Всі вірші

Триколірна киця сидить край віконця

Чогось їй не спиться од заходу сонця

Кудись її погляд далеко блукає

А що їй на думку сьогодні спадає?

Не знає вона географій кордони.

Та певна, що киць є у світі мільйони

Таких кольорових доволі багато, та

Чи в кожної є людські мама і тато?

В селі одна киця вже мишку впіймала

Вночі її тихо під двері поклала

А інша хутенько на ручки заскоче

І щось своїй котоматусі муркоче.

На Сході десь є кольорове котятко

Теж має, на щастя, свого кототатка

В якомусь районі теж киця блукає

Бо поки своєї людини немає…

Учора цивільний сьогодні у стрій,

Новий починається шлях бойовий.

Полігон зустрічає і вітром, й дощем,

Та крок за кроком ми далі ідем.

Буває так важко, що хочеться геть,

Здається простіше усе обірвать.

Та мужність не в тому, щоб страху не мати,

А впасти, піднятись і далі триматись.

Ще крок. Ще один. Не спіши відступати.

Ми тут, щоб навчити. Ми поруч, щоб знати:

Як вистояти там, де палають вогні,

Як вижити самому й врятувати своїх!

ТРИМАЙСЯ! ВЧИСЯ! НЕ ЗДАВАЙСЯ!

Навіть як важко не зупиняйся!

БЗВП це не просто полігон,

Це знання, що рятують життя у бою!

ТРИМАЙСЯ! ВЧИСЯ! НЕ ЗДАВАЙСЯ!

Поруч із тими, хто поруч, лишайся!

Сьогодні навчаєшся, завтра в бою

Збережеш побратима. Збережешся рідню.

Тут перша аптечка і перший окоп,

Тут зброя і тактика, рух і урок.

Тут вчишся почути, побачити, знати,

Коли наступати, коли зачекати.

Інструктор не скаже: «Все буде легко»,

Бо легких доріг на війні не дано.

Він вчитиме діяти чітко і вміло,

Щоб розум був гострим, а серце сміливим.

Не кожен приходить сюди без вагань,

Не кожен готовий до цих випробувань.

Та перш ніж сказати собі: «Не зумію»,

Зроби іще крок. Ти сильніший, ніж мріяв.

ТРИМАЙСЯ! ВЧИСЯ! НЕ ЗДАВАЙСЯ!

Навіть як важко — не зупиняйся!

БЗВП — це не просто полігон,

Це знання, що рятують життя у бою!

ТРИМАЙСЯ! ВЧИСЯ! НЕ ЗДАВАЙСЯ!

Поруч із тими, хто поруч, лишайся!

Сьогодні навчаєшся, завтра в бою

Збережеш побратима. Збережеш рідню.

Хтось тихо промовить:

«Не можу. Не йде».

Хтось вибере СЗЧ

і просто піде.

Бо страх іноді шепоче:

«Тікай».

Та перш ніж піти

зупинись. Не тікай.

Скажи, якщо важко.

Не мовчи. Говори.

Не залишайся зі страхом один.

Бо поруч є ті,

хто цей шлях вже пройшов,

хто знає ціну

цих важких перемог.

Полігон!

БЗВП!

День за днем!

Крок за кроком!

Навчаємо!

Готуємо!

Підтримуємо!

Бережемо життя!

ТРИМАЙСЯ! ВЧИСЯ! НЕ ЗДАВАЙСЯ!

Впав підіймись і вперед повертайся!

Те, що сьогодні здається важким,

Завтра дозволить вернутися живим!

ТРИМАЙСЯ! ВЧИСЯ! НЕ ЗДАВАЙСЯ!

Ти не один тільки не закривайся!

Навчальний батальйон твій перший рубіж,

Де вчать берегти найдорожче життя!

НАВЧАТИ!

ГОТУВАТИ!

ПІДТРИМУВАТИ!

БУТИ ПОРУЧ!

ЗНАННЯ РЯТУЮТЬ ЖИТТЯ!

Навчись сьогодні...

щоб завтра повернутися живим.

Коли зустрілись ми з тобою — вже й не згадаю…

Тільки тінь пригадую. Та чи то була я?

І ніч, що обіймала нас у ту саму мить.

Той ти, що був зі мною… Та де зараз він?

Тоді казав ти мені:

«Ти єдина на цілім світі, заради кого жити мушу я…»

Ти обіцяв, ти присягу дав мені!

