на затишок клітки.

Ця зрада тиха, в холоднім страху,

І в дзеркалі — лише тіні й відбитки.

Ти обіцяв собі бути вогнем,

А став лиш попелом в липких долонях.

І день за днем під холодним дощем

Гасив те світло, що є у іконах.

Продати душу — не крикнути «ні»,

Коли сумління благає про вчинок.

Це розчинитись в німій глибині.

Комфорт обрав, як останній спочинок.

Душа не плаче, а тихо мовчить,

Іде у безкрай, лишаючи тіло.

І в грудях більше ніщо не горить —

Лиш попіл там, де життя пломеніло.

Купити можна і спокій, і світ.

Та як дивитись собі у зіниці,

Коли сам собі ти і кат і лід

У власній тісній, холодній в’язниці?

15 квітня 2026 р.

У натовпі очі спіткнулись відразу:

Не образ знайомий — тремтіння в руках.

Відлуння від давнього-давнього часу,

Що викарбуване у небесних зірках.

Зіркам обіцяли: «Крізь вічність і долі

Ми будемо разом у кожнім житті».

Та в цьому теперішнім замкненім колі

Ми знову розгублені й на самоті.

Душа рветься вгору, ламаючи грати,

Вона пам’ятає той клятвений спів.

Ми — люди, і самі не вмієм ламати

Паркани із сумнівів, страху і слів.

Тримають обов’язки, межі та стіни,

Чужі сподівання, нав’язані сни.

І кожна хвилина — висить мов провина,

І кожне зізнання — визнання вини.

Кохаємо так, що аж небо німіє,

Та крок назустріч зробити не смієм.

І давня обіцянка в серці зітліє,

Бо душам своїм не даємо спочить.

Розійдемось знову — і знову по колу,

Лишивши на завтра недопитий гріх.

А душі летять до зірок — ми їх долу,

Зрікаємось вічності тихо, при всіх.

15 квітня 2026 р.

В кутку у кімнаті, де вибите скло,

Застигла маленька тінь.

Там більше немає ні «до», ні «тепло»,

Лиш попіл і височінь.

В руках лиш ведмедик — обпалений бік,

Один, хто знає секрет:

Про те, як умить зупинив свій хід вік,

Зник в просторі силует.

Стоїть і не плаче. Немає вже сліз.

Криниця душі пуста.

Війна принесла в простір свій чорний фриз,

Дитячі німі вуста.

Вона ще чекає на кроки й знаття:

«Відчинить ще двері хтось?»

Навколо лиш тиша й страшне небуття,

І ніби повзе ще щось.

В очах вже — не іграшки і не зірки,

А небо, що впало вниз.

Дитина війни крізь буремні віки

Чекає любов, мов приз.

15 квітня 2026 р.

Мої згадки — мов дим, що в легені в’їдається гостро,

Ніби стіни старі, що стискають мій простір щомить.

Я шукаю ковток, я шукаю рятунку чи острів,

Але пам’ять у грудях запеклим вугіллям горить.

Та є мить, коли світ ніби вчиться мене не торкати,

Коли навіть повітря не знає, куди йому дуть.

І ця пауза — місце, де легше себе не впізнати,

Щоб наступним ударом назад мене знов повернуть.

Згадки б’ють, б’ють під дих, вони тиснуть на горло нещадно,

Забивають дихання, мов попіл несказаних слів.

Кожна риса твоя — ніби пастка, розставлена ладно,

Де повітря стає ностальгійним, як вирок тих днів.

Тиша стан — неможливість тобі зараз щось пояснити.

Ніби все наболіле вже стихло та втратило звук.

І лишається простір, де можна уже не любити.

Не чекати на дотик, на зустріч, на розпач розлук.

Але виходу — ні: ти лишилась у кожному “вчора”,

І в мені — безумовне кохання, не маюче меж.

Зараз я не шукаю ні болю, ні навіть розмови —

Вчуся бути я там, де немає мене й тебе теж.

14 квітня 2026 р.

Як ми кохали, не забуду я ніколи.

Як проводжав тебе додому я зі школи.

Як квіти крав тобі через паркан.

Тепер летиш ти в синю даль за океан.

Ти більше вже не повернешся на Вкраїну,

А я, я більше не знайду таку ж дівчину.

Більш не знайду, бо лиш тебе одну кохаю.

І на прощання тобі, мила, я співаю.

Приспів:

Знай, хоч далеко та Каліфорнія,

Все ж чекай мене, ти чекай мене.

