Частина XV. Прощення

Володар застиг в нерішучості. Перед ним сиділи Германчик з Францкевичем. Останній виглядав наче непогано, лиш права частина обличчя була заліплена пластиром.

Старий повільно піднявся з диванчика, й, не вірячи своїм очам, підійшов до хлопця. Торкнувся рукою його щоки, наче перевіряючи, справжній він чи лиш дух.

Волду захотілось впасти перед ним на коліна і довго просити прощення.

Натомість він просто стояв непорушно, не знаючи, куди діти руки.

— Неймовірно…

— Неймовірно, — повторив знову, оглядаючи його з усіх боків.

— Ніколи б не подумав, що таке можливо.

Хлопець все ще не міг вичавити з себе й слова, лиш мовчки чекав, доки він завершить свій «огляд» і почне ставити запитання. Але Францкевич не питав. Ні. Про це не було й мови. Він лиш вказав на стілець і наказав:

— Розповідай.

Спершу голос хрипів, наче й не сподівався, що зможе звучати знову.

Та Францкевич ніяк не виказував своєї реакції, похмуро розглядаючи стільницю, тож стало трохи легше. Коли він дійшов до частини з полковником, лице його посуворішало та нічим більш своїх емоцій він не видав.

— Так я й опинився тут, — нарешті завершив він. В горлі пересохло. Що тепер з ним робити — нехай вирішують.

В кімнаті запанувала тиша. Старий явно обдумував свої слова, його очі запалали азартом:

— Ти можеш це повторити? — пролунало як грім серед тиші.

— Що? — звук вирвав Володаря з напівтрансу.

— Покажи свій дар. Відчиняти двері в стінах.

Волд оглянувся, шукаючи підхожу стіну. Якраз між крутими східцями на мансарду й невисоким сервантом радянських часів.

— Тут.

— Добре. — Ствердно й ледь недовірливо.

Всі завмерли.

Торкнувся тремтячою рукою теплого дерева.

— Мені треба пройти, будь ласка, будь ласочка, — зашепотів Володар до теплої поверхні. Але нічого не сталось. За спиною кашлянув Алі.

Волд спробував ще раз:

— Давай, треба всього лиш двері, я хочу прохід! — нічого. Руки спітніли. Він помітив Машу в куточку кімнати. Вона все чула? Тепер точно осудить.

Напруження в кімнаті росло, навіть повітря, що Волд вдихав, було густе, тягуче.

І раптом.

— Я хочу вийти, — слова, наче самі, злетіли з язика. Наче по команді, обшивка стала тріскатись і відпадати, оголюючи чорне, лискуче дверне полотно.

Позаду почулись вигуки здивування. Не гаючи й секунди, Володар відчинив їх й зайшов до невеличкої комори. Почув звук замку і прохід злився зі стіною. Запала тиша. І він зрадів їй. На підлозі лежали розбиті банки з консервацією. Софія, певне, не скаже йому дякую за це, але тепер — в тиші відсутності думок було блаженство. Тому що буря наближалась і її тепер не відкласти.

Волд випростався, вдихнув на повні груди й простягнув руку до ручки дверей. Та, тепер безшумно, підкорилась, проявляючи отвір в стіні.

Перед ним постали шоковані обличчя. Софія тримала за руку Германчика, наче той був підтвердженням її реальності.

— Неймовірно, — знову прошепотів Францкевич, — усі ті байки, що розповідав батько про мого діда... все правда, все вірно. Під островом таки є храм Ахілла, його щит. А батьків медальйон якимось дивним чином вибрав тебе, наділивши даром вічного життя, і силу, що зможе... я вірю... рушити сам час.

— Що? — Волд сам був шокований від цих слів, — ні, я лиш двері відкриваю.

— Це лиш зараз, — задумливо мовив він.

— Ви вб’єте мене? — чомусь спитав. Спокійно. Навіть голос не здригнувся. Маша в кутку закрила обличчя руками.

— Що? Ні, звісно! Я не збираюсь тебе мучити, — поспішно запевнив його Францкевич, — сідай, пообідай з нами. Гадаю, Машуня може приєднатись до нас.

Машка ганебно вийшла зі свого сховку під невдоволені погляди Софії.

Апетиту не було. Під мовчазним наглядом Францкевича Володарю хотілось скоріш провалитись під землю, ніж лишитись з ним наодинці.

Антиквар смачно хильнув вина:

— Отже, ти не пам’ятаєш деталей в прочитаних тобою документах. Як і сам зміст листа?

Хлопець ствердно захитав головою. Маша не витримала, й стримано (на диво) кивнувши вийшла з вітальні. Чомусь це боляче кольнуло Володаря.

— Розкажи мені про полковника. Я все ще не можу повірити в це, він був моїм другом, а насправді як той змій, зачаївся, щоб пустити отруту. Втім. Як і ти.