А де вона зараз? Немає…

Вона зникла! Її вкрали, забрали!

А чи дійсно це так?

А зараз я без тебе…

І тільки уві сні приходиш ти.

Приходиш і мовчиш, мовчиш і слова не кажеш!

Невже чужою стала для тебе я?

Невже ти забув?

Забув, як обіцяв? Забув, як присягу давав?..

«Забери, забери мене з собою!

З тобою хочу бути я!»

Тоді, наче струмом, вдарили твої слова:

«Не час, ти чуєш? Я не забув!

Я пам’ятаю все, що тобі обіцяв,

Я пам’ятаю присягу, яку тобі давав!

Але зачекай… Зачекай ще трішки.

І я прийду. Прийду і заберу тебе до себе.

Де ти будеш зі мною, а я — з тобою».

Я б полюбила все і всіх,

Та, на мій жаль, світ наш не для всіх.

А найголовніше — я люблю тебе.

А може, ти колись полюбиш і мене?

Я розтаю в обіймах твоїх ніжних,

Вірші мої — із думок моїх грішних.

Ти спиш, і, може, навіть вона тобі сниться,

Та через тебе мені геть не спиться.

Ти так радо мене зустрічав,

Усмішки ти своєї не сховав

На руки мене ти підняв

І довго-довго, наче в танці, кружляв.

А як обійняв — то це мені здалося…

Ні, не те, що поправляв волосся.

Ти справді хотів мене поцілувати?

Я тебе також зуміла закохати?

Якби не друг твій — я була б із тобою

І не писала б тобі з любов’ю.

Та у світі цьому щось пішло не так —

І ти не станеш моїм уже ніяк.

Буду гнити у землі, в темну ніч, в холодній ямі, та приходити до тебе в снах, весь гнилий, але з коханням.

А я плачу, не розуміючи чому

приходжу до тебе в снах, і дивлюся на ту

яку любив, кохав та обіймав, але не зміг я пережити завданих тобою ран.

У чому сенс життя? Коли тебе поряд нема. Твої яскраві очі, у пошуках щастя, зливаються в тандемі нашого буття.

Страху уже немає

Не відчутно

Хоча іще є пульс

Хоча ще серце б'є

Думки уже злітають

В промайбутьнє

Душа моя ще поруч

Чи тій душі дарма

На небо їй дарма

Чи може волю

На те їй знаю

Зовсім не дарма

З такой душею

Точно збожеволію

Та без такой душі

То і мене нема

Моя ненька ненаситна,

хай живе, як поле жита.

Ти така ж невпокорена,

ти така ненасамовита.

Стала грім, як поза хмари,

ти горою, ти за мною.

Моя ненько, моя люба,

моя чесна, будь зі мною.

Ти не тільки була мати —

ти і подруга, і порада.

Ти — що все було зі мною,

ти одна моя розрада.

Будем разом ми з тобою:

і в селі, і в час погоди,

і в час негоди, в бурі, в зної.

Будем разом.

На поле бою ми підемо з тобою,

разом будем… танцювати.

Я не знаю, чи весела

ти колись була тут, мати.

Це не тільки була мати —

це уся ота країна,

що її ненасамовито

називають Батьківщина.

Я не знав, що то було,

що колись усе загули.

Разом з нами танцювали,

і той танець… усе пішло.Наче круті, наче верть,

все вернулось шкереберть.

Прийшла люта година,

і зім’ялась Україна.

Натоптали ті монголи,

натоптали разом з нами.

І підбили перемогу,

що була колись роками.

Я не знаю, чи то лихо,

може, щастя то для кого?

Бо танцюють там безвісти

непонятнії…

Якого люди просто безпардонні?

Ще вони поза границях,

то якісь були танцюльки,

чи співали — без різниці.

Називали себе «зірка»,

називалися «поет»,

називалися «письменник»

або як огризок Фета.

Я не знаю, хто то були:

чи то були українці,

чи вони котились світом,

як пустир ненасамовитий?

Наче ліки були інші,

а оці — не з нами разом.

Вони просто не вкраїнці,

вони були чужі з нами.Вони були, як негода,

наче бій над головою,

наче лютая гроза,

що шепоче біля скроні.

Я не знаю їх імен:

ні Потапи, ані Насті,

ні якісь інші затори,

що знімають наші гори…

Наші болі, наші ріки

кров’ю сочаться у миті.

Наче ліс із диких рук

тихо віє на обличчя

і шепоче біля скроні,

біля вікон, біля брами…

Наче храм якийсь, вівтар

біля нас був разом з вами.