Знай, хоч далеко та Каліфорнія,

Ми зустрінемось, тільки час мине.

Я вивчу мову, назбираю трохи грошей,

Закінчу ВУЗ престижний і хороший.

Візьму квиток і полечу в далекий край,

Туди, де ти живеш, ти лиш мене чекай.

Приспів:

Знай, хоч далеко та Каліфорнія,

Ти чекай мене, все ж чекай мене.

Знай, хоч далеко та Каліфорнія,

Ми зустрінемось, тільки час мине.

Останній раз — обоє про це знали.

Наш спільний світ над прірвою повис.

Лютують дикі та безжальні шквали.

Вони штовхають у безодню вниз.

В останній раз: ковзнув байдужий погляд,

як спалах світла перед темним дном.

Миттєвий подих — мов останній огляд,

і вже межа за непрозорим склом.

Ми не тримали — просто відпустили

те, що боліло довше, ніж жило.

І один одного давно простили,

хоча в мовчанні щось іще було.

В останній раз — без криків, обіцянок.

І тільки погляди — прощальний крик,

як тінь уламків у порожній склянці.

Колись єдиний світ без сліду зник.

12 квітня 2026 р.

Літак мене несе в далеку даль

За обрій, до далекої Канади.

А в серці чомусь смуток і печаль,

І я ніяк йому не можу дати ради.

Приспів:

Чекай мене, мій Києве, чекай.

Чекай мене, і я ще повернуся.

Мене не звабить закордонний рай,

І я ще по Хрещатику пройдуся.

Печери і Поділ, Хрещатик мій,

Моє дитинство зв'язане з тобою.

Бульвар Шевченка і святий Андрій,

Частинку Києва я заберу з собою.

Приспів такий же.

За океан літак мене несе,

Летять, летять хвилини без зупину.

Ти моє щастя і моя печаль,

До тебе серцем, Києве, я лину.

Приспів такий же.

Тануть білі сніги, розцвітає медунка,

Йде на землю весна, синьоока чаклунка.

Посміхається всім, тепло й щиро віта.

Йде на землю весна, первоцвіт зацвіта.

Приспів:

Весна над Україною, весна,

Летить в Черкаси, Суми і Карпати.

Земля велика, та лише одна —

На світі Україна — наша мати.

Тануть білі сніги над Дніпром із далека.

На Вкраїну летять дивоптахи-лелеки.

На Вкраїну летять і несуть нам весну.

На Полісся, на Случ, Черемош і Десну.

Приспів такий же.

Тануть білі сніги, прокидалась калина.

Йде на землю весна, синьоока дівчина.

Всім дарує тепло, загляда в кожен дім,

Щоб щасливо і мирно жилося усім.

Приспів такий же.

Рівність мовля: «Всім дорога одна,

Однаковий крок й перемога одна».

Та світ не із копій – він різний, мов ріки,

І різні у кожного будуть стежинки.

​Справедливість лиш мовчки важить серця:

Кому – за старання, кому – за життя.

Вона не сліпа, та холодна буває,

Бо часто без жалю усе розставляє.

​Любов – не рахує, не ділить, не важить,

Вона просто вірить – і цим зігріває.

Пробачить провину, підніме з руїн,

І світло запалить, де морок один.

Любов – то є дар, який послав Бог, аби ми в душі не лишились рабом.

​То що нам обрати в цій вічній розмові?

Рівність чи правду, чи силу любові?

Мабуть, не одне, бо правда така:

Життя – то велика і спільна ріка.

​Нам рівність дає спільний берег і дім,

Дає справедливість закон нам усім.

Та світ без любові – лиш холод і дим.

Лиш в їхнім союзі ми станемо цілим,

Де правда і милість живуть нероздільно.

Цей вітер знає, як мене назвати —

Розносить крізь гілля моє ім'я.

Я знаю, він думки вміє читати,

Бентежить їх у трепетних серцях.

Буває жаром обдає обличчя,

А потім холодом — веселий друг.

Для нього вмить вплітаються століття,

Думки перевертає, наче плуг.

Допомагав робити перші кроки.

З ним зустрічала я і весни, і літа.

З ним я слова вплітала в свої коси,

Він завжди поряд: і в будні, і в свята.

Уранці будить, потім колискову

Співає у пічній трубі вночі.

А потім — запах кави й матіоли,

Несе зрання у постіль він мені.

І, нібито, на вітер не чекаю,

Хоча я знаю — я його сім'я.

При зустрічі спитає: «Пам'ятаєш?..»

