Частина III. Софія

Вона ввірвалась в його маленький, понурий лікарняний світ жовтим вихором. Не присідаючи, кинулась обіймати, заливаючи слізьми і вибаченнями. Софія. Софія Францкевич, чи вірніш, Герман, дружина його друга.

Нарешті, відсторонившись, наче відчувши усю незручність моменту, поспішно сіла на стілець поряд з його ліжком. Тепер у нього був момент роздивитись її, побачити нарешті - і відволіктись від тих нав’язливих думок, що наче мошка літали навколо всі ці три дні. (Боже, невже всього лиш три?) ЇЇ зазвичай вільні, каштанові кучері тепер заховались в тугий вузол на потилиці, а під прекрасними (без сумніву!) каро-зеленими очима залягли тіні.

Пауза.

- Як батько? - Наче правильне питання, подумалось йому.

Схопившись, недбало кинула своє жовте пальто на краєчок ліжка.:

- Вже добре, сьогодні повезуть до Києва на операцію, а може не одну, але, головне — він житиме,- вона підняла голову, маленькі зморшки прикрасили її чоло. Здається, вона хотіла щось сказати.

- Я хотів...

- Я мушу сказати... - обоє розсміялись.

- Як старша, і більш відповідальна, беру перше слово на себе! - ну ось, завжди вона така.

- Пробач, що не навідували раніше, я, ну - нема мені прощення, Володю.

Волд тільки легенько поморщився при звукові свого імені. Вже звик. Ну який з нього “Володя”? Аргх.

Втім, вона ніби й не помітила цього, і продовжила з дуже зосередженим обличчям:

- Знаєш, лікар сказав мені, що до тебе ніхто не приходив і я, я тепер в розпачі. І вже вирішила, ми забираємо тебе додому. Андрій в Києві, ладнає приїзд тата... а полковник весь час в поліції...

- Чекай, що? - зупинити словесний потік схвильованої жінки тепер було вкрай важливо.

- В поліції, потрібно ж знайти того, хто підкинув вибухівку. Це серйозна справа..

- Ні, в якому сенсі ви забираєте мене? - Серце загупало в грудях. Її погляд пронизував Володаря радіоактивними хвилями, вона , здається знала, як воно б’ється, знала все. І сміялась в душі над ним.

- Забираємо і все, заїдемо по дорозі за речами. - жодного сумніву в словах. Так рішуче. Ні, він збожеволіє. Вже починає.

- Ні, в цьому немає ніякої необхідності, я вже в нормі, чи ви не чули - я хлопець-що-цілий.

Софія зітхнула. Так, наче вона знала. Знов.

Дурне серце, спинись негайно.

- Лікар не відпускає тебе бути сам на сам, і, я знаю, тобі важко зараз. Лише місяць минув..

Важка розмова. Про маму Володарю було особливо важко говорити. Вона так довго хворіла, і все одно, надія лишалась. Ні, він не може. Не винесе.

- Ні, справа не в цьому... у мене, у мене ж своє життя.. Я, моя дівчина має прийти ось-ось. Все добре, правда, - на губах гіркота від брехні, але він повинен триматись.

Вона лиш скептично підняла брову. Ну чому, чому ця жінка так ним опікується? Подумаєш, десять років різниці, Германчика вона ж полюбила... Годі, Володар звузив очі і кинув їй свій найнепощадніший погляд. Він не маленька дитина. Він не одинокий. Хай так думає.

Натомість Софія миленько посміхнулась і протягнула свій айфон.

- Зателефонуй їй. Скажи свою адресу.

- Я не пам’ятаю номер, - буркнув у відповідь.

В кімнату, човгаючи зайшов сусід, і Софія поспішно піднялась, щоб пропустити його до свого закутка.

- Що ж, добре, хочеш лишатись — лишайся. Але знай, мій батько ледь не загинув, намагаючись врятувати тебе, то ж ти йому винен. - І гордо розвернулась щоб вийти з задушливої атмосфери цього маленького простору.

- Чекай, - здається, на це вона й розраховувала, але тепер Волду було все одно. Він очікував будь яких аргументів, але не таких. Щось тут не так. Володар міг що завгодно подумати, але він не міг такого пригадати, він не міг пригадати, щоб , власне його хтось рятував. І ще одне..

- Звідки ти це знаєш? Ти бачилась з батьком? Він розмовляв з тобою?

- Ні, - зізналась Софія, - мене не пустили, кажуть , багато опіків, але ми розмовляли по телефону. І так, це була його ідея, врешті, ми не знаємо, хто і навіщо прислав вибухівку в тій скриньці.

Ах, так, скринька з подвійним дном, кінець дев’ятнадцятого століття... Що ж трапилось? Володар обхопив голову руками, чому йому так важко даються ті спомини, все решта досить чітке і ясне.

- Так, я поїду з тобою. Добре.

Софія сяйнула втомленою, але все ж, посмішкою:

- Тоді я до лікаря за випискою, нікуди не йди.

“Нікуди мені йти”, а вголос:

- Так точно, товариш генерал. - і жартома віддав честь, наче й справді перед начальством, перш ніж вона дійсно вийшла з палати.

“Ха, так і є. Це була не її ідея” - гаденький голос в голові наче пропищав йому. Авжеж, з чого б це.

Він зустрів її в крамничці майже рік тому, і вже навіть не пам’ятав, що вона говорила і які там вічні підколи проголошував Германчик, от тарган. Її живі очі, що дивились навколо з цікавістю, от що він пам’ятав. Все решта було наче в тумані, а після, світ повертався і повертався в танку, а серце билось в такт старенького програвача, який, схоже, наспывував якусь стареньку пысеньку про любов. Може, це перше враження збило її з пантелику, його необачні, дивні відповіді на її запитання. Тому вона ставиться до нього, як до дитини? Зрештою, неважливо.