Наче серце того поета

відкриває разом з вами

ту країну, цілу душу,

що копилася віками.

Наче та маленька скринька,

наче та копиця сіна,

що усіх колись втеплила,

годувала і поїла.годувала і поїла.

Наче матінька рідненька,

наче батько під тином,

наче любая бабуся,

що любила ту країну.

І діток, що був зі мною,

хоч хворів він…

Точно помню: діабетом

ще хворіли, але були ситі, милі.

Я все знаю, пережили

дуже міцно і багато.

Я вже знаю, що ще буде,

і не буде теж багато.

Ми не зможем забути,

що трапляється віками.

Що ми зможем разом з вами

не забути… точно з вами.

Я отой скарбунок,

наче скеля поміж гори.

Я ніколи не забуду,

що копилось під подолом,

під кушеткою, десь у серці,

під сердечком, у теплій хаті.

Як маленька та криниця,

з котрої п’ють усі пихаті,ненависні люди світу,

і не хочуть поділитись.

Що це буде разом з нами?

Чи нам всім піти втопитися,

чи напитися водиці

та живої, що волала?

Наче ми, оці сліпі,

йшли прямо, як отара.

Сріблясте світло днів старих,

Як на воді спокійній зорі.

Милуйся та не смій ступить,

Бо в глибині потонеш

Онуки Богів зустрічаємо свято,

Великдень Дажбога у гості іде.

Хай сонячні промені світять яскраво,

Тепло і родючість цей рік принесе.

У чистий четвер покупатися гарно,

Щоб міцне здоров'я було цілий рік.

А ввечері предків тихенько вшануйте,

Які захищають і вас і ваш Рід.

У печі хай бабка підходить духмяна,

Щоб пишна була, Дажбогу у дар.

Який подарує тепло і достаток,

Порядок і дуже рясний урожай.

Малюємо писанки гарні яскраві,

Орнаменти ті ніби код ДНК.

Даруємо рідним з бажанням достатку,

Щоб гарне здоров'я і захист дала .

Дажбога шануємо, він є Бог сонця,

Що світло дає нам,і сили життя.

Усіх я вітаю із днем Великоднем

І Слава Дажбогу на довгі літа.

Верещако Сергій.

Горить країна у вогні,

Ми всі в міцних обіймах болю...

Чи то наснилося мені?

Чи світ же дійсно збожеволів?!

Ще кілька днів - і вже весна...

Стою в вікні з холодним чаєм -

Бо запізнилася вона

На рік, чи п'ять - ніхто не знає!

І опускається рука,

Ми ж - пішки в партії всесильних,

Їм наплювати звисока

На кількість плиток надмогильних.

Не вішай ніс! Тримайся, брат!

Змогли діди - а ми чим гірші?!

Відклав на трохи автомат -

Лежу в лікарні, пишу вірші...

Привіт із темної безодні,

Де час застиг, немов цемент,

Який вже хтось напередодні

Залив у цей важкий момент.

Тут не ворушиться нічого -

Ні тінь пітьми, ні світло мрій

Застигло все - й нема нового,

На глибині німих подій.

Та в цьому дивнім моноліті,

Де кожен подих - наче гріх,

Знайдеться те, що в цьому світі

Міцніше каменів усіх.

​Колись цей камінь розкришиться,

Проб’ється голос крізь бетон,

І тільки спогад залишиться —

Про цей страшний і довгий сон.

Хіба ревуть слони, як ясла повні?

Коли в ковшах вирує пряний каррі,

І як в Тернополі чи десь у Ромні

Приїжджі з Делі ходять на базарі.

А хтось сміється в інтернет-мережі -

"Колись і шаурма була чужою»,

Бо світ давно змішав кордони й межі,

І Львів не став від цього менш собою.

Тепер на ринку поруч з кропом й салом,

Влаштовують на покупців сафарі -

Пахуча зіра, куркума й масали,

Фасовані у пластиковій тарі

Так і живем: де Гімалаї та Карпати

Сплелись в один химерний вузлик долі.

І вже й мігранти вміють заспівати

"Червону руту" у широкім полі!

У день травневий дощовий

Недавно йшовши своїм містом,

Побачив в школі випускний,

Що проникав глибоким змістом

Нахлинув спогадів флешбек,

Як я малим стояв так само

Ловив від всесвіту фідбек

І починав життєву драму

Переді мною сто доріг

Стелились фарбами густими

І я не йшов - сміливо біг

Між міражами непростими

Завзято ноги оббивав

В низькі, здавалося, пороги

І страху я тоді не знав,

І не чекав від них тривоги.