І, втомлений, зануриться в гілля.

09 квітня 2026 р.

Я трояндами пишу

На снігу твоє ім'я,

Щоб усі на світі знали,

Як кохаю тебе я.

А щоб ти не сумнівалась

І не вірила пліткам,

Своє серце я тобі віддам.

Приспів:

Ти мене зачарувала.

Ти у мене сон украла.

Ти забрала спокій мій

І давно я твій,я тільки твій.

Я промінням напишу

На вікні такі слова,

Щоб від них палало серце

І крутилась голова.

А щоб ти не сумнівалась

І повірила мені,

Ці слова я повторю в твоєму сні.

Приспів той же.

Пісню про своє кохання

Зорями на небесах

Напишу, їх заспіває

Вітер в білих парусах.

А щоб ти не сумнівалась

І повірила в любов,

Повторю для тебе ці слова я знов.

06.01.1997.

Тиша

Стоїть у темнім лісі

Старий могильний хрест

На небі вийшов місяць

Блідий немов мертвець

Дерева видно всюди

Немов кістки старі

І тіні тихо бродять

Немов почесна варта

В могилі тій старій

Лежить померлий воїн

Його броня в меч

Ридає у пітьмі

Віддав величний воїн

Життя за батьківщину

Та всі його забули

Лиш тіні мають пам'ять

Не мова робить серце добрим,

Не звук, не вимова, не стиль.

Бо можна говорити гордо —

І сіяти довкола біль.

Історія — важка і довга,

У ній і рани, й боротьба.

Та не народ тримає зброю —

А злість, і страх, і сліпота.

Були часи — війна і втрати,

І різні мови по боках.

Та кожен за дитятком плакав,

І біль не сказаний в очах.

То що ж тепер — ділити серце

На «ти не той» і «ти не мій»?

Людина — це не мова зовсім,

А те, що робиш ти у ній.

Убивця може знати мову

За тебе краще у сто раз.

То що ж тепер — судити слово?

І вже твій брат тобі — не брат?

Не слово визначає сутність,

Не букви творять доброту.

Людина там, де є сумління,

Де не вбивають за «не ту».

08 квітня 2026 р.

Чекає він на тебе на порозі,

Тебе немає — і туга в очах.

Для нього ти — світ цілий у дорозі.

Без тебе в його серці — тихий страх.

Зустрівши, — танець щастя, в’ється тіло,

Не пам’ятає зради чи образ.

За тебе в бійку кинеться він сміло

І стане на сторожі повсякчас.

З тобою поряд, ніби на вершині,

Для нього втіха поруч тихо йти.

Він не шукає вигоди в людині,

Для тебе ладен кісточку знайти.

Він вірний друг, покусує легенько,

Буває, що погратись утече.

Лежить клубком, посапує тихенько,

Та серце в нього — вірне і живе.

Цей світ жорстокий — в ньому все умовно,

Та є в нім правда, чиста, як вода:

Собака чесний — любить безумовно

І не тікає, коли є біда.

06 квітня 2026 р.

Ранкова прохолода б’є під дих

І крутить нерви на міцні канати.

В очах твоїх сльоза, в кутку бринить,

А десь далеко зачекалися гармати.

Ти міцно так вчепилась за рукав,

І точно знала, зникну за хвилину.

А я стояв… і тебе обіймав,

Ще трохи - і зламаюся, дитино.

Ти щось казала, я не чув слова.

І голос твій тремтів, зривавсь до крику.

А кожне: «Тату!», мов важка плита

Мене ламала, мов весняну кригу.

Тобі казав, що скоро повернусь,

Хоч сам не вірив в свої обіцянки.

Зробити крок... ще крок... і озирнусь.

А дім розтанув разом із світанком.

Часто згадую теплі вечори на базі

Згадую часто очі твої яскраві

А яскраві вони тому що, таких як ти

Поменшій кількості мало

Таких як ти, очі такі як у тебе

Людей небагато

Згадую руки твої сильні

Які ж вони до болі сильні, що вміли навіть

ребра зламати,

Настільки вони були сильні, що навіть штанга

Під цими юнацькими банками гнулася

Згадую і знаю що ти був ніби з

нержавіючої сталі,

Такий як ото ця штанга

Та водночас ніжним собою

Такий як ото квіти мої, як моя настоянка зранку

Ніжний хлопець, прилюдно говорить про

тьолок і бабки,

Як і водиться приховує себе справжнього.

Показуючи усмішку на пару з гумором,

Що звів з ума розуму немало дівок.