— Я, я шкодую про свій вчинок.

— Цей медальйон приніс багато лиха в нашу сім’ю. Через цю таємницю вже п’ять поколінь Францкевичів страждають.

Але я поклявся. Що знайду те, чим марив мій дід. Чого боявся мій батько. І тепер не спинюсь. Я слухаю.

Володарю стало зле. На що здатен цей чоловік, що в його думках? Але він в боргу перед ним. І він розповість про свої подорожі у часі. Сам Лук’янов був підтвердженням його слів.

— Отже, — впершись ліктями в стіл, старий повернув свої колючі очі до нього, — він хоче повернути медальйон і не спиниться, в усі часи. Тепер дійсно лишається тільки одне — ти повинен нам допомогти знайти той храм. Доки він не знайшов нас.

— Але ж, якщо тому вірити, там ще п’ятеро. Сильних, безсмертних охоронців з невідь-якими силами.

— Ну, ми до цього будемо готові. Запас транквілізаторів у мене достатній — заусміхався Германчик.

Володар замовчав.

— А що потім?

— Я не думаю, що вони стануть за нами йти, — сказав Францкевич, — бачиш, Я ЗНАЮ, що було в тому листі. Завдяки переказам батька. Одне лиш погано, ми не знаємо, де знаходиться вхід до храму. Жодна з експедицій не отримала успіху.

Він встав з-за столу й почав ходити туди-сюди.

Софія подала голос:

— Але ж ми тепер знаємо, звідки вийшов Лук’янов на берег Зміїного, отже, можемо значно звузити пошуки.

— Цього мало. Неймовірно мало. Крім того, цей вхід завалено, якщо вірити словам Володаря.

Раптом зупинився:

— Один лиш Полковник знає це.

Германчик пхикнув.

— І що, може ввічливо попросимо показати нам дорогу?

— Непогана ідея, — задумливо протягнув старий, почесуючи пластир на щоці, — повинен бути спосіб змусити його розповісти.

— Ні, — Володар повинен був спинити це божевілля, — він не скаже вам. Повірте, немає способу змусити його.

— Ну, — порушив паузу Германчик, — ми можемо віддати тебе йому, а коли він забере медальйон, просто простежити за ним.

У Володаря все похололо всередині.

— Та жартую, що ти. Це вже геть крайність.

— Зараз Володар для нас занадто цінний. Можливо, варто просто почекати. Врешті, щось ти та згадав, — задумливо промовив Францкевич.

Володар слабенько посміхнувся, але тривожні думки його не покинули.

— В будь-якому разі, ми задамо йому перцю, — самовпевнено оголосив Германчик.

— Я б на твоєму місці не недооцінював нашого старого друга, — зупинив його Францкевич, — Полковник розумніший ніж ми всі разом взяті. Роками він вів потрійне життя, як виявлялось. І ми можемо ще багато чого не знати.

— Але у нас є безсмертний козир в рукаві, хіба ні?

— Це ще питання, — осмілився Володар, — звідки ви можете знати, чи не помру я наступного разу. По правді кажучи, Полковник не дуже то й хотів моєї смерті, — Волд задумався.

Дійсно, той його вираз, коли він тільки прокинувся в новій подобі... чи є гарантія, що наступного разу він відкриє очі?

Лежачи в ліжку, Волд знову й знов прокручував це питання у своїй голові. У нього були дивні почуття і зрозуміти їх було неймовірно важко. Легкості звільнення від таємниць, що гнітили його останній місяць, не було. Не принесло очікуваної радості й пробачення Францкевича. Навпаки, все стало ще гірше й заплутаніше. Він самим своїм існуванням підставляв їх ще більшій небезпеці, спровокував на небезпечні задуми, які без нього, можливо, були б неможливими.

Не в змозі більш винести свої ж думки він ривком зістрибнув з ліжка й по-котячому виліз з вікна мансарди. Прохолодне повітря приємно студило голову. Хлопець озирнувся на будинок. У вікні першого поверху світилося. Софія. Вона стояла спиною до Волда, обнявши руками плечі. Стривожена. Здається, сперечається з кимось. Ах, так, звісно! Германчик. Ось він, підійшов ближче й обійняв її своїми куцими лапками.

Волд відвернувся й покрокував в сторону лісу. Хотілось провітритись.

Нічна стежина була на диво тихою. І вовк в ньому бачив кожен листочок на ній, кожен камінь.

“Дивовижно!” — Тільки й подумалось йому. Без труднощів він знайшов дорогу до шумного струмка й всівся на великий камінь прямо посередині течії.

У просвіті дерев яскраво світили зорі. Їхнє слабке світло відбивала й помножувала бурлива вода. Йому здавалось, що він одинокий останній індіанець, як у тій книзі, на такому ж одинокому острові серед Молочного Шляху. І все-все що відбувалось в його житті — лиш сон. Завтра він прокинеться й піде до школи, а матір залишить йому теплий сніданок на столі під скатертинкою. І не було б нічого поганого в його житті. Він пішов би на престижну роботу, зустрівши там чарівну жінку, на ім'я Софія...