Я світу ще не мав знання

І біг з наївністю дитини

Туди, де жалом б'є терня,

І непокорені вершини

Знайомі патерни шукав

І не лякався перших тіней

Мій погляд сенсу виглядав,

Де розливався яд зміїний

І зараз думаю такий:

А що якщо б обрав я іншу?

Та серцю той шлях дорогий,

Де віднайшов потрібну нішу.

На небі місяць - головний фіксатор,

Нічних гріхів розгублених людей

Він бачить все: і зраду, і розплату,

І тінь чітку потрачених ідей

​

Йому так важко цей тягар тримати,

Й коли під ранок стихне шум нічний

Усі секрети йде розповідати

Життя нічного свідок мовчазний

​

В небесній келії, за вишитим туманом,

Його проходить сповідь головна,

Щоб змити все, що бачив під курганом,

І ввечері світити знов сповна

За нічним густим туманом

Під старим, як світ, курганом

Спить козацька давня слава

Й спочиває сталь іржава

Вітер степом ледве дише,

Сон віків в раю колише,

Світять ясно в небесах

Очі тих, хто зник в боях

Спить володар темних справ,

Що століттями мовчав.

Час ховає всі жалі,

Що лишились на землі.

Де буяє пишно цвіт,

Що в полон забрав весь світ,

У віках застигла мить

Про минуле, що мовчить

Я просив у Бога сили -

Він послав мені любов -

Й потекла по моїх жилах

Благодатна свіжа кров

Я просив у Бога крила -

І Він кинув у вогонь, -

Й остаточно закалилась

Найсильніша в світі бронь

Я просив спокійних днів -

Він послав грозу і зливи, -

І до злих думок і слів -

Я сьогодні невразливий.

Я просив вказать дорогу -

Він забрав усі сліди,

Й крізь тумани і тривогу

Наказав: "Вперед іди!"

Із широких прейскурантів

Він залишив тільки гарт

Бо в житті - без варіантів -

Нами рухає азарт

У світі гучному, де тисячі нот,

Все ж варто послухатись тиші

Й думки записати в затертий блокнот,

Що в серці так тихо колишуть.

Пробачити світові гостру терню,

Залишити біль десь позаду

І взяти у тиші із крапель вогню

Собі найціннішу пораду

​Рятуючи з попелу ржаві мости,

Які безрозсудно спалили —

Бо як же без цього людині рости

І де набиратися сили?

Бо сила десь мешкає в кожному з нас -

І варто її пошукати,

Бо поки вогонь у душі не погас

Ще можна нове збудувати

Кого не зустрінеш дорогою вгору,

Того вже зустрінеш дорогою вниз.

Не кожен покорить вершини Фавору –

Є часто у цьому життєвий каприз.

Мольби й сподівання, що канули в Лету,

Розбиті дороги у пошуках втіх,

Нагнута спина, щоб підняти монету,

На свято життя запросили не всіх.

Кого не зустрінеш дорогою вгору,

Того вже зустрінеш дорогою вниз.

Життя лотерея май примху сувору –

Не кожен отримає бажаний приз

Та це не причина на лаврах спочити!

Здається з невдачі хіба ідіот,

Нам дано природою космос пробити,

А може й дістатися інших висот

А пам'ятаєш теплий вечір,

Наш сміх і чашку на столі

Як готували нашу втечу

Від всіх турбот, що на землі

Тоді здавалося — ми вічні,

А світ великий — лиш для нас.