Мене також, та мабуть в першу чергу..

Я знаю що це не назавжди, але хоча б

спробувати не завадить

Я хочу назавжди, залишити собі цей юнацький максималізм, це безстрашя і цю свободу

Я досі бачу твої очі темряві

Ці очі як шоколад гарячий

Ці очі сповнені любові

Сповненні страху, ніжності,

Сповнені вогню, коли чуєш за кріпатуру

І тренувань на воді, мозолів майже до крові

***

Згадую вечір в Полтаві

Думала, як же не вистачає твого голосу

Чи знала що змінилося бачення твоє

після Полтави?

Хто ж знав, що наскучать тобі ці ігри,

Як з тими дівчатами бідними, як і зі мною,

Як і з новими такими, теж наївними з тобою

Яка ж дівчина ніжна та в одночас жалюгідна в твоїх руках, в твоїх очах.

Якою ж дурною собі дозволяла бути в руках українського хлопця, очі в якого горіли

сміливістю і свободою.

Не дізнаєшся ніколи, про чортів що в моєму

тихому вирі потопилися давно

Про сльози колишніх дівок, і як же їм не повезло

Я готова помирати, за цілі, за які треба боротися

За сім'ю, за чоловіка коханого свого

За доньку що в батька пішла, ніжного, доброго

За синів, бунтівників, що в мати пішли

За людей, що до цілі своєї - не дійшли

Боротися треба, за свободу, дітей

Людей яких любиш

І навіть за блядей.

За мову, за шкільне життя безмятежне

і яскраве

За книжки, священні книги священних дівчат

За таких лисиць як ти.. За чоловіків ніжних

і мужніх.

Боротися треба за серце Марічки, за красу цього світу

За написання пісень, за стосунки людей юного віку

За друзів які з тобою зараз на тренуваннях

Боротися треба за спорт цей гарячий, щоб

життя розквітло на змаганнях

Боротися треба з самим собою, щоб змагатися з повною кайзерів ордою..

Любитиму тебе

Доки скінчиться моя спортивна доля

Доки горітиме Зорька молода і сувора

Боротимуся за вічне, за дурні ідеї, за дітей які страшенно горять бажанням виграти медалі і трофеї

Боротимуся за жіночу радість, за вашу

чоловічу впертість

Та за людей, які хочуть бачити поміж заздрощів чесність

До перемоги прямуємо ми

Нікому нас не зупинити

Ми молоді, летимо як стріли

Силу у хвилях свою зустріли

До перемоги прямуємо ми

Та нікому нас не зупинити

Ми вчимося щоб над водою як стріли летіли

І силу у хвилях свою зустріли

Кожен день ми до крові і третього поту тренуємося

Ні на мить не зупиняємося

Старанно дракони до мети йдемо

Крок за кроком ми переможемо

Коли хвили поміж команд зійдуться навколо

Вода стане нашим полем битви тіла молодого

Ми команда непереможна

Разом ми здобудемо наш тріумф

Розказуй, команда, на що ти спроможна

Кожен день ми тренуємося

Ні на мить не зупиняємося

Старанно до мити йдемо

Как за кроком ми переможемо

Коли хвилі зійдуть навколо

І вода стане нашим полем битви

І коли-небудь

Підніметься на п'єдестал команда - непереможна

І разом здобудемо наш тріумф

6 квітня 2026

Я пам’ятаю більше, аніж хочу.

Накоплює життя архів подій.

І кожна мить, мов морок серед ночі,

Вертає знов у спогади мої.

В них голоси медові вже прогіркли,

Тепло обіймів стерлось із долонь.

Та варто серцю лиш про них згадати —

Вони іскрять, палають, мов вогонь.

Змінити б грози в серці на мовчання,

Звільнитися від болю та образ.

Та час щоденник пише без вагання —

І в ньому зберігає все про нас.

І, може, в тім — не кара, а спасіння:

Несемо цей тягар, як власний хрест.

Бо поки пам’ять — доти є й коріння,

Що вчить іти крізь темряву без меж.

05 квітня 2026 р.

«Я мислю — отже, я існую», —

Колись промовив мудрий ум.

Несе цей вислів крізь століття

Відгомін істини повз шум.

Постійно в сумнівах, в дорозі,

Шукаю істину між слів.

Я мислю — значить, ще не в прозі,

Існую — світ не омертвів.

Коли руйнується опора,

На думку насідає тінь —

Я мислю — забуваю «вчора»,

У «завтра» йду, минаю лінь.

