Частина XXV. Гай

Їх впіймали.

Володар стояв на колінах зі зв’язаними руками, з пов’язкою на очах. Поруч була Маша. Дихання постійно збивалось. Спина й горло віддавали біллю в кожній клітинці тіла. Десь зліва вовтузився Полковник. Володар зосередився на своїх відчуттях.

У величезному храмовому підземеллі було щонайменше п’ятеро, можливо, семеро людей. Вони розмовляли між собою незрозумілою мовою, шаркали босими ступнями по кам’яній долівці й, схоже, сперечались.

Ці підземні жителі не були задоволені своїми полоненими. Час від часу Полковник хрипко огризався. Слова здавались напрочуд знайомими, але вловити їх значення йому не вдавалось. Його свідомість починала покидати тіло, роблячи всі фрази обірваними й уривчастими. В майже маренні він запитав Полковника:

— Що вони кажуть, Лук’янов? Вони схопили тебе? – Він не сподівався на відповідь, але той озвався.

— Я порушив закони, покинув острів. Вони кажуть, я зіпсував твою посвяту. Ахах, зіпсував. Я лиш хотів, щоб він жив. Яка іронія, ти розумієш? У місці, яке побудувала жінка з такою ж ціллю.

— Я не розумію, — почав Володар, — але їх підвели й погнали в один з бічних кориддорів.

Часу гаяти не можна було. З кожною секундою ситуація ставала небезпечнішою, а Волд почувався слабким та вразливим. Їх вели кудись вниз, судячи з усього, по вручну вирізаних коридорах, які освітлювали рідкі спалахи смолоскипів, світло яких пробивалось крізь пов’язку. Волд нарахував десять, доки вони не звернули в бічний коридор. Цього разу він видався ще світлішим. З цього він зрозумів, що вони йдуть до житла, або ж до самої гробниці.

Ноги зальопали по холодній воді, чи, можливо, багнюці. Волд плечем спробував потягнути пов’язку з очей, але один з охоронців боляче стусанув його в бік.

— Куди вони нас ведуть, Волде? — почувся поруч голос Машки.

— Не знаю, — Волд зробив паузу, — певне до гробниці Ахілла, принести нас йому в жертву.

Полковник розреготався.

— Що смішного, — не стримався хлопець.

— В жертву принесуть мене, після того як я проведу ритуал, а її одразу проведуть до землі мертвих. Це велика честь.

— Від того не легше, — пробурмотів собі під ніс Волд. У його душі боролись два бажання. Шалено хотілось побачити гробницю Ахілла та його легендарний щит. Таким, яким його описував Францкевич. А з іншого боку хотілось втекти з цього місця й забрати Машу подалі від небезпеки. Врешті, він наважився на другу думку. Волд вичекав секунду, й вдихнувши, кинувся на охоронця спереду, атакуючи його головою, наче тараном. Від удару пов’язка нарешті спала йому з очей, повиснувши на шиї. Машка в ту ж мить вчепилась йому в плече, готова до переходу крізь портал, але Волд закляк на місці. Прямо перед ним в древніх стінах стояли різьблені важкі двері. Й вони були прочинені. Світло, що лилося з нутра зали за ними неможливо було передати словами. Це воно кликало Володаря, воно обрало його. Він рушив назустріч йому, як метелик лине до світла, не в змозі опиратись. Машка щось говорила йому, але Волд не чув жодного її слова, він переступив поріг.

Наче хвиля електрики пройшлась його тілом. Десь далі гупнуло тіло Маші, відкинуте силою енергії, що пульсувала в кожній його клітинці. Перед ним був Ахілл. У величній темряві зали, він у світлі палаючого щита, був найпрекраснішим, що Волд міг побачити в житті. Володарю хотілось лиш підійти ближче, стати частиною цього світла, що шепотіло тепер до нього знайомими голосами. Навколо ніг зімкнулись води мертвої ріки, та ніщо вже не могло його спинити. І найдивніше. Ніхто вже не спиняв.

Сяючі золоті кучері тріпотіли, наче вітерець грався ними, правильні риси обличчя прикрашала легка, майже непомітна посмішка. На ному не було обладунку, чи зброї, як у полеглого воїна, лиш легкий хітон, наче він приліг відпочити після важкого дня. Володар наблизився впритул й тремтячими пальцями торкнувся його кучерів. Легкий шепіт довкола тепер перетворився на рівномірний гул, що наче хвилями поширювався від тіла.