В очах твоїх палали свічі,

І зупинився наче час

​Ми малювали дивні карти

Маршрутів сплетених ідей

Були ті плани чогось варті -

Для двох стривожених людей

Вернись сюди, де тихі ночі,

Малюють тіні на піску

І в сяйві вогнищ, очі в очі

Знайдемо знов весну таку

Нічні вогні старого міста

Бруківка, вкладена в рядки,

І запах печеного тіста

Ведуть за руку всіх сюди

Тут час ховається між арок,

У вайбі кави і дощів,

В альбомах чорно-білих марок

І в тінях стрижених кущів

За кожним рогом тут легенда,

Що загубилась крізь століть,

Стара австрійська десь фазенда

Чужі історії таїть

Мій Львів живе у ритмі серця

Теплом розмоклих ліхтарів,

У філіжанці, як здається -

Уривки спогадів і снів

Я би радий побачити ліс,

Та мені заважають дерева

Я би радий злетіти у вись,

Та тримає реальність сталева

​Я би радий почути чийсь біль,

Та свій голос лунає загучно

І би вразив в десяточку ціль ,

Та не вмію стріляти так влучно

​Я би рад показати єство,

Та ховаюсь за маски і ролі,

А на спробу знайти божество -

Хтось поставив надійні паролі

Я би рад осідлати фрегат,

Та не можу підняти вітрила

І знайти джерело був би рад,

Де сховалася всесвіту сила

Як знайти той священний грааль?

Де шукати той ключ від розгадки?

На яку натискати педаль?

І чиї почитати нотатки?

І здається розгадка ось-ось -

Десь вже поряд в повірті витає....

Та на мить відчуття відбулось,

Що секрету насправді немає

людських емоцій неіснуюча проблема,

хіба життя - це не пуста дилема?

чи то сміх, чи то планета,

я знаю точно, краса життя залежить сьогодні й тут лише від тебе

вона ховається у кожній миті,

вона в сльозі доньки всіма покинутого тата,

вона в мені, в тобі, вона в меті.

сидить вона десь у підвалі.

вона в очах, у радості-печалі.

вона в моменті, у дідовому слівці, у сварці,

у спокої, що належить такому не самотньому рибалці,

у дитини недовивченій колядці, в утопічній казці.

вона красується повсюди і не тільки вранці.

та є емоцій неіснуюча проблема.

вона дере нас,

все глибше й глибше, все більше й більше,

аж доки ми живі. існують з нею й імпульси прекрасні.

вони живуть в поемі, в Гомера Ілліаді,

в необачно кинутому слові, в тоталітарно стилізованій промові.

бо ми і є емоцій неіснуюча проблема,

та чомусь вважаєм, що життя - пуста дилема

Ви знаєте, як ото буває:

Часом у думках сидиш і згадуєш про емоцій голод,

Про свій хаотичний безлад і пустий холод,

Та не бачиш, як стаєш життя чужого ти конферансьє.

Комусь щось поламаєш, а подумки

Собі ти брешеш: «Це ж не моя вина,

Вона сама і стрибнула на скелі»,

Та справа в тому, що тією скелею був ти сам,

А штовхнули її твоєї особистості паролі,

Ти став на шлях цинічний і забув красу життя на волі.

Навіщо ти лишень існуєш, тікаючи від невизначеності болі?

Ще до того, як колись

Я тебе у сонці повідав,

Ще до того, як колись

Жертвою твого світла сліпо став,

Як колись не було ні круч, ні закривавлених трав,

Як не було бавОвняних полотенець,

Як не було живим болем хворих хурделець,

Як зорями небо світило на людей тонку

Завуальованую сталь і бачило один кришталь,

Кришталь надії й брудної акварелі

У корисливому світі з ідеями,

Присвяченими радикальному Каменяреві,

Ще до цього всього, от колись…

Жили люди з почуттів коктейлями,

Закохані, раділи хоч одній гортензії,

А вони й не знали ні волі, ні терпко-солодкого смаку поезії,

А вони і не знали, що ведуть до міста,

Заповненого смертельно-пустими алеями,

Людьми обманутими щирими сценами,

Скупими від цинізму сонетами,

Музики позбавлених камінням у грудях кларнетами.

До чого ми йдемо і що хочемо бачити у дітях, памʼятниках, очах близьких й коханих, якщо ми не можемо перемогти одне єдине слово - страх

Їду повз кривих тротуарів

На тому, що люди «гроб на колесах» називають

Над головою щось гучно вибухає

«Справедливість» свій дзеркальний удар розриває

Але я їду

На краях зустрічних тротуарів

Водії у своїх злісних коробках мене оминають

Їм би хотілось,щоб мій самокат переїхало трамваєм

Але попри темряву і спалахи

Попри нещасні фари, які так світять в … обличчя

Я посміхаюсь

В моїх вухах музика про найкращі часи уявні

Де ми з тобою по неіснуючих вулицях гуляєм

І там нічого нас не розрізняє

Це місце легко сплутати з раєм

Чи з тим темним куточком у твоїй шухляді

Мені не важливо з якого ми будемо краю

Якою я б не була водійкою

Якщо помру по цій дорозі, не виникне жалю

Адже я почую поклик

Щось схоже,

коли в дитинстві вночі довго на балконі лежала

А позаду цей голос строгий,

по імені кличе, - Івана!