Не тіло, назва і не форма —

Засвідчують моє буття,

А думка — вільна, виклик шторму,

Що рухає вперед життя.

Нехай мовчить навколо простір,

Нехай зникає зовні світ —

Допоки мислю — я існую.

Я тут. Живу. Я маю слід.

05 квітня 2026 р.

Ти не сказав мені тих слів,

Яких з надією чекала.

Застигла мить, а ти змовчав,

Хоч світ волав, я відчувала.

А теплий подих між рядків

Ще довго танув у тумані.

І щось зламалось у мені —

Немов жила весь час в обмані.

Відповідальності не взяв,

Не захотів — а чи злякався?

Від мене, може, щось чекав,

Чекав, та так і не діждався.

Не вдарив біль, не впала тінь,

Все відійшло — і вже не прийде…

Лишилась тиша, як рубіж,

Між “ми могли” і “вже не вийде”.

05 квітня 2026 р.

Ніхто не знає, що було до вибуху.

Не існувало ні часу, ні простору.

Та враз — спалах! І в одну єдину мить

З’явилося усе, що в нас досі горить.

А вибух стався тоді, як ми зустрілись —

Для світу невидимий, величезний для нас.

Наш час і простір у ту мить перекроїлись,

Бо «до» нас — то був просто прожитий час.

Фізичні закони зламали свій ритм,

І Всесвіт почав свій новий алгоритм.

Нові елементи спалахнули яскраво,

Осяявши безодню загравою.

Сплелися ми у нашому Всесвіті,

Запалюючи зорі на уламках старих.

З'єдналися тіла наші, злилися душі —

Між нами — гравітація. Ми — нові.

13.07.2025

Кожний день пишу я опус, ще й встигаю вести блог,

Геніально все у мене - арка, сетінг, діалог !!!

Жодних сумнівів немає... Критика? То заздрість хамів...

Я ж талант непересічний - хоч пишу ще з помилками.

Згенерую і картинку, головне ж це - візуал,

Без яскравого малюнка, не отримаю похвал.

Марафони та флешмоби - маю бути там усюди

Головне не якість - кількість! Головне - в підписках люди.

І лише одна проблемка зупиняє геній мій,

То підступні видавництва не друкують мій сувій.

Заздрять генію моєму, носом крутять від романів.

Щось під ніс собі буркочуть - про засилля графоманів.

Та я вірю в те що скоро, враз прозріють видавці.

В чергу стануть всі до мене, переміняться в лиці.

Сумнівів в тому немає - бо росте підписки лік.

А підписка - то єдиний непомильний показник !!!

Ввійшла прекрасна діва

До воїнів хоробрих

Волю страхітливу

Вона для них несе

І душі їх жорстоко

Тримає у руках

Я вісниця того

Хто владу має тут

Жорстокого володаря

Всіх холодів зимових

Прийміть же його дар

Бо вас чекає рабство

І мовили солдати

Ми королю слугуєм

Тоді ви смертні дурні

Пізнаєте покару

Та лиш один із вас

Пізнає дар свободи

Нехай володар смертних

Пізнає волю нашу

І краще хай тікає

За край багрових гір

Бо смерть чекає всіх

Не в тому сіль — прожити днів багато,

Щоб час ішов повільно чи спішив,

Не в цифрах суть, не в календарних датах,

А в тому, як насправді ти прожив.

Бо можна вік свій змарнувати тихо,

Згубившись у звичних «треба» і «слід»,

І не відчути, як минає втіха,

Як день за днем у серці гасне світ.

А можна день прожити, як багаття —

Яскраво, щиро, до останніх сил,

Наповнити його життям, завзяттям,

Щоб кожен подих значення носив.

Не в тому справа, щоб днів було море,

Щоб рахувати дні, немов дохід —

А в тому, щоб у кожному повторі

Життя лишало свій живильний слід.

Тож не рахуй їх — а живи, насичуй,

Наповнюй світлом усі дні життя…

Важливе — це життя у кожній миті,

А не багато днів пустих буття.

03 квітня 2026 р.

Путін і Трамп це два хуйла

Путін і Трамп це тотожні слова

Один плюс один завжди буде два

Оце й математика вся світова.

В фізиці також хуйні дохуя

В Росії живуть за законом хуйла

Відносно так само все і в США

Такий от закон про хуйові тіла.

Хімічний аналіз молекул хуйла

Доводить відсутність у скроні ядра

Та Путін і Трамп це сполука одна

Одна в них клітина на двох мозкова.