Й Володар зрозумів. Це не гробниця. Це колиска. Матір Ахілла зробила своєму синові місце, де чекатиме, коли її син прокинеться. Вічно. Але де ж вона сама? Чому ці люди навколо єдині, хто наглядає за ним? Наче отямившись від цієї думки, Волд оглянувся.

Інші стояли навколо. Як він не почув їхнього руху? Волд раптом відчув себе загнаним звіром. Де Маша?

Полковник виступив з кола з божевільною усмішкою.

— Ти підходиш для служби Ахіллові. А я засвоїв урок й готовий до покарання. Долі не змінити. Намагаючись відвадити його смерть я лиш зробив її неминучою. Наше минуле й майбутнє давно зв’язане Мойрами в клубок. Тож зараз ти пройдеш посвяту в оракули, а я прийму свою долю.

— Що? — не повірив Волд.

Та той не пояснював нічого більше.

Одним махом він загнав свого іскристого меча Володареві прямо в груди. Миттю підійшли ще двоє й підняли його в повітря, як легку пір’їнку й поклали на щит, прямо на тіло Ахілла.

Світло пронизало його єство кинджалами і Волд вигнувся всім тілом назустріч. Більше не було страшно. Він просто відчинив золоті двері. Останні.

***

Здається, він говорив про щось важливе, але думка вилетіла з голови.

— Це сталось, — ось так, двома простими словами він описав щось грандіозне. Просто. Без передчуттів і тремору в пальцях. Без епічних подій. Серед звичайної розмови його служба скінчилась.

Дардан нічого не зрозумів. Він ніжно торкнувся його плеча.

— Що сталось, любове моя?

— Він тут, — пояснив Гай, — наступний Оракул відвідує мене. Я передам йому свій досвід й перейду в обійми Ахілла.

— Що ти таке верзеш, ти нікуди не підеш. Ти… ти певне розігруєш мене.

Гай співчутливо посміхнувся.

— Світ забув про нас, але ми пам’ятаємо, чому ми тут. Ніщо на цім світі не вічне, навіть боги. Через дві тисячі і триста років я отримую дозвіл відпочити. Ти за мене не радий?

— Я люблю тебе! НЕ СМІЙ мене покидати! – Дарданів голос піднявся на октаву.

— Як ти можеш називати монстра який вліз в твоє тіло й їсть твою душу відвідинами! Клянусь, я вб’ю любого, хто зазіхне на твоє життя!

— Любий, на нашій посвяті жертв було значно більше.

— Це інше, ми не мали вибору!

— Дане, Мойри вже сплели свої нитки. Доля визначена для нас. Пообіцяй мені не йти за покликом серця, не роби дурниць, благаю. Ти маєш допомогти нещасному.

Дардан рвучко розвернувся на п’ятках й пішов геть з молитовної зали.

Гай зітхнув:

— От дурненький. До молитовної зали звідси дві години ходу.

Він торкнувся рукою стіни, але зачудовано спинився, замість його звичних порталів під пальцями відчувався холодний метал.

— Що це? Залізні двері?

Кругла ручка була теплою на дотик. З секунду він вагався, а тоді відчинив ці чужі двері. Треба повідомити іншим.

Замість тепла переходу його зустрів неприємний протяг. В святилищі панувала біганина. Мала служителька Діоніса мало не перечепилась через оракула.

— Звідки така метушня? – Гаю здавалась ця поспішність недоречною. Ба, навіть сміховинною. З запізненням він відчув інших прибульців у їхньому гроті.

— Люди, — коротко відповів Пілос, служитель Гефеста, — ми знайшли їх в нижніх тунелях.

— І вони йдуть сюди! – Бріс була розлюченою і збудженою майбутньою бійкою.

— Бути тут непосвяченим велике зло! І як ти не відчув цього! –Басилевс рвав і метав. – Де ви з тим пройдисвітом Сатурном вештаєтесь!

Але Гаю було легко на серці, чи не вперше. Тепер це його не стосується. Нарешті. Його прокляття скінчилось. А переселенець після цієї думки ворухнувся. Й стало неприємно, наче п’явка причепилась до тіла. Він був сильний, та Гай був сильніший, він з легкістю міг заглянути в його душу.

— Бас, останній з людей має піти живим.

— Що? Це ще чому?

— Мій час настав. Ця людина приведе нового Оракула.

— Але…

— Басилевсе…

— А як же Дардан?

— Йому буде важко, але він переживе, — Гай всміхнувсь кутиком губ. Йому доведеться.

Гай скоріш відчув, що той кивнув, і, не стишивши ходу, кинувся до нижніх коридорів. Десь почулась тріскотня зброї й крики. Востаннє тут було так шумно років двісті, а то й триста тому. Той хлопець, що привів цілу армію, як же його звали… вже й не згадати. Та й яка різниця, він так і не вийшов звідси.

Відколи їх відіслали на цей острів, не було й дня, щоб він не мріяв побачити сонце й блакитне небо знову. Та, схоже, не судилося. Щось всередині затрепетало, наче птах в клітці.

— Не бійся, Володарю, — мовив пошепки до свого «відвідувача». – Я знаю про тебе все, і ти знатимеш мене, як сам себе. Ти будеш мною в цьому світі. Однак, свою душу я тобі не віддам, я заслужив на відпочинок за ці тисячі років. Що у тебе є? Вовк, ворон. Змія? Що це за жертви дивні обрали тобі жриці? І лиш ОДНА душа. І та вже догорала. Не дивно, що ти слабший за мене.

«А якщо я не захочу, якщо не прийму цю долю?» — Нарешті озвався непрошений гість.

— У тебе немає вибору, — Гай був категоричним.

— Тут, у підземеллях Левке ми стоїмо на варті не тільки сну Ахілла, сина Фетиди. А й на межі двох світів. Живих і мертвих, усього тимчасового і вічного. Я почну з початку, ще є час. Фетида так хотіла своєму синові вічного життя, що принесла маля сюди, на острів, і у печерах під ним, у водах Стікса скупала його, щоб зробити невразливим. Наскільки мені відомо, вода мертвих дійсно впливає на живих, однак передбачити як саме, неможливо. Та оскільки вона була дочкою морського бога, вона могла щось знати про священну межу. Хлопець ріс і став сильним, вродливим юнаком, коли почалась Троянська війна. Хоч як Фетида його не ховала, хитрий цар Одісей знайшов його й забрав з собою, звершилась його доля. І так, не зважаючи на всі зусилля, син її загинув від стріли Паріса, володаря Трої, у розквіті літ. Згорьована, вона молила богів повернути її сина до життя, та навіть боги не можуть воскрешати.

Будучи жінкою великої доброти Фетида сама врятувала чимало богів від смерті. Гефеста, бога ковальства, вона виховала як власного сина, після того, як Гера скинула його з Олімпу, не бажаючи мати кульгавого сина. Діоніса, бога виноробства вона врятувала, сховавши тут, в печерах, коли за ним гнався божевільний цар. Кронос, батько всіх богів же винен їй своєю свободою й коханням, що він знайшов у Лідії. Це вона вмовила Зевса помилувати батька й відпустити жити на землю. Так, там вони оселились разом з Янусом, який також проникся співчуттям до богині. Аполлон, який поклявся оберігати Ахілла, а потім сам зрадив присягу, приєднався пізніше, можливо так він хотів спокутувати провину. Разом вони вирішили допомогти їй як не повернути сина, то хоч зберегти його навічно. Сам Гефест викував поховальний щит для Ахілла і ще шість для кожного його служителя, а боги дали своїх сил для кожного, щоб захищати героя вічно, доки не знайдеться спосіб повернути його до життя. Маючи їх частинки ми самі трохи подібні до них. Але для щита потрібна сила душі, на нашій з Дарданом посвяті були принесені в жертву тисячі молодих душ. Тому ми не старіємо й живемо крізь століття, виконуючи свій обов’язок. Ти ж майже нічим не відрізняєшся від смертного.

Левке завжди був особливим місцем. Сама ріка Стікс омиває його печери. Саме тут закінчується земля живих і починається земля мертвих, лиш боги могли переходити між світами. Й, наскільки мені відомо, саме цей перехід був створений для Фетиди. А може, він був тут завжди й вона лиш користалась ним, щоб навідувати сина.

Та чим далі, тим рідше вона з’являлась в храмі і врешті прийшла востаннє в образі старої жінки. Це було сім сотень років тому. Я пам’ятаю, як вона стояла над його тілом, цілувала його руки. Та врешті пішла, не сказавши й слова. Я думаю, вона шукала його душу на тому світі. Та так і не знайшла. Може, щось трапилось з нею там, на тій стороні. Чи вона втратила надію й повернулась до свого морського батька. Чи так й лишилась там, втративши розум з горя й туги.

Ніхто цього не знає. Навіть я. Згодом забули про нас й усі інші мешканці живого світу. Верхній храм зруйнували війни, а на нашу землю прийшли чужинці. Ми служили Ахіллу вірно. Ніхто не ступив ногою до святилища. Дотепер.

Гай відчинив ще одні двері і його обличчя обдало теплим вітром. Вони опинились в обійсті Ахілла. Теплі й гладкі камені вели до центру, а стеля була настільки високою й далекою, що перетворювала в ехо любий шепіт.

Хтось сидів під щитом і Гай тихенько сів поруч.

-- Хоч ми й служимо богам з їх вічною силою та ми не вічні, Дане.

-- Як ти знаєш? Якби не він, ти прожив би ще тисячу років.

-- Можливо. Але я стомився. Служба Януса не з найлегших. В тому, що так склалась наша доля, винні ми самі. Ми могли відмовитись і померти безлавними злодіями в тому храмі. Пам'ятаєш? З того моменту, як ми прийняли нашу участь, наші долі стали визначеними, до останньої миті. Не варто йти проти неї.

-- Він з'їсть твою душу і змусить служити собі навік.

-- Я знаю.

-- І ти так спокійно про це говориш?

-- Ще трохи й він візьме наді мною контроль. Ти знаєш, що потрібно зробити, Дане. Ми були друзями з дитинства, ми були коханцями більше двох тисяч років. Я хочу, щоб ти це зробив. Відіслав мою душу до Ахілла. Доки новий Оракул остаточно мене не поглинув.

Дан різко нахилився й припав вустами до нього у відчайдушному цілунку. У нього він вклав всю свою біль, це все, на що він був здатен. Бідний, жорстокий Дан.

-- Гаразд, -- коротко сказав, -- я проведу таїнство. Але не обіцяю, що не намагатимусь змінити наші шляхи. Ти маєш бути тут, поряд зі мною.

-- Дякую, -- Гай міцно його обійняв.

Щось задзвеніло в одному з напрямків тунелю.

-- Вони вже йдуть.

-- Уже? – Дан вчепився в рукави його хітону.

-- Пора, -- Басилевс підійшов непомітно.

Серце Гая забилось частіше, на секунду йому здалось, що Володар відчуває вдячність до нього. Тепер він не буде його вбивцею.

Щитоносці стали навколо прекрасного Ахілла, й Гай обернувся до Дардана.

-- Цим мечем, дарованим мені Кроносом, я звільняю тебе Гаю з роду Скіпітеронів від служби нашому царю Ахіллу, правителю царства вічних, сину богині й славетного царя, -- Дан з гортанним риком загнав свого меча у груди оракула.

-- Все добре, Дан. Я нічого не відчуваю, -- прошепотів тихенько, щоб тільки він почув.

З-за спини вийшли Басилевс та Бріс, щитоносиця Фетиди. Вони плакали, прощаючись з другом. Жриці підхопили Гая й поклали зверху на тіло Ахілла.

У вухах загупала чиста енергія.

-- Цим мечем, даним мені Сатурном, батьком всіх богів, -- слова Дана звучали геть далеко, -- я забираю в тебе щит, дарований тобі Янусом, богом початку й кінця, всіх входів та виходів, викуваний Гефестом для служби крізь віки, напоєний життями вірних слуг богів для нашого царя…

Зі звуком, сходим на вибух, медальйон вирвався з його грудей, піднявся високо й упав далеко в темряві.

-- Я бачу… світло, -- останнє, що встиг сказати Гай.

Перед ним відчинились останні двері.

Володар простяг руку, щоб вчепитись в химерне, візерунчате кільце. Але щось не дозволило йому це зробити, наче припнувши до поверхні. Й у всьому тому сяйві він побачив його, прекрасного білявого юнака, його очі були пошрамовані, але, здається, він його побачив, привітно махнув рукою й розчинився в золотому промінні іншого світу.

Все навколо почало розмиватись й, перш ніж Володаря остаточно не поглинуло світло щита Ахілла, Володар поглянув наліво й побачив розлючене обличчя Полковника. Той дивився в бік одного з коридорів. Туди, де зник Францкевич з викраденим щитом Януса.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.