І звісно я здригаюсь з підлоги,

як б сильно зірки мене не тримали

Здається, коли у мене зʼявилась мрія про тебе,

смерті стало замало

Нудотне бажання жити,

вже рідну суїцидальність здолало

Це ж якою треба бути людиною? 

Щоб хотілось про неї писати під шахедною зливою

І щоб мене це більше не лякало

О, прекрасний паж свого патрона,

Аркуш — безумовна наша воля ,

тож варто обережніше Шекспіра турбувать,

бо буде яма й тиск, як в Гамлеті ото опять.

Бо як поета трагіка та в мить тут знов все скоригують,

та й забудуть про ваш вплив

Усе зрівняють до каменя і всіх основ,

Таке повтрювалось вічно, знов та й знов

та будем згадувать зі скреготом в зубах

той згадки спалах, наче щастя в 20 томах.

Я не помістиця ота безмежная любов —

нас кинуть в примітив, наприклад, в Неоліт,

на ту платформу сонну й мертву знову.

Я хочу за руку тримати тебе.

Не телефон,

Бачити очі, усмішку.

Чути голос.

Справжній голос, що лунає так ніжно з уст.

Подалі навушників, яскравих екранів.

Сяяти теплом один для одного,

Відчувати кохання.

Підтримку.

Втомлений, схвильований, радісний, будь який але мій.

Вона тримала небо на крилах,

Найбільший птах, що знала земля.

В її моторах - велич і сила,

Що обіймала міста і поля.

Ворог спалив її хижим вогнем,

Та світло надії ми повернем!

Ось Гостомель. Порожній ангар.

Понівечена сталь, розірване крило.

Підступний, жорстокий, смертельний удар,

Знищив усе, що під небом гуло.

Але залізо — то попіл і дим,

А мрія народу лишилася з ним.

І в День Перемоги, в свято свободи,

Ця паралель стає дуже чітка:

Літак був один - а у серці народу

Живе тисячами нова весна.

Ворог розбив найміцніший метал -

Він прорахувався, повний провал!

Та дух українців тривкіший за сталь!

Хай всі війни відходять у даль!

Мрія над нами летить у висотах,

Невловима для куль і для тих, хто на болотах

Вона в наших думках, у щоденних турботах,

Крізь дим і туман найважчих ударів.

Лети, наша Мріє, вільна й єдина,

З тобою підніметься вся Україна!

Залізо розплавиться, попіл згорить!

А наша свобода у небі зорить!

Ми відбудуємо крила її,

Співайте про Мрію, мої солов'ї!

Казочка про чарівне нічне небо

Надворі вечір тихо став,

Козак-місяць на вахту встав.

Він ковдру зоряну згорнув

І колискову затягнув:

«Спи, маля, у тиші нічній,

Хай снятьсяй чарівнії сни.

Усе навкруг пішло у сну,

Зірки тримають тишину».

А десь далеко — не бліцкриг,

А дивний світловий наплив:

Замість гуркотів і тривог

Летять феерверки у замок!

Яскравий спалах — золотий,

І синій, рожевий, живий!

Цвітуть вогні на небесах

На щастя дітям у очах.

А замість диму від вибухів —

Пливе надворі тихо з вітрів

Аромат троянд живих,

Для снів солодких та міцних.

Пахне троянда у саду,

Вона відгонить всю біду.

Усе розвіється, як дим,

Спокій прийде у кожен дім.

Закрий очі, ма

Сидів митець, писав митець

Натужно із словець, хай їм грець!

Вичавлював мету, модерний сенс,

Писав зі снів, небесний референс.

Вітер грів, митець тремтів увесь,

Холодний розум літав там десь.

І тремтіли губи, тремтіли й пальці...

Очі на папірці не бачили грації.

Ніби день, що втратив муки ночі,

Точно хворий — хвора й творчість.

То прокляття тої з ненаписаних пісень,

Що у снах наяву вкрала світла день.

Ця дилема, мов бритва, що ріже по нервах:

Глядач масовий — публічна страта жертви.

Чи для всіх це просто, чи складно для душі,

Де сміються одиниці, а плачуть тисячі?

Раптом ранок дихне сигаретним димком,

Запиває вкотре біль мутним коньяком.

На столі лише попіл і кави брудна каламуть...

А «модерні сенси» у кутку почекають та заснуть.