По щоках потекло щось вологе. Тепер він навіть на себе не схожий. Може й на краще? Легше буде все забути?

Мірний шум води порушив тріск гілки й слабкий зойк. Волд миттю піднявся і стрибнув у бік звуку. На березі хтось сидів.

— Що ти тут робиш? — раптом вигукнув він, стаючи в повний ріст.

— Айяй! Краще допоможи! — у відповідь.

Волд підбіг до Машки й вхопив її за рукав.

— Ти чому це блукаєш тут в темряві?

З легкістю він підхопив дівчинку на руки й поніс в напрямку дому.

— А ти чому тут ходиш? Я побачила як ти йдеш до лісу, — пояснила. — Ай, по-лег-ше! Нога болить. Темно, хоч в око вколи.

— Я просто хотів прогулятись, я краще бачу в темряві останнім часом. Тобі не варто було йти за мною. І вибач, що не розповів тобі всього. Ти маєш знати правду.

Волд відчув, як її серце пришвидшено забилось. Може, не варто було цього говорити?

— Я навіть рада, — видихнула вона, — тут немає твоєї вини. Ти тепер інший.

— І так і ні. Я інший. Але боюсь я винен. І чомусь я думаю, чим далі, тим менше в мені залишається від людини. Краще б я був злим.

— Але чому? — схвильований голос.

— Можливо, ти не стала б обманюватись, і побачила б нарешті, що не такий вже я й хороший.

— Тоді ти помиляєшся і в мені, — Машка старанно його відштовхнула й стрибнула на зелений мох, ледь зойкнувши. — Я теж не така вже й хороша.

Волд ледь всміхнувся. Нестерпна дитина. Раптом збоку почувся шурхіт.

Не гаючи й секунди, Волд схопив дівчинку й безшумно стрибнув за найближче дерево.

— Тсс, тихіше! — зашепотів їй у вухо, — тут є хтось. Чужий.

Машка злякано захитала головою. Хлопець завмер і прислухався.

Через ліс кралися люди. Вони йшли явно в сторону притулку Францкевичів.

“Чому вони не ввімкнули ліхтарі?” — подумалось.

Хруснула гілка.

— От зараза, — почулось.

У Волда мурашки побігли спиною. Він знав цей голос.

— Тихіше, Куций.

— ТА вони тихенько сплять в своїй хатинці за хто скіки звідси. Чо ми маєм крастися?

— Бо в них певне хтось є на стрьомі. Чим ми тихіш все зробим, тим краще.

— Та най йому...

Волд чимтихіш відійшов від бандитів і, схопивши Машку за руку, став пробиратись назад до будинку. Битва починалась.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Avee Delmonico
28.03.2022 20:57
До частини "Частина XV. Прощення"
Здається, це перший розділ, який приніс не більше питань, а трошки відповідей. Фух😅 Але ні, треба було ще бандитам на вечірку завітати, ну! Що їм не сидиться, чесне слово. Ніби і без них проблем мало. Оххє🤬 мені не подобається Германчик, ну хоч вбийся. Навіть Софія з кожним розділом мені менше симпатизує. На відміну від своєї дочки 😁
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Олі Гнатс
    29.03.2022 04:57
    До частини "Частина XV. Прощення"
    😅дякую, твої коментарі настрій піднімають на цілий день. Одразу бачу, де варто доопрацювати сюжет. Германчик і Володарю не дуже, а ми ж сприймаєм розповідь саме через нього, через призму його емоцій. Хоча тип і не дуже чесний, та Софія безмежно віддана йому,( з батьком Маші у неї все явно було погано); я думаю, їй дуже невистачало сімейного затишку, надійного чоловіка. Хоча як таке можливо в такій то сімейці🤔.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Avee Delmonico
    29.03.2022 09:26
    ахах, дуже рада) просто я все бачу зі сторони читача, який ніц не знає про фабулу. Тому я щедро сиплю питаннями) Просто мені Германчик такий...ні риба ні м'ясо. Він надто мало з'являвся у сценах, а тут виплигнув, одразу жметься до Софії. Софію, звісно, шкода, але кидатися на шию до першого зустрічного не краща ідея. Я не кажу, що Германчик погана партія, але все ж... ахахах, гадаю, Машці було б спокійніше, аби вони лишилися маленькою сімейкою Францкевичів.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Айя Нея
    06.07.2021 14:51
    До частини "Частина XV. Прощення"
    Нарешті! Несподівано старий Францкевич виявляється таки живим!! Волд схоже починає розуміти, як використовувати силу. І... на найцікавішому звісно ж все обривається =:= Сподіваюсь з Машлю все буде ок, вона найкращий герой =))
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше