Всі вірші

У гніві, останній клаптик мій згорає

Горить повільно, дотліває

У вогняному танці сяйвом грає

Вогонь його все поглинає...

Я ж стою, із тіні бачу

Розумію, гірко плачу:

Як світло попіл розвидняє

Як вітром попіл той змітає

Жалкий писк душі моєї виринає:

"Чому ти плачеш, чи не бачиш?

Хто у цьому тут звинив?

Озирнися же юначе!

Хіба так жертва гірко плаче?"

Від усвідомлення я згинув...

Сам у гніві клаптик кинув

А вночі вона була собою, вона була немов відкрита книга та з кожною сторінкою більше розумієш її біль.

Вона не була як днем, ні злою, ні агресивною, ні сильною, вона була тендітна як пелюсточка яку зривають чи спокійна ріка з якої забирають воду, вона була слабкою.

Коли дивився в її очі,бачив всі її страждання, усю її біль, відчай, я бачив потребу в любові і ласки, прохання про допомогу, вона немов дитя мале, її дзвінкий плач пронзає в саме серце, її крики які пульсують в голові

Та тільки приходить ранок і вона вже сильна та незламна

А я нічого не можу з цим вдіяти, не можу бути з нею поряд коли вона сама собою є

Він був людиною, у якій було все

Дракони в думах, поруч біля вхідних дверей

Набожний трохи, святе ім’я, і свободою від нього так і дме

Але в дзеркалі частіше мружився Асмодей.

Він стояв збитою спиною до холодильника,

В промокшій наскрізь майці на спортивній статурі

Вимкнувши цього блятського будильника,

Над головою маячила вогнедишна купа дурі,

Що летить у стелю, ніби це не кухня,

А небо напередодні бурі.

Поряд із набожним стоїть весло

На турніку висить дівчина молода

Гладке як обіцянка, воно його мабуть і спасло

З далекозорістю, він кладе фокус в берега

Повисла тиша, як перед стартом, в річці, що є сили

І ця проблема з ним, та сили вона, як не дивно – берегла

За столом чаювання психіки:

ПТСР у військовій формі, брудна,

Подерта, з виворотом долі,

РДУГ з потіками на скатертині,

Тріщини на чашці, наче знову він на полі

Але веселий ніби, не дуже то здоровому, дурному колективі.

Невротичний розлад, хіба що рутину розбавить

Стоїть собі не переймаючись, спокійно та уважно

То вічно воду на вогонь поставить,

То випарює свій чифір, мовчки і поважно

Вкритий стоїть він, власним ангельським ім’ям

Пару хвилин тому, стояв його друг, з іменем сердечним

Сховався за крилами своїми, ніби це його хтось так ніжно обіймав

З прізвищем таким, для обох іронічно доречним

Архангел Міша – друг ТТУ, переконав, "довірся мені і своїм відчуттям"

Поруч стоїть така собі розпуста

Близький, теплий, служить скромно і не густо

А його рука - не хіть, і не залежність

Наче говорив, що я єдина безперервність

І відчуття застигло, все попливло

А я ж тобі казав, що всі підуть на дно?

А неподалік, виховання ще стоїть

І теж, за чашкою на мене зиркає, мовчить

У костюмі діловому, горить багряний

З видом цікавим, видно вже що п'яний

Не дорікаючи, не загрожуючи

Зацікавленість свою висловлюючи,

Дивився на нас, на далеку зірку

І на ту що на турніку, прибацану дівку

Глядів на усіх нас, на чай серед гримас

Ніби знав що неохайні, теж посеред вас.

Він людина за яку бореться цілий світ

Невдала історія твоїх дитячих травм і літ

Змістом пригод однієї збірки

Повертайся, до верби і ранкової зірки

Там де кордони росте переліт

Це біля наших українських доріг..

Його дні - як у відьми ритуал:

Веслуй, падай, зі сміхом наповал

Падай від утоми, задля безглуздої ворожнечі

Закохуйся в книги, в себе, в звичайні речі

Людей, померших за мрії своєї втечі

Треба жити так, як у пишуть у долинах

Твори своє мистецтво, як в музеях на картинах

Ніби щогодини – будуть історії

Де жарти і шрами, залізниці і колії

На вечірніх годинах, не топися в алкоголі,

На березі Тетерева, де немає болю.

На вишині моста, де немає протоколів.