Володар підвівся і підійшов до вікна. Там, за покоцаною фарбами шибкою був світ. Дерева запущеної алеї все ще стояли голі і почорнілі в своїй скорботі, але сонце вже сміливо виростило першу траву на неохайних газонах, кілька пацієнтів повільно гуляли асфальтованою доріжкою, гріючись в передвечірніх променях.

“Вона б не прийшла, якби не старий Францкевич. Що я роблю зі своїм життям?”

Серед дерев майнула чорна тінь. Володар придивився. Чоловік у чорній куртці стояв в кінці алеї, нервово курячи цигарку й явно чогось чекаючи. Він був занадто далеко, щоб його впізнати, але в грудях у Володаря щось неприємно ворухнулось. Напевне, таки на краще, що його випускають. Зрештою, “на свободі”він зможе таки краще розібратись з тим, що відбувається, ніж ув’язненим в цих чотирьох стінах.

Двері різко скрипнули, впускаючи лікаря і Софію, схоже, той був в пречудовому настрої.

- Ну що ж, не мав би я вас випускати, але в такі турботливі руки я ризикну.

Володар хмикнув про себе - наче його тут лікували. Не гаючи й хвилини, зібрав свої манатки. Всього то: туфлі, пальто і...все. Китайський спортивний костюм, куплений за кошт роботодавця вже був на ньому, тож, можна сказати, він був готовий до відльоту з цього місця.

Внизу їх чекало авто. Чорний сітроен, вона давно хотіла собі авто, але хто ж водій?

- Ти встигла отримати права, доки я був тут?

- Ахаха, не сміши мене, Володю (знов це!). За три дні? Андрій знайшов мені водія, поки він відсутній, він же охоронець. Я вважаю, крайня міра, але як бачиш, все серйозно. Алі!

В їхню сторону йшов похмурий чоловік в чорній шкіряній куртці.

Це він! Автоматично Волд зробив крок назад, напевне на його обличчі все було написано, тому що Софія стривожено поглянула на нього:

- З тобою все гаразд?

- Т-так, як ти сказала? - звідкись виповз страх і заважав тверезо мислити. Це був явно Той тип, той , який приходив в його палату. Який хотів отруїти його шприцом з якоюсь гидотою. Це був він!

- Я Максим, хоча всі звуть мене Алі — бо я тримаю удар, - велетень незграбно посміхнувся.

- Ясно,- пробелькотів Волдя, почуваючись враз тоненькою, хиткою тростинкою. Жмакати йому руку чомусь не хотілось, тож він вирішив змінити тактику і кивнути замість вітання, водночас пошвидше вмощуючись на задньому сидінні.

Софія була явно спантеличена, мало сказано. Тож той , який - чудо, вирішив якомога швидше поділитись з нею своїми підозрами. Тільки хай цей Алі кудись зникне.

Вони проминули центральний парк, проїхались по Міцкевича і звернули на Кавказьку. Тут, майже на набережній маленької річки він і жив. Тихий, сонний район довжелезних дев’ятиповерхівок, вміло скручених архітектором в калачик. Не чекаючи запрошення, кинув:

- Зачекайте тут, я підійду, - просити Софію приєднатись було б дивно, цей Алі потягся б за ними, точно.

“Ну в що ж я влип”, - думав, підіймаючись пішки на дев’ятий. Сподівався, сусідка, і за сумісництвом, власниця його житла, була, як завжди, вдома, з запасними ключами. Подзвонив, нікого. Чортихнувся. Перевів погляд на свої двері. І застиг.

- Що за?

Вони були відчинені. Може Лідія Іванівна зайшла? Якомога тихіше прочинив двері, з маленького передпокою було видно всі закутки квартири. Нікого. Ні, він точно не забував їх замкнути. Зайшов. Тихо. Бігцем пройшовся поглядом по квартирі. Все добре, ніби все на місці.

Стоп. Що за пакунок на кухонному столі? Володар напружився, розглядаючи його, як щось з іншої планети упало на його до болі знайому і просту кухню. Мармідка? Повільно, наче сапер розв’язав вузлик рушника, в ніс вдарив запах зіпсованої їжі. Ах, Лідія Іванівна, турботлива ви жінка! Отже, вона просто поїхала кудись і забула зачинити двері! Ну капець.

“Це вже параноя! Годі Володарю, пора це припиняти”, - бігом скинув все добро з шкафу в дорожню сумку, і готово. Він ненадовго.

Махом руки скинув мармідку до сміття, як там щось запищало. Це була дивна мить, яка розтягнулась на роки. Він знав такі моменти. Вже знав.

Не гаючи секунди Волд кинувся на землю. Секунда, дві — нічого. Раптом все злетіло в повітря, Хвилею стару столешницю підкинуло вгору аж до стелі, навколо посипались уламки, сміття, і запульсувала вода з вирваного з коренем водогону.

“Боже, тільки не газова труба, тільки не вона, тільки не вона!” - єдина думка пульсувала в його голові.

Та дива не сталось, секунда, і пролунав другий вибух, викидаючи шибки маленької кухні у зовнішній світ.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Avee Delmonico
21.03.2022 19:18
До частини "Частина III. Софія"
Бідний Вовчик (можна його так кликати? Ггггг). Скіко можна його в повітря підкидувати?!! Ой капець. Софія то просто ковток свіжого повітря у якійсь сірій реальності Вовчика. Я не стримаюся, тому: ой хтось тут у нас закохаааааався, гмгмгмгмг😈
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше