Частина XXVII. Він не сам

— Хочеш поглянути на це? – зашепотів Полковник, — ти можеш побачити моїми очима. Просто відкрий двері до мого розуму.

— Ні, — Волд не мав жодного бажання лізти до його гнилого мозку. Хоч і знав, як. Гай частенько таке робив. І як він не бачив його істинної суті? Він рішуче відштовхнув його, йдучи в напрямку нижніх коридорів.

Басилевс щось викрикував, лунали короткі команди Германчика. Щось захоплено вигукував Францкевич. Софії не було серед них. Чудово.

Хтось почав стріляти в його бік. Куций, хто б ще міг. Кулі відскакували від каменю зі свистячим звуком. Пролітали зовсім близько, прошиваючи своїм металевим тілом повітря навколо. Волд пригнувся й пришвидшився. Коли хтось упав за ним. Чиєсь тіло. І це був не Дан, ні. Він чув, як той гукнув його в поспіху з котрогось з проходів, які були вже близько.

Волд обернувся. Схиливсь на коліна й підняв маленьке тіло. Закрила собою. Чому? Ще така мала. Вона любила його. Боже. Любила.

— Пробач, пробач, пробач, — тільки й шепотів до неї.

Але Маша вже не відповідала. Вона загинула. В розпачі Волд розвернувся в пошуках допомоги.

— Дане!

Пальці були в чомусь вологому й гарячому.

— Я ж казав, — сказав Дан (він повернувся, повернувся!), — Вона не вийде звідси живою.

Волд завив з розпачу. Єдина людина, що любила його, тепер лиш порожня оболонка.

Він поклав ніжно її тіло на кам'яну долівку. Й наосліп пішов до місця, що призвело до всіх його втрат.

— Волде, що ти робиш? – стривожився Полковник.

Волд лиш заревів не своїм голосом й з нелюдською силою у відчаї вхопився за край сяючого щита.

— ЩО ТИ РОБИШ? – Полковник злякався не на жарт.

Але марно, Волд вже його перевернув, скидаючи тіло Ахілла долі! Шостим чуттям він зрозумів, що воно перетворилось в попіл навіть не сягнувши долівки.

Наче маленький вибух відкинув його від щита. У вухах загуло, і всі звуки поглинула хвиля шоку. Навколо падало каміння й кричали люди, але Волду було байдуже, в грудях була лиш пустка. Серед всіх людей та богів, серед зла й обману було в його житті щось добре й світле. І він це упустив. Він дозволив цьому статись. Він безпомічно обійняв її тіло й просто чекав в агонії свого кінця. І тут щось трапилось. Він наче злетів над своїм нещасним тілом. Вороном заширяв над полем бою, чи, вірніш, того, що там лишилось після нього.

Щит Ахілла кружляв у повітрі подібно пульсару, руйнуючи все навколо. Полковник припав до землі, намагаючись підповзти до Володаря, що тримав щось в руках. Ні, не дивися. Ворон відвернувся. В іншому кінці святилища перемогу несподівано здобули прибульці. Отетерілі вчинком свого оракула, жриці храму навіть не опирались, коли їх зв'язували румуни в водолазних костюмах. Басилевс виглядав неушкодженим, його під дулом автомата тримав Германчик. Істрія та Бріс були важкопоранені, а от Пілоса ніде не було видно. В дикому потрясінні жінки кричали й плакали. Старий Францкевич рушив до Володаря. Його рука все ще була перев'язана. Він підійшов досить близько, щоб Волд почув його слова:

— Все скінчено Володарю. Ми забираємо їх. І щит. Нагору.

Волд наче впав з великої висоти вниз, в своє тіло.

— Хто це? – тремтячим голосом спитав старий, — Кого ти тримаєш?

В шоці він відхилився, заглушивши рукою свій крик розуміння.

— Й-як? О ні, ми стріляли всюди, — це не я, ні. Волде, ці жерці наслали на нас видіння, страшні марення. Якби не ти..

Волд завив.

— Допоможи нам, Волде. Спини щит. Ми заберемо її до матері. Я… я пообіцяв її повернути, — старий повільно сів на камінь поруч.

Волд навіть не збирався підніматись, він лиш міцніше обійняв Машку й погойдувався з боку в бік в німому розпачі.

— Волде, — знову м'яко почав Францкевич, — зупини щит, інакше він нас поховає тут. Заради Маші. Заради її матері.

Лиш тепер до Володаря дійшов гуркіт падаючих каменів, наче хтось увімкнув звук.

— Над нами цілий острів, він рухне вниз, якщо ти не доможеш нам. Волде, загинуть люди.

— Вол… — Францкевич раптом замовк й повалився на землю поряд.

— Ось так, старий друже, — схоже, Полковник вдарив його кинджалом в спину. Але таким чином він видав себе. Роздалась ще одна кулеметна черга й він упав навзнак. Переможно заревів Куций. Але підійти ближче не наважився, камені, зрізані щитом, падали вже всюди.

Старі почуття Гая ворухнулись у ньому й він, лишивши тіло Маші біля Францкевича, підповз до полковника. Той вже помирав, якщо він взагалі міг померти.

— Наш час завершився вже давно, але…— Дан торкнувся гарячою рукою його холодного чола, — ми можемо почати все спочатку, далеко звідси. Ти і я, Гай. Допоможи підвестись.

Володар ошелешено відсахнувся.

— Ти не помилився, Ваш час пройшов. Але цього разу він не повернеться до тебе. Ніколи.

— В такому разі, я тебе змушу, — він вхопив його за руку, прикладаючи до своїх грудей. – ось тут він, щит кроноса. Забери його, якщо зможеш. Ні? Я знав, що не зможеш. І ти будеш Моїм Гаєм. А тепер забираймося звідси.

— Я ж сказав тобі, ні! – Волд щосили штовхув його рукою в груди.

Це була його помилка, слабкий від поранень, Полковник заточився й поваливсь прямісінько в центр бурі, що розгорнулась прямо за ними – на палаючий щит Ахілла.

Волд почув лиш звук спалаху, а тоді дзенькіт металу. Щось котилось до його ніг. Нахилившись, підняв гарячий круглий предмет. Щит Кроноса. Все що лишилось від Полковника.

— Володарю! – звідкись долинув голос Германчика.

Гуркіт став нагадувати апокаліптичний, то тут то там падали зрізані променями велетенські брили каменю. Володар підхопив Машу й рушив до самісінького епіцентру. Тепер він знав, що робитиме.Щит обертався так швидко, що нагадував золотисте сонце. Однак ні Володар, ні Маша вже цього не бачили. Він простягнув руку й наче магнітом притягнув до себе край щита, майже моментально спинивши гуркіт довкола. Обережно поклав дівчину на щит, молячись про те, щоб він прийняв її тіло.

Майже одразу відчув, як її тіло почало теплішати, а рани затягуватись. Марія залишиться тут навічно. І він буде її сторожем. І от біда, будучи так поряд, ніколи не побачить її.

Десь поряд пораненим звіром вила Бріс. Вона хотіла помсти.

Румуни на чолі з Куцим під конвоєм виводили жерців з храму.

— Ми повернемось, службо Януса, — волала Бріс, — повернемось. І я сама перетворю тебе в попіл. Довго, поступово. А твій скалічений дух ніколи не побачить світла потойбіччя! Він вештатиметься у темряві цих печер вічно! А-а-а-а!

— Вона й щит залишаться тут, ти не забереш їх, — промовив Волд.

Германчик фиркнув.

— Було б краще повернути її матері. Ти не врятуєш від смерті, Володарю. А цей щит…

— Францкевичі мертві, — сухо мовив оракул, — тепер він належить їй. Я забрав його в сина Фетиди, й коли вона повернеться, прийму її гнів на себе.

— Якщо вона повернеться..

— В верхню залу веде основний коридор, там досить золота, — рявкнув Волд, — і навіть не намагайтесь торкатись щита, ви бачили, що він зробив з Полковником. Його не можуть торкатись живі.

Він безперестанку гладив її волосся. Ще вологе від води, воно завивалось у довгі кучері біля личка. Він віддав би все, щоб побачити її посмішку. Щоб потримати її теплу руку. Який же він дурень, чому не наглядав занею краще, чому не змусив сховатись в одній з печер. Він міг відчинити люк в підлозі й сховати її миттю. Чому?

Германчик обережно поклав руку йому на плече.

— Ми не підемо з вами, — глухо знову озвався Волд. – Вона і я… ми мертві. А мертвим не місце серед живих.

Германчик опустив руку.

— Пробач, старий. Я не хотів, щоб все так повернулось.

Волд лиш нижче схилився над Машею. Андрій без зайвих слів розвернувся до решти команди:

— Куций, жінок не займай! ПО тому коридору хід до скарбниці. Маю надію, там ми знайдемо Справжні обладунки Ахілла. Вперед!

— А як же отой, найбільший? – завив злодій.

— Він – здобич Володаря, — відповів йому його мовою Германчик.

— Лео лишається з полоненими, ми на розвідку.

В запалій нараз тиші прозвучав голос Басилевса:

— Що ти тепер робитимеш, зраднику? Твій спільник мертвий. Що робитимеш, коли на тебе впаде весь гнів богів?

Його слова відлунювали від руїн печери, наче вона збільшилась в кілька разів.

Володар підняв голову. Навіть не обертаючись, він бачив сльози злості на його вродливому обличчі. Його шлем зняли й кинули кудись на купу скарбів, що лежала біля в'язнів. Якби вони знали, що всього не вивезти навіть десятьма корабликами, якими вони припливли сюди. Можливо, навіть не намагались би обікрасти жерців. Румун зацікавлено розглядав жриць у коротких хітонах. Якби Бріс вдалось звільнити хоч руку, вона вбила б його на місці.

— Правда в тому, що ви програли, — спокійно відповів Волд, — і я програв теж. Наш час минув. Ось вам моє запізніле пророцтво. Ахілл ніколи не повернеться до світу живих. Хах. Воно вже збулось. Ви вільні від служби.

— Як бачиш, ми не зовсім вільні. Коли Фетида повернеться…

— Тоді я зустріну її, — просто відповів Волд, — але вона не поверталась. Вже вісімсот років ви тут самі. І як сказала Бріс, дуже скоро ви звільнитесь.

— Так що робитимеш далі ти, підлий зраднику? – не втрималась Істрія.

— Я піду вниз, —мовив Волд. Тепер він був певний, — піду стежкою богів. Можливо, передам вітання Ахіллу.

— Ти це зробиш? – в голосі Істрії чулось захоплення, — ти зробиш це заради цього дитя?

— Я поверну її, — його голос був твердим, — якщо ви посмієте її торкнутись…

— Ніхто з нас не зможе, — Істрія майже прошепотіла, але Волд її почув.

— Ти дурень, — Бас пирхнув, — смертним зі світу духів нема вороття. Лиш боги могли ходити між світами.

— Але я вже помирав, — вперто повторив Волд, — і я вже не людина.

— Я повернусь і проткну твоє тіло списом. Мертве чи живе, — сплюнула Брісеїда.

— Спершу виріш, чи захочеш повернутись, — відповів Волд, — подумай, ти нарешті вільна.

— Ти заблукаєш там сам, — майже у відчаї прокричала Істра, — звільни нас, ми допоможемо, не лишай тут скутих!

Румун Лео, незадоволений розмовами, вийшов і ткнув Істрію зброєю в груди. Волд відчував його підозріливі погляди на собі.

Оракул розвернувся до полонених:

— Вам сподобається нагорі. Цього разу вниз піду лише я. Не хвилюйтесь. Я буду не сам.

— Що це за зброя така, скажи хоч? – Басилевс не здавався, — що за боги допомагають цим грабіжникам?

— Боги? – хмикнув Волд, розвертаючись до Маші, — їх більше немає.

А тоді тихо, так лиш щоб вона почула:

— Я поверну тебе, чуєш? Де б ти не була, поверну й запхаю тебе назад у це тіло. І не відпущу більш нікуди.

Він нарешті випрямився, й наосліп попрямував до шорсткої кам'яної стіни. Щит захистить її тіло, час піти на пошуки її душі.

— Ти ж знаєш, що я можу відчиняти твої сміховинні портали, оракуле? – кинула наостанок Бріс.

Каміння закришилось під пальцями, оголюючи металеву поверхню.

Володар оглянувся:

— Так, але чи наважишся ти піти за мною?

Не чекаючи відповіді, вхопився за теплу круглу ручку й без вагань зайшов до порталу. Бріс знову закричала щось, але він вже зачинив двері, лишаючи навколо оглушливу тишу.

Перед ним опинилось невеличке солоне озерце. Всього лиш кілька годин тому вони були тут удвох з Машею. У вухах простукотів її голос:

— Фу, що так пахне?

— Хах, це просто сірка, — прошепотів до себе, — ми в найнижчій точці печерної системи. Певне, це озеро нижче навіть морського дна.

Він повільно зайшов у воду, все глибше й глибше. Щось підказувало йому, що він близько. Чорна вода омивала його тіло. А звідкись знизу линув звук, наче шум бджолиного рою. Він то гучнішав, то тихішав. Дійшовши майже до центру, Володар виразно почув його. Він йшов з колодязя. Ідеально круглий, він вів вглибину. По виступаючому обідку можна було намацати чудернадські символи.

Не задумуючись, він набрав повні легені повітря й пірнув вглиб. Це було не так легко, колодязь був дуже глибокий. Лиш на третій раз Волду вдалось знайти підходящий шмат каменю, який дотягнув би його до дна.

І там, коли легені пекло вогнем, просячи хоча б води, камінь глухо вдарився об дно. Серед каміння й валунів, що закидали колодязь, Волд намацав ручку. Різьблену дверну ручку у вигляді кільця!

Він з усіх сил потягнув її на себе, але під вагою каміння й води вони ніяк не піддавались.

І тоді з останніх сил, перед тим, як остаточно втратити свідомість він прокричав кожною клітинкою розуму:

«Відчиніться!»

І вони відкрились, ба більше, їх вирвало разом з завісами й підняло разом з камінням кудись вгору з неймовірною силою, тоді як Володаря разом з усією водою навколо затягнуло крізь портал всередину.

В шаленій круговерті Волду лиш здалось, що він чує голос матері.

«Це мертвий, небезпечний світ, Володарю. Тут правлять духи. Як добре, що ти не сам».

_____________

Ось і останній рядок цієї книги, Дякую всім хто сюди дійшов! В цей момент я старанно вишуковую всі мої численні помилки😪, вичитую ваші коментарі, готую ілюстрації!

Окреме спасибі за ваші думки в коментарях, я надрукую Подяку за кращу конструктивну критику й допомогу в Книзі моїм любим читачам.

Як розумієте, я поділила Ілан-Аду на дві частини, білу й чорну книги (умовно), друга частина буде присвячена Пригодам Володаря в потойбічному світі, його Пошуках Маші а також він відкриє нам ще чимало темних плям, що приховує ця історія. Де ж зникла Фетида? Хто такі боги, і що вони готували світові?

Як тільки визначусь зі скелетом історії, публікуватиму її по мірі написання.

Зустрінемось у наступних пригодах.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.