Не загуби себе між залежністю і боєм

Все почнеться там, де залишився собою

В залі тренувань, де вирішуються долі,

У човнах під мостом, де рветься і кричить —

Його Свободи воля...

22.08.2025

труни слів стоять на порозі думок

океан шуму розбиває спокій на шматки

люди валять уламки власних страхів

епіцентр хаосу тисне на груди

реальність кусає і немає де сховатись

В кожного із нас є маленьке серце.

Кряхтить, волає, але частіше за все - не воно б’ється.

Керує над ним велике "Я".

"Я наберу потім, я зараз зайнята. Я, я, я… Я…"

Можливо, це і правильні слова.

Але коли втрачаємо - саме серце нам дає справжнє почуття.

Таке маленьке, а іноді так може боліти.

Хто знає, можливо, і в серця є власне "Я"?

Але воно інше - так, не таке егоїстичне.

Не таке байдуже, не просочене злобою життя.

Можливо, воно ніжне і красиве,

а може - горить серденько від пристрасті і тепла.

Ще може бути абсолютно тихе і спокійне.

У багатьох воно, на жаль, давно пішло у забуття.

Але якщо "Я" дійсно двоє - обирати треба лише одне.

Всі говорили: "Завжди багато думай головою".

А серце хоч майже і не б’ється, а живе.

В диханні ночі поступ осіння

вчувається вічним лісам.

Скінчається час, вершить Коло Свароже...

І вже майже скінчилось відведене нам.

Відгуляла весна, співи літа забулись...

І ми, безтілесні, скоро канемо в сон...

Тіні вітру забудемо, шепіт листя залишимо

Затихать серед гомону трав.

Спіть тихенько ті, кому не пізнати життя...

Спіть, заколисані небом і спокоєм...

Спіть же, залишені між буттям і не-буттям...

Спіть же, покарані вічністю не-забуття...

Що лишилось від нас? Спомин сонних дібров,

Сива тінь на пожухлій траві...

Як прийшли у цей світ, засинаємо знов -

Безтілесні, не-мертві, але й - не-живі...

Ми безсмертні, але, не пізнавши життя,

Чи є сенс говорити про колір небес?...

Колір ночі, туману, а далі - імла,

Що розчинить в собі навіть спомин про нас...

Спіть тихенько ті, кому не пізнати життя...

Спіть, заколисані небом і спокоєм...

Спіть же, залишені між буттям і не-буттям...

Спіть же, покарані вічністю не-забуття...

На пожовклому листі нагадують кров

Плями сонця, що рухає час до кінця.

Прозорості неба зникає покров,

Щоб відкрити красу зорянОго вінця...

У тиші зимовій прадавніх лісів

Ми оживемо лиш голосом еха...

Місячним сяйвом із тисячі стріл

Прокладена духам дорога до неба.

Краще прожити мало, ніж повільно згоряти дотла…

Поглянути правді у вічі і згоріти, як в сонці пітьма,

І стояти на двох під будинком, який повільно згорає дотла…

Між рядків побачивши правду — впасти від відчаю в рай.

І коли ти доходиш до краю, ти не бачиш там раю небес.

Ти побачиш квартири й погорілі шпалери чорним вуглем

Там зрікалися долі, розбивали тіла й обіймали востаннє.

А тепер що лишилось від правди? Лише слово «правда»?

Смішно! «Правда» — це ж газета, яку читали наші дідусі й бабусі.

«Правда» — це художній фільм радянського періоду.

«Правда» — це назва італійського гурту 1970 року.

А що таке «правда» насправді? І, напевно, це вже не смішно.

Змінило колір сяйво зірок

У лютому від сильного удару.

За вторгненням почався шок,

Який став втіленням кошмару.

Четвертий рік триває ця війна,

Але здається, що було це вчора.

Міста накрила хвиля руйнівна,

Згасає навіть світло монітора.

Не бачить світ, як тут усе горить,

«Стурбованість» лише він виявляє.

Їм не відомо, як земля тремтить,

Коли навколо страшно вибухає.

Зриває нерви виснажений стан...

Хоч би вдалося нам зібрати сили,

Адже щоночі мариться Шайтан,

Якого ми згуртовано відбили.

Не залишає спроби оточити нас,

У мороку тримає він свідомість.

Хоче заплутати її у темний час

Та знищити — собі на користь.

Натомість ми укріплюємо дух,

Щоб не втрачати свою пильність.

Не залякає нас Володар мух,

Йому не подолати нашу гідність.

Лютий 2026

Часів водоспади невпинні

Пробивали між нами прірву,

Ми з тобою у тім не винні -

Замість серця лишили вирву.

Відтепер ми окремо порожні,

З протилежних боків нечасся,

І любити більш неспроможні,

Тож в ніколи сама вертайся.

"Ти приходь до мене вчора!" -

Стільки раз тебе благала...

В кожній миті вічність хвора,

Непомірність відтягала.

Тут-і-там спинила стрілки.

Годинник. завершив. хід.

І знаю: нема(є) помилки,

Я власний вже чую відхід.

До мене не прийдеш вчора,

А я не прийшла і завтра,

Любитиму позавчора -

Душа наша того варта.

(03.01.2026.)

Я прошу тебе, прочитай рядочки,

ті, що написані зорями поміж ребер,

можеш крізь шовк, а краще зніми сорочку,

якщо хочеш – вголос, а хочеш – то про себе.

Там, де літає почерк – ламались крила,

згадками

поверталися в небо зорі.

Хочеш, я

чорні моря і вітрила

пальцями намалюю на твоїй ковдрі.

Роздягну тебе, як ніхто не міг:

до білих аркушів,

до меду й живиці,

і всі найкращі сторінки своїх книг,

кину до твоїх ніг.

Усі абзаци, коми, вдихи, видихи та зірниці.

І ти прочитаєш з останнього рядочка,

із самого кінця,

там, де кінчається проза, –

починаються вірші.

Там, де найкраще прослуховуються

серця.

Чуєш,

чи то ґудзики сипляться із душі?

Я бачив імперської величі блиск,

що утопав у зелених дібровах.

Закинутий міст і павучий тунель,

він стежку в туман відкривав загадкову.

Мости нескінченних швидкісних залізниць,

які нависали над струмками живими.

Будинки, де огорожі, наче мури вʼязниць,

і школи, де діти вже ходять старими.

Бруківка, що чула мушкет й кулемет,

веде крізь модерні театри й занедбані бари

до місця, де життя перемогло смерть,

і далі - в нескінченність робочих кварталів.

Розказане тут не підтвердить папір,

плівка нітратна вам не покаже.

Як загнаний сонцем у глухий кут вампір,

цей час вам на істину слів моїх вкаже.

Ми стоїмо на плечах невідомих.

Тих, хто ціну мовчанню пізнав,

Люди й події - тіні свідомі,

кого забули вказать без підстав.

Ми ходим місцями, де палили теплиці,

на трамваї ми їдем повз зниклі парки й сади,

але на питання: "де спочиває пан Крістер?"

відповідь буде: "не знаєм самі".

Ми не пізнаєм Ханенків й Старицьких,

чехи забудуть, про Муху чи Франк,

Черговий диктатор підніме свій келих,

за тотальне незнання, за первісний страх.

Щороку чекаєм, що світ стане краще,

щодня відчуваєм, що котиться все,

це констатація: ми втрапили в хащі,

І хто ж тепер Прометеєве світло візьме?

Повітря від напруги продовжить іскритись,

і коли забувають про квітучі сади,

нам залишиться тільки молитись,

аби дожити, хоча б, до весни.

ти будеш сидіти у темній кімнаті

і грітимешся останніми ковтками кави

скажеш у голос тишу порушиш

подумати б тільки..

а що з нами стало?

хронічна втома

вдома знову холод

повідомлення сипляться, як пил

і нічого не важать

тихий вечір убиває тебе щоразу

ти біжиш, біжиш

не до, а від

бо хочеш втримати те щастя

схопиш за пальці

застрибнеш у останній вагон

а ввечері знову

ти і темна кімната

все відчувається

як

найстрашніший

сон

але ж із сну колись прокидаються?

Відлітають птахи в еміграцію

Слідом люди у теплі краї

Не забудьте свою декларацію

Обійміть на прощання батьків

Приготуйтесь до сублімації

Запасайте черствих сухарів

Рід славетний чекає кастрація

На бенкеті ситих щурів

Повертають птахи з еміграції

Поспішають щосили домів

Ну а люди сидять в еміграції

Наче зграя домашніх котів

Можливо, це і є моя суть -

Вíдати і віддáти?..

Можливо, усе це і є та путь,

Що маю пройти до кінцевої дати?..

(27.12.2025.)

Бути сильною - бути холодною,

Всі печалі сховати під ковдрою,

Бурі душі закувать в кришталі -

Задоволена, ким ти стала?..

Свóє укрила камінням серце,

Усіх прогнала, для кого б'ється.

Томиться тепер у льодóвій фортеці,

Ти згубиш усе своїм "у безпеці".

Старалась мовчати, та цього замало,

Старання спасти лиш усе поламало.

Тепер є лиш ти і твоя самота,

Гадаєш, ця доля і є саме ТА?..

А що, як всі сенси - це бути, любити?

І страху не мать своє серце забити.

А що, як всі сльози і болі - це сила,

Якої ти в Бога так довго просила?

(23.12.2025.)

Довкруж зима, січневі хуртовини...

Зігріє кава тепла, як завжди.

Не тішать зовсім ранішні новини,

Бракує світла й знати б, як там ти.

Твої ж слова вміщаються у тишу.

Так, ніби йдеш востаннє на трамвай,

І замість слова, що зігріє душу,

Звучить сумне приглушене "прощай"

У снах моїх ведеш себе, як вдома...

Читаєш вірш, так схожий на пролог.

Можливо, це лише зимова втома?

Бо я б хотіла довгий діалог.

©️ Любов Інішева (17.01.2026 р.)

У тобі я знаходила спокій,

Обіймала завжди просто так.

Ніжний погляд відверто-глибокий

Найрідніший у світі — це факт.

І проблеми були, як дрібниці,

Зігрівала присутність тепла.

Не робили акцент на дурницях,

Все вкладали змістовно в слова.

Милувались щоразу світанком,

Рахували яскраві зірки.

Готувався назватися татком,

Обіймати б дочку залюбки.

Неймовірно приємні турботи

Додавали у дні кольорів.

Зустрічала, коханий, з роботи,

Готувала смачних пирогів.

Цілувала щодня до сніданку,

Прокидались завжди в унісон.

Цю картину дивилась до ранку...

Як же сумно: розвіявся сон...

©️ Любов Інішева (лютий 2026 р.)

Хлопці, ви всі думали про це, так?

Про другу половинку, як магніт.

Щоб затамувала подих твій.

Вас розумію, бо сам такий мрійник.

Коли вулицею іду — тисячі облич.

Та серед них її нема.

Я в пошуках дівчини зі снів,

А вона в пошуках мене — щодня.

Її волосся — тепла осінь,

Погляд — хвилі чистої блакиті.

Торкнули ніч її кроки —

Було як впасти в мрію без права на втечу.

Вона — дівчина моєї мрії.

Мене з пів слова розуміє.

Коли кажу: “Го до Японії”.

Чую відповідь: “Ми, Nissan та Токіо?”

Наші хобі – неземний дует:

Я пишу пісні романтичні,

А вона співає магічно.

І з нею навіть хаос виглядає естетично.

Себе ловлю на думці: “Оце контент”.

Її волосся — тепла осінь,

Погляд — хвилі чистої блакиті.

Торкнули ніч її кроки —

Було як впасти в мрію без права на втечу.

Любов.

Хто вона така?

Теє диво, чим наповнишся сповна

Чи від страху затишний покров?

Любов.

Се пташок співання?

Чи емоцій вічні коливання,

Море, де пірнаєш знов?

Любов.

В золотавому промінні

Сняться сни такі мрійливі,

Ніжна суконька немов.

Любов.

В кожнім слові, кожнім русі,

Напитала всю красу

Й рухає з жагою кров;

Хто вона така -

Любов?

Ліліт мені диктує вірші,

Вона не янгол, та є й гірші.

Про біль і смерть пишу я вдало,

Кохання лиш цього завдало.

***

Ліліт мені диктує вірші

Про муки і бажання смерті.

Буття рядки виходять гірші,

А про любов і зовсім стерті.

(24.06.2025.)

Дивися: он ворон, злітає все вище

Принцесу чарівну в танок зазива

Манить у темряву, на кладовище

Пір'ям чорнильним окреслив слова

Скляний силует, долоні з кришталю

Принцеса зникає в обіймах пітьми

Душу вхопили тенети із жалю

Вертання нема - крук торкнувся крильми

Принцеса кружляє - то марева бал

Вітер вмовкає... все тихше і тихше...

Вона вже забула - тьмяніє кристал

З-за лінії смерті листів не напише

(06.09.2023.)

Розпочав полювати на мене

Той пернатий, що зветься Амур.

Кажуть, влучно, падлюка, стріляє.

Кому в серце, а кому і в шлунок.

Свобода волі мені належить

Не віддам тій істоті її.

Відхилився у бік від стріли,

Та міфічний лишень скривився,

За свій лук міцніше схопився.

А шпагат, що в повітрі відбувся,

Врятував від неволі мене.

Я ж не Нео! Що він надумав?

Свист за свистом потоком іде.

Тільки із цілим серцем можливо любити.

Усе інше – пута мук.

Я не дам істоті своє розбити.

Зупиню час при потребі.

Щирість свою залишу для себе.

Буду кохати, як вмію сам.

Цілісне серце для любові – потреба.

Схопив нальоту посилку,

Відправив назад відправнику.

От тепер Амур дізнається,

Чи розбите серце це правильно.

Лишень цілісні душі спроможні любити

Все інше – лабіринт страждань.

Говори, Скарлетт,

про все, що тобі відомо.

Тут такі гуркотіння грому,

що тебе ледве чутно, Скарлетт.

Скарлетт,

ходи, коли грім затихне,

я в тиші викупив твої кроки.

Душа моя – то суцільні мороки,

як і твоя,

ти це знаєш,

Скарлетт.

Дивись у люстерце,

вином намасти губи,

люби ніжних, цілуй грубих.

Скарлетт,

ніч перебирає, мов чотки, блискавки.

Скарлетт, ти була надто близько.

Надто близько, щоб залишитись ніким.

Я в диявола просив руки,

руки

твоєї, Скарлетт.

Дивись у люстерце.

Дивись, як він,

розсміявшись,

жбурнув,

мов ганчірку,

серце.

Мені – твоє серце,

Скарлетт.

В холодній тиші, де ніч без кінця,

де вітер крізь броню пробирає до серця,

стоїть солдат — не герой із плакату,

а просто людина між небом і втратою.

Під ногами — земля, що пам’ятає біль,

у небі — дим, мов зламаний корабельний вітриль,

і кожен світанок — як шанс із пітьми

вернутись живим із чужої зими.

Він бачив, як страх торкається скронь,

як падає друг і холоне долонь,

як крик розриває мовчання полів,

і як не всі повертаються з боїв.

Та в серці його — не лише війна,

там тиха молитва, мов свічка одна.

Без пафосу, крику, без зайвих слів —

він шепче до Бога серед вибухів.

«Господи, дай мені сили пройти,

не стати камінням серед самоти,

не втратити душу у цій імлі,

коли навкруги — лише попіл й ножі».

І віра — не броня, але щит невидимий,

що робить розпач трохи терпимим,

що вчить пробачати навіть у гніві,

і бачити світло в чорному диві.

Коли над окопом сходить зоря,

він знає — не сам, поруч воля Твоя,

і кожен подих — це тихий дар,

що Бог залишає серед примар.

Він йде не тому, що не знає страху,

а тому, що Христос — його шлях і відвага.

І навіть коли все навколо — руїна,

в душі проростає жива Україна.

І, може, колись він зніме бронежилет,

згадає ту ніч, що тривала сто літ,

і скаже: «Я вижив не силою рук —

мене провів Бог крізь полум’я й звук».

вітер кидає до рота вату

стримуючи випари слів

випари ранених човнів

кинутих на спокою варту

море пустотливе і старече

покажи у свічаді гладі

шляхи сині ластів'ячі

де хвиля кучерява креше

іскру!...

пущу човники з паперу

до далеких ясних світів

тікайте мерщій кораблі

не озирайтесь пливіть

крізь солоний живопліт

хвиль наточених шаблі

Ти- як метафора кохання,

Шовк серед всіх тканин.

Ти- як первістка перше зітхання,

Лев- король серед тварин.

Ми ж зрозуміли все востаннє,

Що для всіх Бог буде єдин,

Що любов не в всьому крайня,

Кожне слово твоє- камін.

Поцілунок шепоче востаннє:

Ми не разом- невірний логін.

Ця любов не про змагання,

А про сердець тямущих стогін.

Яскравий спалах дав життя

І дав початок часу

Ми несемося в забуття

По вінця наливаєм чашу

Вже позабуте каяття

Спаплюжена святиня наша

Немає більше вороття

Чотири вершники сідлають клячі

Дорогу затягнула мла

Все встелено квітками фальші

Пізнавши всі спокуси зла

Кружляємо у вальсі